НЕ СОРОМНО РОЗПИСУВАТИСЯ В СВОЇХ ЛІНОЩАХ?

Проблема мови – це насамперед проблема освіти та культури. Освічена людина не стане протестувати проти вивчення української мови, як державної, добре знаючи історію країни, українського визвольного руху. Тим більше, вона не стане вимагати введення другої державної мови, російської, чудово розуміючи, що жодної необхідності в цьому немає.

Трепетнішого ставлення до російської мови, аніж у нашій країні, а особливо в Одесі, немає, напевно, і в самій Росії. І говорити про утиски російської мови, отже, свідомо брехати, чергового разу піарячи свою партію або рух, вводячи недосвідчені верстви населення в оману або свідомо граючи на лінощах тих, хто не бажає утруднювати себе вивченням державної мови. Але це, знову ж таки, не має стосунку до освічених людей. Вони чудово засвоїли істину: що більше мов знає людина, то вона духовно й морально багатша, культурніша, розвинутіша, то ширше її обрій, то вона затребуваніша, то ширші масиви знань їй доступні. У будь-якій країні цінуються люди, які володіють декількома мовами, викликає повагу прагнення до вивчення нових мов, не говорячи вже про державну.

Викликає подив неуцтво, невихованість та печерний егоїзм деяких людей, які прагнуть принести свої порядки в гостинний дім України. Хочеться запитати їх, а живучи у Франції, Німеччині, Великій Британії, ви теж там диктували б, яка мова має бути державною чи, шановні, вивчили б державну мову, щоб бути затребуваними на ринку праці і в житті? Україна досить ще ліберальна у цьому плані. У якій із перерахованих країн державні чиновники могли б собі дозволити за 16 років незалежності не вивчити державної мови? І ким би вони там працювали? Хіба що двірниками. Ці люди не замислюються, що вони самі підписують вирок своїм розумовим здібностям. За цей час африканці, в’єтнамці, китайці вже вивчили українську. Не соромно розписуватися у своїх лінощах? А якщо хтось не здатний, так у нас, слава Богу, здібних вистачає.

У моїй сім’ї, та й не лише в моїй, постійно присутні дві мови – українська та російська. І немає жодних проблем. Навпаки. Мова багатша. Відчувається самобутність, неповторність, чарівність кожної мови. Шліфується, поповнюється словниковий запас, уточнюється значення слів. І це усе просто у процесі спілкування. Вільно переходиш із однієї мови на іншу у будь-яку хвилину.

Я зовсім однаково розмовляю обома мовами, і мені ніколи на думку не спаде порівнювати, яка з них краща. Вони обидві прекрасні й обидві мені дорогі. Завдяки їхньому знанню, я можу читати в оригіналах твори українських та російських авторів. Як відомо, переклад завжди страждає.

Найправдивіше, мені здається, поводиться із мовами наша підсвідомість. Одні вірші пишуться російською, інші – українською. І неможливо інакше. Так пишеться. Я українка. Дехто не розуміє, чому ж пишу і російською. Їм важко пояснити, а ще важче їм зрозуміти це. Напевно, у кожному конкретному випадку підсвідомість обирає найвиразніші слова та стилістику, відповідний лад мови. Напевно, якби я певною мірою володіла ще якоюсь мовою, то й нею б писала вірші. Мої можливості самовиразитися, донести свою думку стали б ширшими.

Наприклад:

Слова, не стверджені

ділами,

На голову падуть гріхом,

А перекручені з півснами,

Засіють душі бур’яном.

***

Возвращает память

Нас в далекие года,

Как в кино,

Прокручивая жизни вехи,

Чередуя радости, потери,

города,

Поражения, победы

и успехи.

Знаючи обидві мови, я не стану перекладати ці вірші з однієї на другу. Втрати будуть очевидними.

То ж не варто відмовлятися від вивчення будь-якої мови. Ви нічого не втратите, а лише придбаєте, станете багатшими, якщо хочете, ширшими душею.

Зоя СТЕПАНОВА, м. Одеса

ТО Ж ЯКУ МОВУ НАМ ТРЕБА ЗАХИЩАТИ?

Я працюю кіоскером в «Укрпошті», продаю газети та журнали. Був такий випадок. Приходить клієнт і говорить: «Дай найдешевшу телепрограму». Даю йому газету «Одеські вісті». Через кілька хвилин покупець повертається й буквально репетує: «Що ти мені дав! Це ж хохлятська мова! Дай мені нормальною мовою». Якби я був на 20-30 років молодший, я б вийшов з кіоска і із цим клієнтом поговорив по-чоловічому.

Після того випадку я почав записувати, як називають українську мову. «Западенською», «бендерівською», «сільською» тощо. Деякі «епітети» рука не піднімається написати.

Як можна так ставитися до мови держави, у якій живеш, навчаєшся, працюєш або одержуєш пенсію? Навіть придумали нову націю – російськомовні. До неї, отже, відношуся і я?

Я – українець, а писати рідною мовою не вмію. Починаю розмовляти – суцільний суржик. Донька моя, українка, теж суржиком говорить. Онучка, так та взагалі не розмовляє українською.

Я дуже добре пам’ятаю післявоєнні роки, коли українські школи переводили у російські. І ніхто не заперечував – ані пікетів, ані гасел, ані закликів. Дозволялося навіть не вивчати українську мову. У табелях так і писалося: «не вивчав». У шкільні роки нам повторювали, що російська мова допомагає розвиватися українській. Так, особливо у ненормативній лексиці. Ви послухайте Вірку Сердючку, «Кроликів» – вуха хочеться закрити!

Я одержую в кіоск 400 найменувань газет та журналів, із них лише 20 – державною мовою. Ну як?! То яку мову треба захищати?

Скільки українців мешкають у Росії? Гадаю, мільйонів п’ять. А скільки там шкіл українських?..

А, можливо, краще нашим політикам, які так ратують за другу державну мову, спрямувати свою енергію на насущніші проблеми? Люди гинуть на виробництві, на автодорогах, у побуті – це політиків не хвилює. А наркоманія, СНІД, алкоголізм, дитяча смертність, проституція, шахрайство, браконьєрство, захоплення земель, хабарництво? Чи вищезгадані проблеми не стосуються їх?

Володимир ЯСЬКО, м. Рені