В період Другої світової війни в селі Гвоздавці-Другій Любашівського району німецькі окупанти влаштували єврейське гетто, де знищили п’ять тисяч безвинних людей з України та Молдавії. Концтабір був настільки великий, що його охрестили другим Бабиним Яром. Околиці цього мальовничого села, що розкинулося на обох берегах річки Кодими, приховують людські кістки. Часто зливові дощі вимивають страшні свідчення тієї трагедії.
Жахливі розповіді про нелюдські знущання фашистів над євреями записала вчитель історії Гвоздавської ЗОШ І – ІІІ ступенів Валентина Миколаївна Левенець. Живі свідки не могли без сліз говорити про ті події, які закарбувалися у їхній пам’яті на все життя.
Павло Григорович Рубля, 1925 р.н., с. Гвоздавка:
– У воєнні роки на території колишнього колгоспу “Радянська Армія” був концтабір. Він існував з серпня 1941 року по грудень 1944 року. Людей звозили сюди з Молдавії, Бессарабії, Балти, Рибниці, Ананьєва. Спочатку євреїв було мало. Вони заселили склади, контору, кузню, конюшні. З кожним днем нещасних приганяли все більше і більше. Всім місця не вистачало, тому старі і малі перебували під відкритим небом. Незважаючи на негоду, люди сиділи на землі, один до одного спинами. Між їхніми рядами був прохід шириною два метри, щоб могла проїхати підвода. Табір, який охороняли німці, поліцаї, троє румунів, був огороджений колючим дротом. Двох із охоронців звали Василіка та Мішруца, а третього не пам’ятаю. Нещасних ніхто не годував. Правда, спочатку, коли їх було мало, місцевому населенню дозволялося обмінювати у них одяг на хліб. А потім нікого до табору не підпускали.
Люди не могли спокійно спостерігати за стражданнями та муками нещасних і кидали через огорожу хліб, картоплю, буряк, моркву. Румун Мішруца мав гвинтівку з оптичним прицілом і, якщо помічав когось біля огорожі, то стріляв без попередження.
А вночі з округи збиралися у таборі німці та поліцаї. Вони приводили до приміщення контори євреїв, жорстоко їх катували і вимагали коштовності. А вранці біля складу лежали лише їхні оголені та закривавлені тіла. Убитих складали на підводу, потім відвозили у протитанковий рів, що був викопаний на кордоні з селом Ясенове-Друге.
Одного разу колону євреїв відправляли старою дорогою, одна з жінок упала. Її відразу розстріляли. До неї підбіг чоловік, його теж убили. Через якийсь час коли колона була далеченько, з-під пальта чоловіка вилізла маленька дитина. Вона, плачучи, бігала від тіла матері до тіла батька. Це помітили охоронці, два з них повернулися і застрелили бідолашну.
Порфирій Аврамович Богопольський, 1922 р.н.:
– Мені було тоді 19 років. Сьогодні важко без сліз згадувати пережите. Людей морили голодом та убивали. Місцеві носили нещасним все, що мали. Я часто носив євреям їжу, і за це отримав від румунів разів 3-4 нагаєм по спині. Щоденно люди вмирали від голоду, холоду та знущань. Одного разу мені наказали відвезти підводою загиблих у ясенівські окопи. Там тіла зняли з підводи і закидали землею. Я сказав бригадирові, що не буду більше возити вбитих, бо не можу на це спокійно дивитися. Він мене більше і не посилав, але я на все життя запам’ятав наругу над невинними людьми.
Іван Васильович Кір’як, 1926 р.н.:
– Євреїв в таборі було дуже багато. Ходили ми з хлопцями до них і носили хліб, сир, картоплю, буряк. На знак вдячності нам давали сорочки та іншу одежу, бо ми були голі й босі. Румуни та поліцаї били нас, але ми все одно йшли.
Мертві тіла возили у рипу (яр), а коли там вже було повно, то – під Ясенове та до річки Кодими. З кожної з чотирьох колгоспних бригад виділяли від 2 до 5 підвід для перевезення трупів.
Якось до однієї жінки прийшла єврейка і попросила води напитися. Коли напилася, то з відчаю кинулася у криницю.
Клавдія Сергіївна Петровська, 1925 р.н.:
– Мій свекор Сергій Петровський йшов з роботи з станції Заплази і побачив під містком дванадцятирічну дівчинку. Він забрав її додому. Її удочерили, охрестили і записали на своє прізвище, давши ім’я Раїса Сергіївна Петровська. А насправді її звали Ривка. Так Раїса і жила до самого визволення села. Коли вона закінчила школу, її влаштували вчитися на бухгалтера у місто Первомайськ Миколаївської області, давали їй продукти, платили за квартиру.
Потім приїхала її старша сестра, яка демобілізувалася з армії. Побула у Гвоздавці тиждень і забрала сестру з собою у Львів. Там наша Рая влаштувалася бухгалтером і невдовзі вийшла заміж за росіянина. Вона до нас приїжджала з своєю п’ятирічною донечкою, яку ми в місцевій церкві охрестили.
Наталя Леонтіївна Беженар, 1924 р.н.:
– Ми варили картоплю і йшли до огорожі, за якою знаходилися євреї. Знедолені люди кидалися в багнюку за кожною картоплиною і жадібно їли.
Якось у однієї жінки почалися пологи, народила вона прямо на землі. Немовля впало у багно, румуни почали бити бідолашну жінку, вона відразу й померла.
Часто повз нашу хату гнали людей гоном нагору, де кляті румуни вибивали у деяких золоті зуби, а потім вбивали. Кидали в рипу і мертвих, і живих та прикидали землею. Якось забіг до нас один єврей років 30 – 35. Батько якраз прийшов з полону і пожалів бідолашного. Втікача заховали на горищі, де він пробув, не злазячи, довгий час. Пізніше, мабуть, перед визволенням села, коли останніх в‘язнів погнали в сторону села Солтанівка, наш єврей кудись зник.
Ганна Василівна Тоніна, 1927 р.н.:
– На кордоні з селом Ясенове була яма, куди звозили вбитих і напівживих євреїв.
Одного разу, коли євреїв мали розстрілювати, стара єврейка перекинула через дріт свою онучку Любу і крикнула: “Ганю, врятуй її!” Ми ховали дитину в печі майже рік. Після звільнення села її забрали в інтернат у село Дубки, а потім направили в училище, де вона вивчилася на медсестру. Зараз Люба живе у Москві і часто приїжджає до нас в гості.
Кілька років тому на адресу В.М. Левенець прийшов лист від колишнього в’язня концтаборів і гетто, ветерана Великої Вітчизняної війни Олександра Анатолійовича Шойхета (83 роки), який зараз мешкає у м. Сан-Франциско. Він написав, що до війни його близькі і родичі мешкали в селі Жеребково Ананьївського району, яких розстріляли в гвоздавському гетто у 1941 році.
Сьогодні провадиться пошукова робота по виявленню невідомих масових поховань, а на місці концтабора було встановлено пам’ятник.
