Раз на місяць – ну, ось так він для себе визначив – Леонід Маркович Мармига з’являється на рідній залізничній станції Арциз. Знайомі, побачивши його, ще здалеку привітно махають рукою: «Здоров, як справи?» Той посміхається: «Та ось, прийшов дід рейки понюхати. А справи у пенсіонера – швидше справочки».
Леонід Маркович, звичайно ж, не лукавить. У свої 75 років він лише два роки як по-справжньому на заслуженому відпочинку. За власним, безповоротно прийнятим рішенням. Але відсутність його, досвідченого, шанованого залізничника, у колективі відчувається й досі: поради Мармиги – на вагу золота.
Не можна сказати, що душа сумує за минулим, але буває – настає раптом хвилина, коли зовсім непояснимо повабить на станцію, якій віддано багато років із 59 проведених на залізничній службі. І тоді він, відклавши домашні справи, йде туди, де йому завжди раді.
Пам’ятається, якось розмірковуючи про те, яким має бути керівник, він відзначив: «Усі службові сходинки – із найнижчої – пройти треба, перш ніж ним станеш». Леонід Маркович ці сходинки пройшов. Ремонтував і прокладав колії, розбиті війною, опановував науку організації руху поїздів та вантажної роботи у Київському залізничному технікумі. Працював вагарем на станції Таганка, черговим по станції Розкошівка. Потім – начальником залізничних станцій Красногорська, Білгорода-Дністровського, Арциза…
– Якби моя влада, – говорить ветеран, – я б повернув пасажира на залізницю.
Сьогодні, справді, вже й не віриться, що колись через станцію Арциз шість пар пасажирських поїздів проходило, був багатолюдним перон і «бігав» дизель. Він особливо був зручним у літні вихідні дні, коли натовп людей прямував до моря: вранці, до восьмої – на Бугаз, увечері – назад. І вартість квитків була копійчаною.
Сьогодні для охочого арцизця дістатися залізницею до Одеси виділено чотири вагони поїзда Ізмаїл – Одеса, який проходить пізно вночі через станцію, і один вагон, який слідує до Березино. Усе! Чому ж тут дивуватися, що пасажир терміново пересів на автомаршрутки та автобуси – добре, що в Арцизькому районі служба автоперевезень міцнішає та розвивається.
Леоніду Марковичу сумно це визнавати. Він на боці залізниці:
– В її ремонт вкладено великі гроші. Сьогоднішні бетонні шпали витримують 250-кілограмове навантаження, посилена арматура, рейки, які теж повністю замінили, тепер на щебеневій основі. Тому й швидкість пасажирського потягу не 80 кілометрів, як це було раніше, а сто. Ось дизель би зараз не завадив – Одеса – Ізмаїл. Або почекай, – підняв угору палець. – А чому б не Одеса – Арциз?
Устами б Мармиги та мед пити: у зимові сніги та ожеледицю дизель був би якраз. До речі, ще не так давно арцизці очікували реальної появи на своїй станції електрички. Та знову ж – облом. Недотягли лінію до Арциза. Леонід Маркович іронічно посміхається:
– А в нас – ти помітила? – тільки підуть справи вгору, уряд тут же й змінюють. Що за безлад в нас такий?
Він акуратно поправляє стос газет. «Читаєте?» – питаю й показую на «Одеські вісті», які лежать зверху.
– Із величезним задоволенням. Газета дуже цікава. Одержую повне уявлення про усе, що відбувається в області. Правильно, що порушуєте теми боротьби про бідність, корупцію, байдужість. «Одеські вісті» – газета смілива й принципова, вона ці теми здолає. Та й мені є що написати. 76 років – це все ж таки великий життєвий досвід. Якось візьмуся за перо…»
Ви правильно сказали, Леоніде Марковичу: «75 – це не вік». І нехай здоров’я, оптимізму та любові до життя вам вистачить ще на багато років.
