Доля художника – творчість

Останні кілька років Одеську обласну організацію Національної спілки художників України лихоманило. Організація розпадалася на групи і угруповання, майнові питання, здавалося, превалювали над творчими, – в орбіту з'ясування відносин було втягнуто багато художників. І хоча лише «здавалося» – на тлі скандалів відбувався активний художній процес, далі жити в такому режимі було не можна. Надії на оздоровлення атмосфери у своєму цеху художники пов'язували з переобранням голови ООО НСХУ. Наприкінці весни минулого року Володимира Кабаченка змінив на цій посаді Анатолій Горбенко, заслужений художник України.

З Анатолієм Олександровичем ми зустрілися на відкритті виставки чудових художників – Галини і Анатолія Кравченків. Похмурого зимового дня у залах художнього музею було світло і радісно від легких, одухотворених пейзажів і натюрмортів. Акварелі і живопис майстрів на прізвище Кравченко – у руслі традицій південноросійської школи, належністю до якої пишаються одеські художники. Така експозиція – добрий початок виставкового року і для музею, і для Одеської організації НСХУ напередодні 70-річного ювілею. Знаючи потенціал наших живописців, графіків, скульпторів, майстрів декоративно-прикладного мистецтва, немає сумнівів у тому, що вони зустрінуть його гідно, і вийде справжнє свято. А як живеться художникам у будні?

– Важко, – констатує Анатолій Олександрович. – Кожен виживає як може, за рахунок власних здібностей – не лише творчих, але й організаторських. Написати картину мало – треба, щоб її купили...

Ринкові відносини безжалісним котком пройшлися й по художниках... Якщо за часів СРСР Худфонд забезпечував їх замовленнями, то тепер кожен сам собі і замовник, і менеджер. Але хіба не про це вони мріяли, не за це боролися? Немає залежності від цензури і офіційних замовлень, прийшли часи свободи самовираження, самореалізації... – зокрема, і своїх творів. Схоже, саме до цього більшість художників виявилися не готовими. Та чи їм цим займатися? Хто знає, можливо, і далі рухаючись у фарватері ринкових відносин у мистецтві, і у нас прийдуть до того, що доля художника – творчість, а інше – турбота агентів, менеджерів (не в назві справа)?

Тим більше, що, єдине, мабуть, із чим немає проблем у одеських «майстрів пензля і різця», – це саме із творчістю. Виставки змінюють одна одну, завдяки підтримці спонсорів вдається організовувати пленери. У червні минулого року відбувся солідний (за насиченістю і результатами) виїзд до Коблева. У пленері взяли участь художники з Одеси, Молдови і Туреччини. У липні група художників побувала у селі Степанівка, де розташовувався маєток відомого живописця, члена Товариства південно-російських художників Миколи Кузнєцова. Анатолій Олександрович Горбенко із задоволенням відзначив той факт, що члени Одеської обласної організації НСХУ взяли участь у двох благодійних аукціонах у фонд театру опери й балету, надавши, у цілому, понад сто своїх творів.

Минулий рік запам'ятався, однак, не лише цим. Спроба захоплення виставкового салону на Катерининській вулиці розбурхала все місто. Дуже тривожно, що цей інцидент був спровокований міською владою (в результаті укладеної ними мирової угоди з якоюсь фірмою, до якої й відійшов салон). Художники виразно відчули, наскільки вони не захищені від «неприємних несподіванок». Адже що виходить... З одного боку, про них все-таки піклуються: за розпорядженням міськради (від 2001 року) вони звільнені від орендної плати за майстерні (оплачують лише комунальні послуги). З другого боку – ці приміщення влада може у будь-який момент відібрати. А оскільки більшість з них розташовані в історичній частині міста і є, таким чином, ласим шматком для нуворишів, то де гарантія, що вони не перейдуть до них у власність? Гарантія могла б з'явитися у разі, якби майстерні були передані у дарунок Одеській організації НСХУ. Цього часу у її розпорядженні перебуває сорок п'ять відомих майстерень, решта – у комунальній власності. Нелегко жити під дамокловим мечем їхньої втрати...

Втім, художники налаштовані оптимістично і розраховують на розуміння і підтримку з боку влади, – як і у питанні придбання автобуса. Власний транспортний засіб необхідний і для поїздок на пленери, і для виїздів з виставками до інших міст, а можливо, і країн. Адже в планах нового керівництва – організація таких творчих контактів. Звичайно, виставки і зараз бувають, але переважно за рахунок особистих контактів художників. Планується і до нас запрошувати гостей.

– Ми зобов'язані відновити колишні традиції, – говорить Анатолій Олександрович Горбенко.

Выпуск: 

Схожі статті