В Одеському літературному музеї пройшов семінар та відкрилася виставка «Микола Олексійович Полторацький. Апостол діалогу». Пропонуємо увазі читачів розповідь про цю чудову людину.
Микола Олексійович Полторацький (1909 – 1991) – відомий церковний діяч, викладач Одеської духовної семінарії, перекладач іноземного відділу Московського патріархату. Реемігрант. М.О. Полторацький мав багато друзів та користувався повагою у широких колах російського розсіяння у Парижі та у французькому середовищі. У духовному та культурному житті Одеси ім’я його було одним із найзначніших протягом багатьох десятиріч.
Микола Олексійович Полторацький народився у дворянській сім’ї, у дитячому віці залишився без батька. У 1925 р. Полторацькі легально, через французьке посольство у Москві, виїздять із Радянського Союзу до Франції, спочатку до Ніцци, а потім – до Парижа.
…Поступово Микола Олексійович занурювався у життя російської еміграції. До того часу він вже був учасником РСХР (Російського студентського християнського руху). Його листування, доповіді, статті, усні спогади, зафіксовані О. Панковим на магнітофонних касетах, свідчать про широке коло знайомих та друзів. Це філософи, іконописці, письменники. Здавши іспит на атестат зрілості, М.О. Полторацький закінчив Вищу школу економічних та комерційних наук.
За рекомендацією директора школи, католицького ченця-мариста П’єра Блонда, він починає працювати завідувачем відділу у видавництві «Атьє» і екстерном навчається на юридичному факультеті Паризького університету, а потім закінчує розташований при ньому Інститут порівняльного права за відділенням юридичних перекладів.
Вихований у сім’ї в суворо православному дусі та у відданості Російській Православній Церкві, будучи з юних літ церковною людиною (прислужування та клирасне читання), Микола Олексійович брав активну участь у церковному житті.
За часів Другої світової війни та німецької окупації Парижа Микола Олексійович, як і багато інших російських емігрантів, активно брав участь у Русі Опору, за що одержав почесну нагороду – Пам’ятний хрест учасника Руху Опору. В опублікованих в журналі Московського Патріархату (1985 р. № 2) спогадах «Друга світова війна у Франції», він розповідає про своїх друзів, відомих діячів Руху Опору: Ігоря Кривошеїна – керівника російських емігрантів, в’язня Бухенвальда, кавалера ордена Почесного легіону Олександра Угримова – керівника Дурданської групи Опору, нагородженого військовим хрестом, а також про свого друга Олександра Казем-Бека, учасника «Оборонческого движения», який став після повернення до СРСР начальником іноземного відділу Московського патріархату, видатного діяча екуменічного руху.
Безперечно, значне місце у житті М.О. Полторацького посідала Мати Марія (Л.Ю. Скобцова). Про Дмитра Клепініна Микола Олексійович згадував із ніжністю та сумом. Він розповідав, що це була людина незвичайної чистоти та сили волі.
Налаштований патріотично, М.О. Полторацький одним із перших, у 1946 р.. одержав радянський паспорт. Своє рішення повернутися на батьківщину Микола Олексійович здебільшого прийняв, як він писав, під впливом Бердяєва. Полторацького із Бердяєвим пов’язувало давнє та близьке знайомство, він був постійним учасником сімейних «чаювань» у домі Бердяєва. Наприкінці 20-х років Полторацький був технічним секретарем Бердяєвської релігійно-філософської академії.
У 1947 р. Микола Олексійович, на запрошення Патріархії, відвідав Радянський Союз у складі церковної делегації Західноєвропейського екзархату. Він пробув в СРСР п’ять місяців, зробив доповідь у Патріархії про екуменічний рух – у присутності Його Святійшества патріарха Московського та всієї Русі Алексія, митрополита Миколая, архієпископа Фотія та інших ієрархів та церковних осіб. Після повернення до Франції Микола Олексійович виступив із доповідями, які були відображені на сторінках газет «Советский патриот» та «Русские новости».
У Москві М.О. Полторацький одержав запрошення від Патріархії на викладацьку роботу до Московської духовної академії. У березні 1948 р., разом із старенькою бабусею та матір’ю, він повертається до СРСР. Після приїзду виявилося, що його направляють до Одеської духовної семінарії. Це рішення було для Миколи Олексійовича несподіваним. «Для російських емігрантів, які довго перебували у Франції, – писав М.О. Полторацький, – та для тих, хто залишився там, не кажучи вже про їхніх дітей, які там народилися, Франція стала другою Батьківщиною, і вона залишилася такою для усіх, хто залишив її, щоб повернутися на свою першу Батьківщину».
На превеликий жаль, Батьківщина-мати неласкаво зустріла своїх синів. Багатьох реемігрантів було арештовано, й вони одержали по десять років суворорежимних таборів (О. Угримов, І. Кривошеїн), інші опинилися у віддалених від центру містах (А. Ігнатов, о. Андрій Сергієнко), а М.О. Полторацького було відправлено до «південного заслання». Спочатку йому надали чудову велику квартиру у церковному будинку по вул. Пушкінській, 79. В Одесі у 1950 р. Микола Олексійович одружився з Наталією Пилипівною Стояновою, у 1951 р. народилася донька Анна.
Але радянська система тоді працювала чітко й планомірно. Оскільки М.О. Полторацький відмовився співпрацювати із владою, через рік сім’ю переселяють до двох маленьких келій на першому поверсі. У семінарії для нього «не вистачає годин», його дружину звільняють із викладацької роботи у політехнічному інституті як «потенційно ідеологічно невитриманий елемент». Микола Олексійович мешкає більшу частину року у Москві, працює у Іноземному відділі зовнішніх церковних відносин.
Лише у 60-ті роки, після багаторазових клопотань перед Радянською владою Патріарха Алексія І та митрополита Миколая (Ярошевича), із яким Микола Олексійович був у дружніх стосунках, його відновлюють на викладацькій роботі в Одеській духовній семінарії. Микола Олексійович викладав у семінарії французьку, церковно-слов’янську та російську мови, історію Російської Православної Церкви. Людина виключної доброти та ерудиції, величезного життєвого досвіду, він щедро ділиться цим багатством із кожним учнем, кожним педагогом семінарії.
Микола Олексійович займався і перекладами радянських текстів, наприклад, на прохання першого директора Одеського літературного музею Микити Бригіна перекладав спільно із дружиною Н.П. Полторацькою листи декабристів. Тут можна згадати роботу М.О. Полторацького над перекладом «Трактатів» Жан-Жака Руссо, виданих у серії «Литературные памятники» (зокрема, вперше російською мовою «Письма с горы»). Серед авторів перекладів філолог Ю.М. Лотман, історик В.А. Алексеєв-Попов та А.Д. Хаютін.
Багато перекладів робилися «в стіл», до кращих часів. Особливо це стосується творів католицьких та протестантських богословів. І були ці роботи відомі лише вузькому колу людей. Хоча «вузькість» ця дуже й дуже відносна. Адже в Одесі Микола Олексійович замав багато друзів. Він завжди збирав навколо себе викладачів не лише духовної, але й радянської інтелігенції Одеси. Прекрасний оповідач, він мав чудову бібліотеку, Микола Олексійович виконував свою місію, поступово займаючись просвітництвом та екуменічною діяльністю. Велике місце у його розповідях та доповідях посідали представники Паризької богословської школи.
М.О. Полторацький фактично переніс до радянської дійсності принципи недільних засідань бердяєвської Релігійно-філософської академії. Зустрічі по недільних днях вдома або на дачі у Миколи Олексійовича були свого роду релігійно-філософською академією для оточуючих його людей. Його релігією було реальне добро, його філософією – внутрішня свобода. Були й книжки, які він привіз із Франції й щедро давав читати, хоча це й було за тих часів небезпечно. Миколу Олексійовича оточували представники різних конфесій, адже він міг не лише дати богословську літературу, яка їх цікавила (привезену з Франції, або вже перекладену на батьківщині), але й свідчити про життя та діяльність багатьох видатних представників неправославного християнства, яких особисто знав і з якими дружив. Будучи глибоко православною людиною, М.О. Полторацький ніколи «не соромився» відзначати багато досягнень і католицизму, й протестантизму.
Микола Олексійович був активним та різнобічним учасником культурного й громадського життя Одеси. Він був членом товариства «Одесика», Наукової секції книги при одеському Будинку вчених, товариства «Франція – СРСР». «Пушкінської комісії», Фонду миру. Він охоче зустрічався та спілкувався із релігійними та громадськими діячами, які відвідували Одесу буквального з усього світу.
Микола Олексійович відзначався світлим християнським оптимізмом та глибокою вірою. До кінця своїх днів він зберігав бадьорість духу, ясність розуму та відмінну пам'ять про церковні й громадські події, які відбулися за роки його життя.
Після смерті М.О. Полторацького у його архіві залишилися десятки перекладених ним книг з літургії, бібліїстики, догматського богослов’я. Серед його учнів – не одне покоління православних священнослужителів, таких як Блаженнійший Владика Володимир (Сабодан), митрополит Антоній (Мельник) та інші.
Микола Олексійович Полторацький, не маючи священицького сану, воістину був пастирем милістю Божою, який привертав до себе серця, що шукали живого свідчення віри, такої глибокої, такої широкої та відкритої для усіх людей, незалежно від їхньої конфесійної приналежності.
Анна ПОЛТОРАЦЬКА, заввідділу Одеського літературного музею; Олександр ПАНКОВ, доцент Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова
