Найстарша жителька Балтщини – Ганна Тарасівна Мельничук – мешкає у прадавньому селі Плоскому. Дев’ятнадцятого січня бабусі виповнилося 103 роки. До свого поважного віку їй вдалося дожити завдяки повсякденній праці та простій селянській їжі.
Народилася довгожителька у сусідньому селі Йосипівці (Юзефів ці), що на Савранщині. Вона була найменшою і єдиною донькою з чотирьох дітей в родині Тараса Петровича і Дарини Арсеніївни Мигушів. Рано втратила матір, тому не спізнала материнської ласки. Батькові, який важко працював на своєму наділі та на ланах місцевого пана Поплавського, не вистачало часу займатися вихованням своєї крихітки. У вільні хвилини він лише втомлено гладив її по голівці і скрушно зітхав від безпорадності. По-справжньому опікувалися сестричкою і були опорою для неї старші брати Сава, Федір та Іван.
Невдовзі батько надірвався на роботі і помер.
Сироти залишилися напризволяще у своїй глинобитній хатині без засобів до існування. Шестирічній Ганнусі довелося самій займатися хатньою роботою. Брати “ходили по людях” і не цуралися будь-якої праці за шматок хліба. Добрі люди не залишили дівчинку без допомоги, навчили її місити і пекти хліб, варити нехитру страву, мастити глиною, білити хату. Тому оселя Мигушів за охайністю не відрізнялася від сусідніх хат, а дівчина світилася від гордості, коли вперше почастувала своїх братів власноруч приготовленими наїдками.
Дванадцятирічною Ганна вже сама ходила найматися, щоб заробити на харчі та одежину. Зранку допізна їй доводилося працювати на городі, поратися біля худоби та бавити чужих дітей. Звичайно, школу вона не відвідувала, але, будучи дуже допитливою, самотужки навчилася грамоти.
Отак, в наймах, і минули дитячі та юнацькі роки Ганни Тарасівни Мельничук. Їй навіть не довелося подівувати та походити на вечорниці, бо не мала пристойної одежини. Тому, коли вдівець Микита Буга із села Плоского заслав сватів, вона погодилася на заміж жя. Ганні на той час виповнилося 25 літ. За тими мірками, вже була підстаркуватою дівкою. А без посагу бідну дівчину ніхто більше не сватав.
Ганна Мигуш перебралася жити до свого чоловіка. І знову впряглася у роботу. Бавила двох чоловікових дітей – Ганну і Миколу – та працювала у новоствореному колгоспі. Їй ще й досі ввижаються круторогі воли, якими орала та боронувала поля, неозорі бурякові ниви, які сапала, та група корів, біля яких поралася цілих сімнадцять років.
Заміжжя радості не принесло, своїх дітей не нажила. Через рік чоловік кудись подався і більше не подав про себе звістки. Але звична до труднощів жінка не впала у відчай, а рятувала дітей, які тепер стали їй рідними, у голодні 1932-33 роки, берегла в роки окупації, попри всі життєві негаразди вивела їх в люди.
Вийшовши на заслужений відпочинок, трудолюбива Ганна Тарасівна продовжувала працювати в рідному колгоспі “Прогрес”. Лише у сімдесятирічному віці вона нарешті стала повноправною пенсіонеркою. На той час Ганна Тарасівна знову була заміжньою за вдівцем – Андріем Мельничуком.
За все своє буремне і трудове життя плосківська довгожителька лише двічі перебувала на лікарняному. Вперше вона опинилася у лікарні через колгоспного бугая, який чомусь напав на неї і пока лічив. Та через два тижні вона знову була на наряді...
Вдруге Г.Т. Мельничук потрапила на лікарняне ліжко через апендицит.
Після смерті чоловіка бабуся самотньо мешкала у своїй хатині та поралася на городі. Лише сім років тому щіросерді пенсіонери Китайгородські – Олексій Тимофійович (колишній кіномеханік) і Надія Сергіївна (колишня вчителька російської мови і літератури) – прихистили у себе одиноку стареньку. Зараз Ганна Тарасівна живе у теплій “літній кухні”, і ще сама розпалює і топить плиту. Їжу, правда, сама вже не готує. Але на харчування не жаліється. Залюбки смакує різними молочними продуктами, помідорами у будь-якому вигляді, різними соліннями та квашеннями і, звичайно, обсмаженим пшеничною соломкою салом (зараз на селі таким чином зготований ”стратегічний продукт” – великий дефіцит).
Зима – пора роздумів та спогадів. Стотрирічна Ганна Тарасівна статечно сидить біля теплої грубки, згадуючи минувшину. Читати вже не може – став підводити зір. Та може годинами розпо відати бажаючим про своє нелегке життя, котре випало на буремні роки. Старенька каже, що так нагорювалася і наплакалася, що вистачило б ще на декілька життів.
А ось коли весняне сонечко почне заглядати у вікно та прогрівати землю, старенька, немов перелітна птаха, не зможе всидіти на місці, її не можна втримати у хаті.
