ДЖЕРЕЛО ЖЕРТОВНОЇ ЛЮБОВІ… ЧИ ЗАВЖДИ?
«Спасибі вам, Летинські!» – так називався нещодавно опублікований матеріал в «Одеських вістях» про будинок сімейного типу. У ньому розповідається про мудрість людей, які взяли на себе виховання десяти обділених батьківською турботою дітей. Не було лише сказано про те, що до шляхетного вчинку подружньої пари ставлення сільчан було досить неоднозначним. Одні просто у вічі говорили: «Це ви заради грошей, он їх скільки гребете тепер!» «Люди добрі! – відповідали їм Летинські. – Та хто ж вам заважає взяти діток до своєї сім’ї? Он їх скільки навколо нещасних, і навіть за живих батьків. Тоді й дізнаєтеся, що по чім».
На зустрічі у нещодавно організованому районному клубі багатодітних матерів я розповідала про це. Найбільше хвилює жінок те, що не стає менше нещасних дітей за живих батьків. А ще те, що за підвищення виплат на народження дитини ця тенденція не буде змінюватися на краще. Ганна Миколаївна Гавриленко – голова районної ради багатодітних матерів і сама мати п’ятьох дітей – називає таку щедрість держави, як вона каже, «ну, просто неприпустимою» стосовно до тих, хто саме й робить долю своїх дітей нещасною.
– Можливо, – говорить, – якось диференціювати такі солідні суми державної підтримки? Адже у деяких розгульних сім’ях новонароджений – лише джерело для одержання грошей і не більше.
Ганну Миколаївну зрозуміти можна. За багато років, які вона керує громадською організацією, надивилася усілякого. Ось декілька днів тому разом із працівниками районного центру з питань дітей, сім’ї та молоді спробували відвідати одне таке подружжя. Рік тому народивши одну дитину, вони вже чекають із нетерпінням появи на світ другої. Чому раді невимовно. Тому що замаячили попереду 25 тисяч гривень, які вони швиденько «спустять», як і попередні вісім тисяч.
Двері, звичайно ж, ніхто не відчинив, незважаючи на довгий та наполегливий наш стукіт. Там, всередині, усі принишкли, як миші, хоча у звичайному «режимі» у цьому будинку буває людно, п’яно і зазвичай скандально.
Здогади Ганни Миколаївни про те, що після другої дитини вони напевно народять і третю, можуть виправдатися. Подібні сім’ї стають трутнями держави!
– Ми з чоловіком завжди розраховували лише на себе, хоча виховувати п’ятьох дітей було дуже нелегко, – говорить Ганна Миколаївна Гавриленко.
У її словах суща правда. Ганну Миколаївну знають багато років. Вранці вона з сапою поспішала у поле, соняшник обробляти на довгих, у півтора кілометра, рядках фермерського господарства. А вночі – до поїзда, щоб продати гарячі пиріжки, насіння, невеличкі шоколадки – так копійка й «капала». І по «збірках» – по вже зібраних полях та грядках разом з іншими ходила. Додому поверталася зі «здобиччю» – цибулею, морквою, нехай і дрібною. Інколи навіть із голівкою-другою капусти. Що й казати, не жили, а виживали. Але дітей, які дуже люблять своїх батьків, на ноги поставили і освіту їм дали – вищу.
А розрахунок – він ніколи добром не повертається. Особливо у такій делікатній та дуже відповідальній справі, як планування народження дитини. Я знаю жінку, яка народжувала ледве чи не кожного року. Нещасна, п’яним чоловіком бита, в оточенні завжди крикливої від вічного недоїдання дітвори, вона – у минулому красуня – мала вигляд набагато старшої своїх років. Однак, коли побачила її знову вагітною, не втрималася й запитала:
– Ти що, така щаслива?
Вона із надривом вигукнула:
– Яке щастя?! Про що ти говориш!
– Тоді навіщо тобі усе це?..
Відповідь приголомшила:
– До десятого «доб’ю» – мікроавтобус видадуть. Належить.
Ніякого авто ця сім’я не одержала, та й звання «мати-героїня» їй, вже пенсіонерці, було присвоєно зовсім недавно. І усі ці роки вона приречено-терпляче тягла на собі увесь тягар нескінченних проблем, від яких страждала і вона, і діти.
…Ми розмовляємо на цю, можливо, найважливішу тему – про відповідальність батьків за долі своїх дітей – у невеличкому теплому кабінеті на другому поверсі райдержадміністрації. Сьогодні – середа, а отже – день роботи районної ради багатодітних матерів. На столі – гарячий чай, який налаштовує до довірчої розмови. Сумно, але з тих, хто цього разу сюди прийшов, ледве чи не усі виявилися вдовами. Як підіймали вони по п’ять, шість дітей?! Де черпали сили, терпіння, витримку? Чудово відповіла голова асоціації жіночих організацій Арцизького району Олена Іванівна Шварцман:
– Є таке джерело, є – жертовна любов до дітей. Воно – невичерпне.
Таїсія БАРАНОВА, власкор «Одеських вістей», м. Арциз
ЧИ СТАНЕ АРСЕН ПОЕТОМ?..
З Арсеном Кравчуком, учнем Затишанського НВК, ми познайомилися нещодавно, після його перемоги на обласному фестивалі дитячої та юнацької творчості дітей-сиріт, які перебувають під опікою, та дітей з обмеженими фізичними можливостями «Джерело надії». Товариський, говіркий і дуже цікавий до всього хлопчина одразу привернув до себе увагу.
– Які мої захоплення, окрім складання віршів? О, в мене їх багато, – зазначив Арсен. – Люблю спорт, особливо футбол. З великим задоволенням беру участь у шкільних та районних спортивних змаганнях. У вільний від навчання та підготовки до уроків час дуже люблю читати. Мене цікавить все: історичні романи, детективи сучасних письменників, вірші видатних російських та українських поетів. Вони мене надихають. Прочитаю якусь книжку і тут же хочеться висловити свої почуття та враження на папері, складаючи рядочок за рядочком.
Писати вірші Арсен почав три роки тому. Спочатку це були частівки та простенькі чотиривірші, які однокласники просили написати до всіляких розважальних та святкових шкільних заходів. Потім став складати серйозніші.
Над темами довго не замислюється, головне, щоб вони з’являлися мимоволі і були актуальними для хлопчика. Він писав про найрідніших на світі людей – про матір, яку, на жаль, ледве пам’ятає, бо трагічно загинула ще молодою, коли йому не було ще й трьох років; про бабусю, яка замінила йому неньку й стала опорою і надією для свого онука в подальшому його житті.
Минають дні, а їх багато,
Навколо чути слово «Мати»,
У когось мати добра, чуйна,
У когось вона зла, а в когось
Зовсім матері нема...
Зараз Арсен навчається у 8-му класі. Йому легко даються всі предмети, він дружить зі спортом, мріє в нинішньому році будь-що вступити до Суворовського училища, не забуває і про своє захоплення – продовжує складати вірші. У його невеличкому записнику налічується 17 добірок. І хоча вони ще далекі від досконалості, по-дитячому наївні і прості, сподіваємось, що улюблена справа переросте в душевну потребу.
Як складеться подальша доля Арсена Кравчука – покаже час. А зараз хочеться побажати йому залишатися таким же наполегливим, працелюбним і витривалим. І хай здійсняться всі його найзаповітніші мрії.
Валентина МАЛЮК, Фрунзівський район
