Коли Андре Моруа запитали, хто більше змінив хід історії – Цезар чи Наполеон, видатний француз відповів: «Ніхто так не змінив хід історії, як історики».
Фраза, що пролунала з вуст письменника, доволі точно відображає почуття представників української інтелігенції, які нарешті дочекалися появи «історичного» розпорядження уряду від 2 квітня. Документ № 569-р, покликаний «реалізувати пріоритети діяльності центральних органів виконавчої влади в 2008 році», доручає Українському інституту національної пам'яті розробити протягом року нові підручники з історії України «з метою сприяння вихованню молодого покоління в дусі усвідомлення своєї національної ідентичності, поваги й любові до Батьківщини». Уже в травні зазначений інститут зобов'язали розробити проект Загальнодержавної національно-культурної програми дослідження Голодомору 1932-1933 років в Україні й увічнення пам'яті його жертв на період до 2012 року. Впродовж 2008 року Український інститут національної пам'яті повинен сформувати й видати Національну книгу пам'яті «Голодомор 1932-1933 років в Україні».
Оскільки кабмінівське розпорядження, жваво коментоване в ці дні, з'явилося незабаром після завершення роботи Форуму української інтелігенції, логічно припустити: напередодні президентських виборів-2009 Юлія Тимошенко прагне заручитися підтримкою цієї впливової частини українського електорату.
Тепер все залежить від ступеню серйозності намірів її підлеглих, яким буде доручено «контролювати процес». У противному разі підростаюче покоління знову «потішать» свіжонадрукованими джерелами знань, у яких чітко простежується кон'юнктурний підхід у поєднанні з безліччю «географічних», «наукових» та інших новин.
Щоб проілюструвати рівень дійсних на сьогоднішній день «носіїв історичних знань», звернуся лише до декількох опусів, виданих за рахунок держави.
Одним з найбільших «підрозділів» помилок, що є в українських підручниках, слід вважати ...хронологію. Так, з «Нарисів історії України», виданих у Києві в 2001 році, можна довідатися, що XIX століття почалося у 1800, а не у 1801 році. З інших «історичних посібників» випливає, начебто Г. Котельников винаходить парашут в 1811 році (за 61 рік до власної появи на світ Божий), що Оскар Уайльд народився у 1856-му (замість 1854 року), а Віссаріон Бєлінський у 1812-му (а не у 1811-му, як насправді). Бомбардування Герніки у 1937 році, якому присвячена картина Пабло Пікассо, датується 1943 роком. Творчість Маріо Ланца, який народився в 1921 році, наші «учені» відносять до 20-30 років. Навіть знаменитого уродженця України Івана Козловського «історики» не щадять: український період виступів знаменитого тенора в підручнику «Історія України» позначений 1945 – 1955 роками, хоча Іван Семенович ще з 1926 року співав у Великому театрі Москви...
Якщо вірити «Українській і зарубіжній культурі» (Донецьк, 2001 рік), історичний політ Юрія Гагаріна тривав зовсім не 108 хвилин, – лишень 19. Видатний радянський фізик Лев Ландау, відповідно до українського ж «підручника», «загинув під час сталінських репресій 30-х років». Тобто відомі багатьом факти, коли після автокатастрофи на початку 1962 року фізики всього світу надсилали до Москви для порятунку Ландау рідкісні ліки, а в тім же 1962-му учений удостоївся Нобелівської премії, з погляду укладачів вітчизняних підручників, – не більш ніж пусті вигадки.
Оскільки історію творять люди, у кожній із книг по історії чимало власних імен. У більшості вони широко відомі. Але... тільки не укладачам навчальних посібників. У деяких з них ім'я Поль одержали П’єр Кюрі й П’єр де Кубертен. Денис Фонвізін став Дмитром, Рихард Вагнер – Віктором, Микола Римський-Корсаков – Михайлом, Федеріко Фелліні – Фредерико, а Фридерик Шопен – Федериком.
І зовсім незбагненно, з якого переляку Микола Бурденко з волі авторів підручника «Українська й зарубіжна культура» раптом став українським нейрохірургом, а Вано Мураделі («Історія України», посібник для студентів, 1999 р.) – українським композитором.
Напевно, зайвим в цій ситуації буде волати про повагу до авторських прав. З погляду українських істориків культури, опера О. Бородіна «Князь Ігор» належить О. Даргомижському, балет Б. Асаф’єва «Бахчисарайський фонтан», – С. Прокоф'єву, п'єса Бомарше «Одруження Фігаро» – Мольєру. Картина «Страшний суд» Мікеланджело йменується відтепер «Останній суд» і приписана Рафаелю.
Великий композитор Петро Ілліч Чайковський, виявляється, був при житті завсідником Качанівки Чернігівської області (насправді він якийсь час жив у садибі фон Мекк, – однак це Макарівський район Київської області). Модест Петрович Мусоргський помер нібито... в Україні, у місті Миколаєві. Там же Ілля Юхимович Рєпін (цитую «Нариси історії України», Київ, 2001 р.) написав його портрет. Композитор справді помер у Миколаївському шпиталі, але розташовані цей шпиталь у Санкт-Петербурзі! Наразі я не готовий відповісти, на честь кого була названа медустанова – чи святого, чи якогось російського царя-самодержця. Але як могли не замислитися автори «Нарисів...», якими ж вітрами до славного українського міста Корабелів одночасно занесло двох петербуржців, Рєпіна й Мусоргського?..
…Твердження, начебто історію пишуть чергові переможці, стосується й сучасної України. На новеньких підручниках історії України з описом Помаранчевої революції ще не встигла висохнути фарба, а, на думку Кабміну, вже час створювати нові навчальні книжки для школярів. Бо історія в нашій країні – це політика...
Логічнішим було б оновлення підручників, звичайно, одразу ж після 24 серпня 1991 року, себто після проголошення Незалежності. Та тодішня хвиля національного відродження, на жаль, не «накрила» собою цю надважливу науку. Тому кожна наступна нова сторінка додавалася до підручників шляхом баталій і дискусій.
Ніхто не заперечуватиме, у навчальній літературі для підростаючих поколінь потрібно обнародувати раніше замовчувані відомості про причини Голодомору, його винуватців і жертв. Не можна сприймати ту трагедію лише як неврожай. Про УПА, що боролася й проти Сталіна, і проти Гітлера, теж хотілося б прочитати не тільки теперішню кон’юнктурщину, а збалансовану достовірну інформацію. Зрештою, обидві теми треба було справедливо висвітлити уже давно, а не на сімнадцятому році незалежності. От тільки перебріхувати давно відомі всім події, факти й імена – не слід. А втім, що саме так і трапиться, в автора цих рядків чомусь майже не лишилося сумнівів.
