Ці думки навіяні персональною виставкою фотографій Євгена Волокіна «Дамы и господа...» в Одеській муніципальній галереї на Гоголя і присвячені темі Особи. Як бачите, я пишу це слово із великої літери.
У російській прозі дев’ятнадцятого сторіччя часто зустрічається словосполучення «значна особа» – як вказівка на людину, яка обіймає важливу посаду. А ось коли зрозуміти це у буквальному значенні – то коли особа буває справді значною? О, напевно, тоді, коли ми зайняті чимось значним, не на жарт важливим, коли нас захоплює велика справа, велика думка!
На щастя, моделі портретів Євгена Волокіна – люди творчі і, як правило, талановиті: художники, літератори, колеги за професією. І до того ж – анітрохи не пишаються, хоча і знають собі ціну. «Есть лица – подобные пышным порталам...» Це Микола Заболоцький, вірш «О красоте человеческих лиц». О, скільки пишання в деяких обличчях, скільки неправдивої величі! Прямо хоч зараз пиши парадний портрет! Волокін парадних портретів не робить: із фотографій дивилися на нас абсолютно живі люди. І тому цікаво було бачити їх у залі (майже усі «моделі» прийшли!) й порівнювати. На портретах вони чомусь цікавіші! Чому?
Ось журналіст Фелікс Кохріхт – він і ведучий телепрограми, і видавець альманаху, вічно біжить кудись, стурбований, діловитий. А тут – мить роздуму. Боже мій, який він сумний! Таким я його ніколи не бачив. А ось письменник Аркадій Львов: невелика фігурка людини, яка присіла біля будинку. Потрібно знати, що головний роман чудового письменника називається «Двор», і що двір цей – наше місто, удалині від якого він мешкає вже багато років. А ось художниця Злата Гончарова – тут лице великим планом, тут урочиста (так рідко урочиста!) краса Жінки.
...Й тоді пригадуються рядки Велеміра Хлєбнікова, дивні, загадкові: «Там на холсте каких-то соответствий вне притяжения жило Лицо». За точність цитати не ручаюся, але найголовніші слова – «вне притяжения»! Вільне, існуюче поза тяжінням побуту, що летить по своїй власній орбіті, Обличчя. Але потрібно ж вловити цю мить свободи та дійсності буття!
Коли я їду у маршрутці, зазвичай вдивляюся в обличчя. І засмучуюся. Ось обличчя – різні, часом гарні, але – невільні! Побут продовжує в них свою роботу, вони розмовляють по мобільних телефонах, або мовчать, але явно занурені у якусь свою проблему. А проблема ж дрібна! І навряд чи обличчя набере при цьому значного виразу. А ще частіше бачу, що людина взагалі ні про що не думає, забулася, ніби занурена в прострацію, чекаючи, доки буркітливий мотор доведе її до місця призначення. Пусті обличчя, обвислі щоки, згаслі очі...
Я вдивляюся в обличчя скрізь – у вуличній юрбі, в кімнатній «тусовці», на лекції... Мене хвилює: який у них «градус» життя? Мені так хочеться, щоб вони були живими! Все миттєве, але наймиттєвіше – мить істини, мить таємного життя, яке раптом відкрилося нам у людському обличчі. Скільки ж кадрів потрібно було Євгену Волокіну зробити своїм фотоапаратом – щоб «піймати» єдину мить? Щоб втілити на портреті не просто портретну подібність, а наше обличчя у його єдності та неповторності?
Із Особою давно вже щось недобре трапилося. У живопису – майже зник жанр психологічного портрета. Але ж колись багато сеансів поспіль художник вдивлявся у портретиста, розважаючи його розмовою, ловлячи скороминущі мімічні відгуки, намагаючись «піймати душу», розгадати характер, вловити потаємне. Перечитайте, хоча б, сторінки «Анны Карениной». Дивишся навколо – гарні обличчя, звичайно, є. Але цікавих, значних – мало. Краса цих облич не стільки змістовна, скільки, так би мовити, має декоративну виразність. Мою думку підтвердила художниця Злата Гончарова: «У гарному обличчі мала б бачитися мудрість!» Я б додав: хоча б совість була помітна, совість, яка спонукає до постійного морального зусилля, що одухотворює й змінює фізичний вигляд!
Увімкніть телевізор! Це – живі люди, а не ляльки? Це справжні лиця, а не маски, личини? А ми самі – чи часто про своє потаємне «я» згадуємо і даємо йому вихід? Чи часто ми взагалі пильно вдивляємося в лиця, намагаючись «прочитати» те, що в них часом глибоко приховане?
...Лице – слово серйозне. Поруч із ним – личина, тобто щось, що бреше, що є всього лише роллю, яка розігрується, і Особистість, тобто те справжнє у мені, що я свідомо культивую й за що несу персональну відповідальність. Морда, пика! – дивіться, скільки зневажливих синонімів. А ось нейтральніші: фізіономія, обличчя. Але наостанок хочеться вигукнути: а якщо це – Особа?
...Є в мене вірш, у якому людина стає свідком страшної бійки, що виникла у тролейбусі, біжить, себе не пам’ятаючи, через вулицю, ледве не потрапляє під колеса автомобіля, й, зрештою, зупинившись, у розгубленості обмацує себе. «Ось Особа. Жива. Людська все ж таки».
