Свою справу потрібно любити, тоді й користь буде. Так вважає Олександр Поповиченко, працівник майстерні з ремонту взуття, яка розташована в центрі Ізмаїла в людному місці по проспекту Суворова.
Взагалі ж він за фахом технік-електрик, закінчив Ізмаїльський технікум механізації й електрифікації сільського господарства. Після служби в армії кілька років ходив у плавання. Але в кожного свій шлях: зустрів якось однокурсника по технікуму Юрія Федоренка, який порадив йому спробувати себе у взуттєвому ремеслі. Так от і опинився він в Ізмаїльському міськпобуткомбінаті, пройшов учнівство з пошиття нового взуття. І, як тоді ж зрозумів, знайшов те, до чого душа найближче лежить.
Час був перебудовний, росли надії на світле капіталістичне майбутнє, у якому, як радив друг, вміння шити взуття дозволить відкрити справу. Залишалося тільки заробити початковий капітал. Але не все виявилося так просто. На початку дев’яностих, після того, як в країну, вже після розвалу Союзу, хменув потік дешевого ширвжитку, займатися виробництвом стало невигідно. Так і не ризикнув починати свою справу Олександр, залишився в міськпобуткомбінаті, який згодом також розпався. Довелося шукати собі місце в приватних структурах, до Центру зайнятості звертатися. Був час – повернувся до своєї першої спеціальності, кілька місяців попрацював газоелектрозварником на Ізмаїльському судноремонтному заводі. Та тільки до взуттєвого ремесла весь час вабило.
Ось так і опинився Олександр у майстерні, яка користується чималою популярністю в ізмаїльців. Вона існує стільки ж, скільки стоїть на землі цей будинок на магістральному міському проспекті – понад сорок років. І фактично із самого початку очолює майстерню нинішній її господар Віктор Вєтров. Майже 30 років працює тут же Світлана Вєліку. Вони – професіонали своєї справи. І, незважаючи на досвід, Олександр багато чому навчився у нових колег, як і вони, виконує всі види ремонтів взуття: від складного – перетяжки, до простого – набійок. Клієнтів багато, замовлень хоч відбавляй – адже люди насамперед йдуть туди, де все виконують якісно і вчасно.
– Як Олександр працює? – запитанням відповідає на моє запитання Вєтров. – Нормально! Ми тут не майстри промови проголошувати. А от вам треба б своє взуття підремонтувати. – І звернувся до Поповиченка, – Як гадаєш, Олександре?
– Так, не завадило б пану журналісту поставити набієчки на каблуки. Так що заходьте, ласкаво просимо!
Харитонович не підводить ніколи
Через кілька днів, 18 березня, Ізмаїльське комунальне підприємство «Виробниче управління водопровідно-каналізаційне господарство» буде відзначати 120-річний ювілей. У тому місці, де в 1888 році було відкрито першу насосну станцію для подачі дунайської води жителям міста, сьогодні розташована автогрупа підприємства. І найнезаміниміша людина тут – газоелектрозварник Віктор Харитонович Дорошенко, якого колеги кличуть Харитоновичем.
– Усе в нашій роботі взаємозалежно, – сказав при зустрічі начальник підприємства В’ячеслав Михайлович Кулик. – Головне, щоб у крані була вода. На жаль, величина зношення міських мереж (а це 360 кілометрів труб) така, що повністю цього гарантувати не можна, досить часті пориви, аварії. Отже, й автогрупі ВУВКГ доводиться постійно бути готовою до виїзду на аварійні ділянки. А техніка – далеко не нова. І якби не такі майстри своєї справи, як газоелектрозварник Віктор Харитонович Дорошенко, навряд чи встигали б вчасно.
Як приклад навів керівник випадок, коли аварійникам нещодавно довелося терміново зламати асфальт у місці розриву труби на одній з міських магістралей. Оскільки екскаватор «Беларусь» ніколи не призначався для цього, «порвали» ківш, так ще й рама лопнула. (А буває, і зуб’я у ковша ламаються). Вся надія була на Харитоновича, тому що подібна реставрація – це вам не дві труби зварити, тут і кмітливість потрібна, і досвід, і професіоналізм. І він зі своєю роботою впорався, так ще й підсилив основні несучі конструкції. Отже, ремонтникам довго простоювати не довелося.
