Наприкінці грудня в черзі до банківської каси випадково почула розмову двох чоловіків.

– По пенсію?

– Та ні. Пенсію мені приносять листоноші. Треба податок заплатити за сина.

– Він так і фермерує?

– Та фермерує, – важко зітхаючи, промовляє вже досить-таки похилого віку чоловік, – це тільки так називається. Раніше якось видряпувалися, а цьогоріч взагалі... Через посуху майже не було врожаю. Отож тепер аби не наша з бабою пенсія, то й їсти не мали б чого. Зазвичай, тримаємо господарство. Але ж чим годувати, якщо ячмінь не вродив? Є корова, свині, але ж “живих” грошей треба!

І мені пригадався час, коли всі ратували за фермерство, коли на нарадах, в усіх засобах масової інформації трубилося про повернення до землі справжнього господаря. І тоді, справді, багато людей виявили бажання самостійно господарювати на своїй землі.

На початку дев’яностих років минулого століття з’явились перші ластівки фермерського руху. Їх підтримала держава, видали кредити. Коли ж у окремих з них справи пішли на лад, закортіло й іншим спробувати власного хліба. Десь у 97-98 роках на Савранщині з’явилося близько 70 фермерських господарств. Але такої підтримки, як перші фермери, вони вже не одержали. Земельний пай, стара, зношена техніка, яка припала у вигляді майнового паю, – ото і вся база. Насінням найчастіше ставало те зерно, яке одержали ще у сільгосптоваристві на пай. Тобто, товарне збіжжя. Здебільшого воно не протруювалось, добрива в землю не вносилися. Ось на такому фундаменті і будувались нові виробничі відносини. Що ж ми маємо тепер? Про це розповідає начальник управління агропромислового розвитку Савранської райдержадміністрації Сергій Григорович Дужій:

– Справді, нелегко зароджувалося фермерство. Хоча в нашому районі чимало людей повірили у свої сили і взялись за цю справу. Щоправда, не одержавши вагомої державної підтримки, почали “випливати”, як хто міг. На сьогоднішній день міцно стоять на ногах всього 15 господарств. Всі, хто не втратив бажання працювати на землі, аби придбати техніку, налагодити виробництво, заробляли гроші, так би мовити, на стороні, тобто в інших галузях. Це було будь-що: і торгівля, і будівництво, і слюсарювання. Хто, що вмів, те й робив. Інші шукали інвесторів і в такій спосіб розвивали свої фермерські господарства. Таким чином стався своєрідний природній відбір. Так і сталося, що із семи десятків справжніх фермерів залишилось лише півтора десятки. Решта, якщо й числяться за звітністю, то фактично вони є – дрібні землевласники, тобто селяни-одноосібники, які мають до 10 гектарів землі і в кращому разі – тракторець.

Окремі зуміли створити добру матеріальну базу, яка дозволяє їм ефективно використовувати землю, провадити розширене виробництво. Лідерами сьогодні серед фермерів району цілком справедливо можна назвати ФГ “Коровенко”, в якому є близько 250 гектарів землі, та ФГ “Хлібороб”, що господарює на 500 гектарів. Міцно стоїть на ногах ФГ “Факел”. В цьому господарстві всього 50 гектарів землі, проте тут є цілий комплекс грунтообробної, зернозбиральної техніки, агрегатів для внесення добрив, підживлення рослин та боротьби з шкідниками. Всю цю техніку господар здає в оренду іншим фермерам.

– Який внесок фермерів Савранщини у сільськогосподарське виробництво сьогодні?

– Вони обробляють близько восьми відсотків орних земель. Крім того, врожайність завжди нижча, ніж у великих агроформуваннях. І це зрозуміло. Адже вони здебільшого не мають можливості застосовувати нові передові технології, більшість навіть не дотримується сівозмін. Та й облік у малих ФГ не на належному рівні. Згадані 15 господарств більш-менш дотримуються сівозмін, вносять міндобрива, провадять боротьбу зі шкідниками та бур’янами, використовують засоби захисту рослин. Дрібні ж агроформування такої можливості не мають. В більшості з них немає ні потрібної техніки, ні коштів, щоб виконати необхідний комплекс робіт найманою працею.

– У 2005 році в районі було створено асоціацію фермерських господарств. Що це дало її членам?

– Створення такої організації було необхідно для підтримки фермерів і отримання допомоги з боку держави. Завдяки асоціації у 2006 та 2007 роках фермерські господарства нарівні з великими агроформуваннями одержали державні дотації. Це й компенсації за посів озимих та ярових зернових культур, і здешевлення вартості мінеральних добрив вітчизняного виробництва, і підтримка виробників тваринницької продукції, і здешевлення техніки вітчизняного виробництва, і долучення до програм страхування сільгоспкультур тощо.

На сьогоднішній день голова асоціації фермерських господарств району є рівноправним членом районної конкурсної комісії, яка визначає підприємства, що мають право на фінансову підтримку держави.

– Останні роки два нерідко можна почути не тільки від пересічних громадян, а й з трибун від різного рангу чиновників, що майбутнє аграрного сектору тільки за великими агроформуваннями, які оброблятимуть понад 50, а то й 100 тисяч гектарів орних земель. Якої Ви думки з цього приводу?

– Я вважаю, що право на життя й виробничу діяльність повинні мати як великі, так і дрібні сільгосптовариства. Головне, щоб їхня продукція відповідала світовим нормам, за якими вже працює й Україна. Адже є низка держав тієї ж Європи, де в аграрному секторі переважають невеликі фермерські господарства. Зокрема і в Німеччині. Тож важливо не маніпулювати розмірами господарств, а врегулювати стосунки між державою і сільгосптоваровиробниками. До того ж варто врахувати, що держава не зможе повністю забезпечити все сільське населення роботою в інших галузях. Як і завжди, левова його частка має бути зайнятою в аграрному виробництві. Головне – потрібно правильно, на науковій основі, використати ці трудові ресурси.

На це ж запитання прошу відповісти голову асоціації фермерських господарств району Олексія Митрофановича Ткаченка:

– Все залежить від того, чи почнуть продавати землю і на яких умовах. Якщо великі магнати матимуть змогу купувати землю в необмеженій кількості, то може статися так, що всі наші наділи стануть власністю одного чи кількох великих землевласників. Дрібні фермери не зможуть з ними конкурувати. Той, в кого є два – п’ять гектарів землі, змушений буде продавати її. Якщо ж буде певне обмеження, як, наприклад, в окремих країнах зарубіжжя, що один покупець може придбати не більше, скажімо, 50 або ста гектарів землі, тоді ще є шанс на те, що наші фермери виживуть.