Виповнилося десять років від дня смерті Альфреда Шнітке. І вже зрозуміло, що він відійшов у вічність. Усілякого роду дати спокушають підбивати підсумки, промовляти відповідні епітети. Але я не готовий до цього. Музика – це найпотаємніше слово про час. І про спосіб нашого духовного виживання за такої епохи. Слухаючи музику Альфреда Шнітке, я долучаюся до якоїсь зовсім іншої "природи почуттів", іншої, аніж, скажімо, у Шостаковича. Там – стійкість, разюча, немислима моральна стійкість. А тут – враження, що ми начебто поринули в якусь неймовірну глибину. Глибоководна риба, яка пішла углиб, – тут ще можна дихати, сюди начебто доносяться звуки зовні, уся ця гуркітлива "злість дня", але зате тиск – дивовижний. І зовнішній тиск, і внутрішній тиск, що його врівноважує, напруження думки, пульсація духу. Так і пильнуй – розірве! І справді, саме цей "внутрішній тиск", ця надлюдське напруження духу – "розірвало". Три інсульти. І після третього ще кілька років життя й дотепер не розшифрована симфонія, написана майже цілком паралізованою людиною. Але й те, що написано й зіграно – теж зрозуміло ще не цілком. Наш чудовий квартет "Гармонії світу" ще за життя Альфреда Гарійовича був першим виконавцем його нових творів, одержував від нього особисто ноти, – словом, робив усе, щоб цю музику розпізнати. Ось і зараз – цю дату відзначено за їхньою ініціативою. Вони – пам'ятають! За що їм, як кажуть, окреме спасибі.
Але головне – вони грають! І як грають! Величезна праця – грати цю музику. Не менша – її слухати. І в тому, і в другому разі потрібна неймовірна душевна самовіддача. І здатність поринути на цю глибину.
У першому відділенні прозвучали два твори, які можна назвати меморіальними. Струнний квартет № 3 – присвячений пам'яті друга віолончеліста Євгена Альтмана. Фортепіанний квінтет – пам'яті матері. Крізь квартет – проходять три теми – з Меси Орландо Лассо, з Великої фуги Бетховена й тема-монограма, буквені символи якої відсилають до Дмитра Шостаковича. Навіщо потрібний цей "спогад про класика"? Я раптом подумав про напруження болю, здолати який допоможе, можливо, тільки оглядка. Раптом згадалася біблійна притча про жінку, яка оглянулася на своє рідне палаюче місто – й одразу перетворилася у соляний стовп. Скам'янівши від горя! Ось суть метафори. Ні, ми не перетворюємося на камінь, але й переконуємося, що класика в нинішньому світі більше неможлива. Вона "кульгає" (які оті "хроматичні перекручення"), вона дивно трансформується, вона раз-по-раз виникає, щоб одразу гинути. Людині у хвилини горя – вкрай необхідна тверда духовна опора. Але чи знайдемо ми її сьогодні у класиці? А якщо ні, то раптом здасться, що чуєш у цій музиці страшну звістку. Неминучість смерті. Щоденність смерті. А у фіналі – звуки струменіють і водночас ніби стоять у повітрі. Спогад про красу. І у той же час – позамежність горя й болю.
У Квінтеті – до Сергія Шольца (віолончель), Наталі Литвинової (скрипка), Леоніда Пискунова (скрипка), Ії Комарової (альт) – долучається Тетяна Кравченко (фортепіано). Тут міркування про смерть набувають ще напруженішого характеру. Писався Квінтет довго, серед багатьох варіантів відшукувався єдиний. Особливо вражає Вальс стаккато – під якесь диявольське завивання струнних і немовби під метроном. Але усі зусилля композитора були спрямовані на пошук "просвітління", "катарсису". У фіналі – смерть мала бути перебореною, – заради безсмертя, спокою, гармонії. "Смерть, де твоє жало?" На те, щоб "вийняти жало", – пішло чотири роки роботи над партитурою. Але більшого, здається, сьогоднішній людині не дано! Урочистість безсмертя, істини?
Мене так це захопило, що, здається, не залишилося душевних сил на друге відділення. А тим часом виконувався надзвичайно яскравий твір – Концерт для фортепіано та струнного оркестру. Камерний оркестр Одеської філармонії під управлінням Ігоря Шаврука – грав чудово. На висоті була й Тетяна Кравченко, яка виконувала партію фортепіано. Але я поринув у роздуми. Щоправда, досить смутні. Про життя – і про сенс його перед лицем неминучої смерті. Тим більше, що така й була тема Концерту. Життя з'являлося в ній як неймовірно мінливе. І якщо не зупинитися, не замислитися, так і будеш ковзати по її нескінченно рухливій поверхні. Будь-що-будь потрібно знайти щось головне. "Головну тему", єдину, справжню. Цей пошук головний, єдиний та справжній – протистоїть усій нашій епосі постмодерну із її релятивізмом, безліччю можливостей та прогресуючої умовності життєвої поведінки.
...Естетика й філософія постмодерну – прагнуть уникнути яких би то не було опозицій. Але опозиції є. Хоча б: поверхня й глибина. Або: мінливе – і стійке. Або: тимчасове й вічне. Тощо. Однак же – у цій музиці (принаймні у творах, які виконувалися) я не знайшов того, що може бути протиставлено трагедії. У ній усе пройнято трагедією, і здається, що життя трагічне в усьому, до останньої живої клітинки. То ж не потрібно навіть створювати особливого трагічного напруження, сплесків та кульмінацій. Трагедія – це щось зовсім звичайне, неминуче, це середовище перебування душі. Схоже, і в цьому Шнітке – останній. Сьогоднішня людина – може жити у світі драматичному, конфліктному, але не трагедійному. У неї усе закінчується якщо не холодною іронією, то фарсом. Вона начебто заморожена, – щоб не відчувати гостроти болю. У Шнітке ця гострота болю безмежна. Так і хочеться сказати, що це вже нелюдська музика. І все ж таки ще людяна – незважаючи ані на що!
Для мене творчість Шнітке – ніби завершальна ланка епохи, що закінчилась на наших очах. Я цю епоху в російській культурі називаю "бронзовим сторіччям". А що далі? Ні, не "тиша", а часом "багато шуму з нічого". На жаль, не усе, що сьогодні видає себе за музику, – музика. Слухаючи Шнітке, розумієш, що бувають епохи, коли бути просто живим, духовно живою людиною – неймовірно важко. Ну а якщо важко – то, можливо, не варто й намагатися? Але звук, не оплачений духовною працею, падає до ніг, як дрібна монетка, "дзенькаючи й підстрибуючи"...
