Апофеоз «демократії» у її найгіршому вигляді. Нескінченна гризня за владу між Президентом і Прем'єром, між партіями і кланами, між «западенцями» і «донецькими». Нескінченний балаган у парламенті. Прагнення Президента переписати Конституцію і одержати жадані диктаторські повноваження. Вічні політичні інтриги і підкилимні ігри. «Багатовекторна» і зовсім бездарна зовнішня політика. Постійне зрадництво національних інтересів або цілковите небажання їх обстоювати. Тотальний наступ націоналістичної, а фактично нацистської ідеології, піднесення есесівських прислужників і гетьманів-зрадників до рангу національних героїв... А на цьому тлі – дивовижна корупція, загальний правовий нігілізм, цілковита управлінська імпотенція і безвідповідальність влади всіх рівнів, деградація економіки, безпросвітна убогість більшості населення, демографічна прірва, а простіше кажучи – вимирання...
Іноді хочеться кричати від розпачу: Господи, ну чому так? Чому українська державність, яку нам ось вже 17 років підносять як здійснення «національної ідеї», насправді обертається скандальним фіаско? І чому наші правителі зовсім не хочуть цього помічати, продовжуючи практику суцільної брехні?
Як це часто буває, відповіді на найважчі запитання «валяються» під ногами. Виявляється, потрібно просто взяти в руки книжку доброго історика і уважно її прочитати. Так, тільки й усього. І ми зрозуміємо, що всі корені, всі джерела сьогоднішніх лих – у нашій історії. Думка – далеко не нова, але, як з'ясувалося, разюче актуальна.
Ми вибрали книжку видатного українського історика Михайла Грушевського «Ілюстрована історія України» (Київ, 1996 р., друкується за останнім авторським виданням: Відень, 1921 р.). Цей вибір зроблено свідомо: першого Президента нашої країни не можна дорікнути в надмірних симпатіях до Москви; навпаки, М. Грушевський здобув собі репутацію одного з основоположників та яскравих представників української національно-патріотичної історичної школи.
Заздалегідь приносимо вибачення за багато цитат Грушевського, але це теж – свідомий крок: ми постаралися заздалегідь уникнути будь-яких звинувачень у перекручуванні історичних фактів, їхньої антиукраїнської інтерпретації чи маніпулюванні текстом першоджерела. Більш того, всі цитати підібрані в їхній суворій послідовності, що виключає будь-які можливості порушення контексту книжки. Епоха, яку ми вивчили, також обрана не випадково: мова йде про найбільш драматичний і відповідальний період історії України – про події, які відбувалися після великого визвольного руху під керівництвом Богдана Хмельницького.
І НАШИМ, І ВАШИМ,
І «ЇХНІМ»
Смерть Богдана Хмельницького позбавила Україну єдиного загальнонаціонального лідера, і його прихильників відразу ж охопили розбрід і вагання. Новий гетьман Іван Виговський, який не приховував своєї польської орієнтації, незабаром відрікся від союзу з Росією, укладеного знаменитою Переяславською радою. Як пише Грушевський, «европейским дворам разослали манифест, где объяснялись причины разрыва с Москвой и объявлялась война этой последней». Історик цитує наступні фрагменти маніфесту: «…Свои личные корысти мы отодвинули на дальний план перед славою Божьей и делом народным. Ради них вошли мы в союз с татарами и с светлейшей королевой шведской Христиной, а затем с светлейшим Карлом-Густавом, королем шведским. Всем им мы сохранили верность нерушимо. Не дали мы и полякам никакого повода к нарушению договоров, соблюдая по отношению ко всем нашу присягу, договоры и союзы. Не из других побуждений приняли мы и протекцию великого князя московского, как для того лишь, чтобы сохранить и приумножить… вольность нашу».
(Тут і далі цитується за оригіналом автора. – прим. ред.)
Дивно, але факт: Виговський підтверджує свою «вірність» відразу всім! І татарам, і шведам, і полякам, і росіянам. Чи буває таке «у природі» – сказати важко, але, мабуть, це і є початок початків «багатовекторної» зовнішньої політики України, коли сьогодні ми кланяємося НАТО, завтра – Росії, а післязавтра – Євросоюзу...
За словами Грушевського, Виговський і його прихильники звинуватили Росію в тім, що «московское правительство изменило Украине, войдя в соглашение с Польшей». Однак гетьман відразу зробив те, у чому дорікав своєму вчорашньому сюзерену – повернув Україну польській короні. У вересні 1658 року Виговський підписав Гадяцький трактат, відповідно до якого «Украина возвращалась обратно под верховную власть короля» на умовах широкої автономії. Але Польща і не думала дотримуватися цього договору.
Пропольська політика Виговського викликала хвилю народного гніву. «Слух, что Выговский поддался полякам, вооружал против него население, – продовжує Грушевський. – Польское войско, размещенное Выговским в Северщине, вызывало по старой памяти такую ненависть, что в здешних полках, преданных Выговскому раньше, теперь началось восстание… Затем с левого берега движение это перекинулось и на правый: казаки и здесь заявляли, что не хотят возвращаться под власть Польши». Необхідно додати, що козацьке повстання проти Виговського очолив найбільш видатний кошовий отаман в історії Запорізької Січі – Іван Сірко.
Крах Виговського призвів до того, що військова рада вручила гетьманську булаву Юрію Хмельницькому, який незабаром підтвердив свою відданість Москві. Проте, козацька старшина, яка побоювалася втратити свої колишні привілеї, активно «каламутила воду», усіляко підбурюючи Ю. Хмельницького знову відректися від спілки з Росією, чому сприяла російсько-польська війна, що спалахнула з новою силою. «Тот действительно не знал, на что ему решиться,– коментує Грушевський стан гетьмана. – Хмельницкий просил польское правительство прислать побольше войска на Украину, чтобы удержать ее от дальнейших колебаний… Также не снискивала Хмельницкому расположения населения и Крымская орда, считавшаяся его союзником: татары грабили население, забирали в плен и поговаривали уже, что Украина должна быть под властью Крыма. Некоторые из старшин, недовольные ни Москвой, ни Польшей… тоже были не прочь признать над собой власть крымского хана – попробовать еще татарской протекции. Но население и слышать не хотело об этом».
У 1663 році Ю. Хмельницький, який себе дискредитував, склав гетьманську булаву. Як зауважує історик, «на его место гетманом избран был его зять Павел Тетеря, ловкий и хитрый интриган; рассказывали, что он купил себе булаву, раздав большие деньги старшине». Ще більш скандально складалася боротьба за владу на Лівобережній Україні. За словами Грушевського, «спорили из-за булавы Сомко и Золотаренко и все время созывали рады, так как тот из них, кому не удалось быть избранным, опротестовывал раду и добивался новой».
Вам це нічого не нагадує? Ну, звичайно ж – ось вона, історична паралель із нинішніми перманентними виборами та перевиборами.
ЗРАДА ЯК НОРМА ЖИТТЯ
ТА ПОЛІТИКИ
Граючи на суперечностях між суперниками, гетьманську владу зумів здобути прихильник Росії Іван Брюховецький. Ця мить породила для України далекосяжні історичні наслідки, і стала причиною багатьох її нещасть, що розтяглися на цілі сторіччя. Саме тоді Україна остаточно розділилася на дві частини: гетьман Правобережжя Тетеря визнав верховенство Польщі, а гетьман Лівобережжя Брюховецький закріпив спілку із Москвою. Грушевський відверто визнає: «Это еще более ослабило силы Украины и сделало почти безнадежным дело ее освобождения». «Много энергии уходило на трение обеих частей, – ремствує історик. – К тому же, благодаря смутам, апатии, слабости политического сознания, и тут и там наверх вышли и захватили в свои руки власть интриганы, честолюбцы, озабоченные не тем, чтобы вывести Украину из этого тяжелого положения, а лишь своими выгодами и честолюбием». Влучив в саму точку! І знову – у точку «сьогодення»!
У 1665 році проти правобережного гетьмана Тетері спалахнуло повстання, у результаті якого Україна знову визволилася від польського панування. Здавалося б, з'явився черговий шанс для того, щоб продовжити велику справу Богдана Хмельницького. І що ж? ««Снова возникли планы – отдаться под покровительство Крыма, – констатує Грушевський. – Медведевский сотник Опара первый пошел этим путем: он объявил себя гетманом – вассалом хана и принял от него подтверждение на гетманство. Затем татары устранили его и арестовали, а казакам в гетманы предложили более видную фигуру – Петра Дорошенко».
Таким чином, на авансцену нашої історії вийшов новий «національний герой» Дорошенко. «Не довольствуясь покровительством хана, он… входит в непосредственные сношения с Турцией, чтобы заручиться ее поддержкой, – продовжує Грушевський. – Дорошенко признал султана своим верховным повелителем, а тот обещал ему помощь в освобождении всей Украины…».
А тим часом вірний Росії лівобережний гетьман Брюховецький «положился на помощь Дорошенко и татар и поднял восстание против Москвы». Чергове зрадництво чи торжество українського патріотизму? Буквально в наступному (!) абзаці тексту Грушевського ми читаємо: «…Брюховецкий довольно скоро убедился, что одними интригами не так легко удержаться на гетманстве. Всячески подделывался он к Москве, чтобы иметь ее за собой. В 1665 году он лично отправился на поклон в Москву – этого московское правительство добивалось от прежних гетманов, но те всячески уклонялись от этого визита. Брюховецкий, представившись царю, просил, чтобы его женили на «московской девке», и его там действительно женили… Выпросил себе двор в Москве и обещал держать там своего племянника в качестве заложника».
На батьківщині гетьману не пробачили такого приниження – проти нього почалося повстання. Але він у відповідь знову повівся як справжнісінький зрадник, тільки вже стосовно не до московського сюзерена, а до власного народу. «Брюховецкий просил у Москвы войска, чтобы наказать всех непослушных как можно суровее: все взбунтовавшиеся города и села он предполагал вырезать, сжечь и уничтожить, – відзначає історик. – Но тут уже и Москва не решилась следовать его советам…» Зауважимо: «кляті москалі» виявили в цій ситуації набагато більше гуманності й шляхетності, ніж «рідний» українцям правитель!
Але на цьому «політична лінія» гетьмана не завершилася. Опинившись між невтручанням Росії й народним гнівом, Брюховецький, за словами Грушевського, «решил с помощью Дорошенко самому стать во главе восстания против Москвы, чтобы таким путем снять с себя народную ненависть». Так, ось воно третє зрадництво лівобережного гетьмана!
Але й Дорошенко вів подвійну, навіть потрійну гру: підтримуючи антимосковський рух Брюховецького, він за його спиною вів переговори як з Росією, так і з Польщею. У найрішучішу мить повстання Дорошенко зажадав від Брюховецького «отказаться от гетманства и отдать клейноды» – одне зрадництво зіткнулося з другим. Прихильники Брюховецького перейшли на бік Дорошенка, схопили свого колишнього «шефа» і привели до протурецького гетьмана. «Тот велел приковать его к пушке, – описує Грушевський безславний кінець Брюховецького. – При этом жест Дорошенко казаки приняли за приказ покончить с Брюховецким – бросились на него с чрезвычайным остервенением, били ружьями, копьями, «как бешеную собаку», сорвали с него одежду и бросили голого». Після всього Дорошенко «велел отвезти его в Гадяч и похоронить в церкви, построенной Брюховецким».
А незабаром і сам Дорошенко став жертвою зрадництва. Виїхавши по особистих справах у Чигирин, тепер вже одноосібний гетьман обох частин України залишив «на господарстві» чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. У цю мить російські війська вторглися в Україну, і віддані Москві сили стали вмовляти Многогрішного перейти на бік царя. «Заступник» Дорошенка прийняв цю пропозицію, і незабаром був проголошений гетьманом.
КОМУ ПРОДАТИСЯ,
КОМУ ВІДДАТИСЯ?
Нова зрада знову занурила Україну в безодню смути, хаосу і війни всіх проти всіх. Московський уряд обмежився тим, що одержав від української сторони черговий прояв покори царю – росіяни не бажали братовбивчої війни. Але «патріоти неньки» загрузли в нескінченних міжусобицях, що розоряли й без того нещасну країну. «Сперва Многогришного признавала только Северщина с Киевом, затем на его сторону перешли полки Прилукский и Переяславский, – розповідає Грушевський. – Южные полки сперва признавали Дорошенко, но затем из Запорожья начали выходить новые гетманы, запорожские ставленники, сначала Петр Суховиенко, прозванный Вдовиченком (1668), потом, когда его разгромил Дорошенко, на его место был избран на Запорожье Михаил Ханенко (1670). Эти запорожские гетманы вносили смуту в пограничные полки и причиняли много хлопот Дорошенко – привлекали на свою сторону татар и пробовали подорвать власть Дорошенко и на правом берегу Днепра… Когда у Дорошенко испортились отношения с польским правительством… в переговоры с поляками вступил Ханенко. Он не требовал почти никаких принципиальных уступок, и польское правительство признало его гетманом вместо Дорошенко».
Будучи не в змозі досягти якоїсь міцної угоди ні з Росією, ні з Польщею, Дорошенко все більше схилявся на бік Туреччини. Однак, як відзначає історик, «мысль о подданстве басурману была так ненавистна народу, что Дорошенко должен был скрывать от него свои отношения к султану. Опустошения, производимые на Украине его союзниками татарами, вызывали большое неудовольствие».
Виникає запитання: ну і як же все це співвідноситься із захопленими твердженнями «свідомих» про те, що українське козацтво завжди захищало простий народ від татарських орд і турецьких навал? Як ми вже відзначали вище, цей самий простий народ нерідко був усього лише розмінною монетою в нескінченній боротьбі гетьманів за владу: ледве не кожен претендент на булаву приводив із собою татар, розплачуючись із ними «ліцензією» на грабунки, вбивства і работоргівлю. Тому немає нічого дивного в тім, що козаки, які виступали на боці того чи іншого гетьмана, у такі періоди не могли, та й не хотіли протистояти сваволі своїх татарських союзників – набагато важливіше було відібрати булаву в суперника. Мабуть, українські «патріоти» не читають навіть тих авторів, яких вважають «своїми», воліючи складати історичні міфи про надійний козацький захист прямо «зі стелі»...
Ми ще повернемося до турецько-татарського чинника в нашій історії, а поки що доведеться продовжити розповідь про внутріукраїнські зради й міжусобиці. Зрадник Многогрішний правив недовго: за українською традицією, що склалася, він теж став жертвою зради. Гетьман настроїв проти себе козацьку старшину, яка «составила против него заговор и, войдя в соглашение с местным московским гарнизоном, в марте 1672 года схватила его и выслала в Москву, обвиняя в измене и прося разрешения избрать нового гетмана». Дозвіл був отриманий, після чого, як пише Грушевський, старшина «произвела выборы за московской границей, под охраной московского войска, боясь восстания украинского населения ввиду такой изменнической и беззаконной расправы с Многогришным».
Черговим гетьманом було обрано Івана Самойловича, який дуже побоювався конкуренції з боку Дорошенка, а тому активно переконував Москву відмовитися від будь-яких домовленостей із суперником. Втім, Дорошенко сам скомпрометував себе, взявши активну участь у турецькому поході на Україну в 1671 році. «В глазах украинского народа поход турок не принес пользы Дорошенко, а, наоборот, жесточайшим образом повредил, – підкреслює Грушевський. – До сих пор Дорошенко скрывал свое подданство Турции, теперь оно обнаружилось. Все, что сопровождало турецкий поход: обращение костелов в мечети на Подолии, рассказы об издевательствах турок над христианскими святынями, насильственное обращение христианских детей в магометанство – все это теперь ставилось в вину Дорошенко, так как он привел турок на Украину… Даже близкие ему люди решительно восставали против его турецкой политики».
ТІКАТИ, ТІКАТИ
ВІД «ПАТРІОТІВ»!
В 1674 році за згодою Москви Самойловича проголосили єдиним гетьманом всієї України. Дорошенко, вкрай збентежений цим фактом, вирішив будь-що-будь зберегти владу. «Но жалкое впечатление производили эти последние усилия его! – вигукує історик. – Дорошенко послал Мазепу в Крым, прося поспешить с помощью. Других гонцов отправил к турецкому визирю с жалобой на бездействие хана… Пришла турецкая орда, и при ее помощи Дорошенко стал снова покорять правобережные города, терроризируя несчастное население, отдавая татарам сопротивлявшихся…»
Але Самойлович теж не проявляв належних зусиль, щоб зміцнити свою владу на Правобережжі, віддаючи перевагу позиційній війні із суперником. Грушевський відзначає: «То Дорошенко предпринимал карательную экспедицию, разорял села, подвергал экзекуциям население, принуждая к покорности, то с той же целью являлись полки Самойловича, и, в довершение всего, появились еще и польские отряды и начали принуждать население к подчинению Польше. От всех этих походов и притязаний, от «руины» татарской, турецкой, польской, московской и своей украинское население в конце концов потеряло всякое терпение и начало вовсе покидать Правобережную Украину… Это движение украинского населения за Днепр принимало все более массовые размеры: целые села снимались с места… уходили все далее и далее, за московскую границу, в Слобожанщину… Приднепровская Киевщина и Брацлавщина опустели совершенно, и даже из более отдаленных местностей население стало передвигаться за Днепр. Дорошенко увидел, что если движение будет таким образом продолжаться, то оно одно уже погубит все его планы – просто не над кем будет гетманствовать».
До якого ж ступеню розпачу потрібно було довести власний народ «національно-патріотичними» іграми, щоб він почав масово тікати з рідної землі! І куди – на територію «клятих москалів», які, на відміну від українських правителів, в остаточному підсумку забезпечили переселенцям і безпеку, і порівняно прийнятні умови життя.
Подальші рядки Грушевського про Дорошенка неможливо читати без відрази: «Дорошенко видел, что дело его проиграно бесповоротно, но хотел, по крайней мере, что-нибудь выговорить себе у московского правительства – сохранить гетманство хотя бы в какой-нибудь части Украины, и держался до последней возможности, чтобы вырвать эту уступку».
Але й переможець Самойлович дивився на українське населення лише як на бидло, покликане обслуговувати його гетьманські інтереси. «Пришедших из-за Днепра правобережцев Самойлович проектировал поселить в Слободской Украине с тем, чтобы она отдана была под его гетманскую власть взамен Правобережной Украины, – повідомляє історик. – Но московское правительство не соглашалось на такую компенсацию… Тогда Самойлович поселил правобережцев на степном пограничье, над рекой Орелью. Эти принудительные перегоны людей сохранились в памяти народной под названием «Згона».
Сьогоднішні національно «свідомі» українські історики люблять згадувати факти насильницького «обміну» населенням між Польщею й Радянською Україною по закінченні Другої світової війни, масову депортацію галичан у Сибір та інші злочини комуністичного режиму проти українського народу. І при цьому ніхто й ніколи не говорить про те, що основоположником такого заходу, як примусова депортація населення, є наш «рідний» гетьман Самойлович...
Крім того, саме він, палко бажаючи догодити російській владі, домігся підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Слід зауважити, що сам патріарх проявив у цьому питанні чесність і послідовність: як відзначає Грушевський, верховний ієрарх Руської православної церкви заявив московському уряду, що «не может решать без участия других патриархов». І тільки після того, як верховні владики православних церков дали свою згоду на підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату, питання це було урегульовано остаточно. «Так уничтожена была автономия украинской церкви», – гірко резюмує історик.
НАЙГІРШЕ РАБСТВО –
У СВОЇХ
В українській націоналістичній історіографії одним із найтяжчих звинувачень на адресу Москви є докір у тім, що саме російська монархія й аристократія встановили на Україні нелюдські кріпосницькі порядки, що стали найжорстокішим ярмом на шиї колись вільних українських селян. Але якщо уважніше заглянути в історію, то виявиться, що й це нещастя (так само як і всі попередні) «створювалося» руками самих же українців.
«Московское правительство знало, что делало, щедро раздавая поместья казацкой старшине за верную службу и утверждая гетманские пожалования: оно налагало этим прочное иго на старшину, – міркує Грушевський. – Но иго это было сладко, и старшина с удовольствием принимала его и легко шла в нем тем путем, какой указывало ей московское правительство. Она превращалась в помещичий класс, захватывала земли свободные перед тем или считавшиеся войсковыми; закрепощала крестьян и казаков и верно служила московскому правительству за содействие в этого рода делах. И такую же линию ведут гетманы – избранники старшины – Самойлович и Мазепа. Покорно подчиняясь московской власти и исполняя ее волю, они служили интересам старшины, содействовали ей в этом процессе присвоения войсковых земель и закрепощения населения, не соображая или не задумываясь над тем, какой опасный разлад создавал этот новый общественный процесс в Украине… Свободные, незанятые земли старшина присваивала без формальностей… только заимки свои производила в гораздо больших размерах, рассчитанных не на работу собственных рук, а на крестьянскую, крепостную. Не удовлетворяясь землями пустопорожними, старшины выпрашивают от гетмана, полковников, а то и от царского правительства земли населенные, на которых жили свободные крестьяне… Неожиданно эти крестьяне со своими землями оказывались в руках «пана» – старшины, и если этому пану удавалось получить пожалование от царского правительства – судьба их решалась навеки…
Низшая старшина, не имевшая возможности заявить себя заслугами перед царским правительством, расширяла свои захваты покупкой: «покупала» у крестьян и казаков их земли за бесценок, пользуясь тяжелыми временами или стеснив всячески владельца, даже просто принудив его к продаже – так что формой покупки прикрывалось очень часто полное насилие».
Справді, просто дивна аналогія з нинішніми земельними відносинами в Україні! Махінації із землею, тіньові схеми її продажу й «прихватизації» давно стали звичайною справою в сучасних умовах, а з урахуванням подальших перспектив «розвитку» земельного ринку в нашій країні сміливо можна прогнозувати: усе буде відбуватися так само, як і триста років тому. Як тільки земля стане законним товаром, злиденні українські селяни й самотні пенсіонери в напівзанедбаних селах будуть у масовому порядку продавати свої наділи новому «ясновельможному панству», з якого дуже швидко сформується клас справжніх поміщиків...
А далі Грушевському можна щиро аплодувати за тверезі оцінки й об'єктивність: «Эпоха Самойловича и Мазепы, охватившая в сумме почти сорок лет – годы, когда решалась судьба свободного строя, созданного великим восстанием 1648-1649 годов, – именно ознаменовалась созданием на развалинах этого незавершенного свободного строя новой неволи украинского населения, разрушившей затем все остатки и зачатки свободного политического строя».
Замість післямови
Навряд чи тут потрібні які-небудь «дуже розумні» коментарі – все ясно, як Божий день. У Грушевського ми знаходимо разюче влучні аналогії практично всіх сьогоднішніх «негараздів» України. Це й розкол країни по Дніпру, і парламентська криза, і президентські домагання на «булаву», і брудна боротьба за владу ціною приниження власного народу, і зрадництво національних інтересів як форма політики, і навіть «прототипи» відомого «листа трьох» із проханням про приєднання України до плану дій щодо членства в НАТО всупереч волі народу (явна паралель із маніфестом Виговського). І доти, доки ми не навчимося чесно ставитися до своєї історії й вчитися на власних помилках (а заради цього, власне, і існує історична наука), доки ми не зрозуміємо, що справжнє лихо українців – у самих українцях, а не в горезвісній «руці Москви», доки, нарешті, ми не почнемо хоч якийсь рух у бік національної консолідації на основі інтересів народу, – доти ні про яку повноцінну незалежну Українську державу, без якої ми не мислимо себе, не може бути й мови.
