ВІДДАНІСТЬ СТЕПОВОМУ КРАЮ
Художник Володимир Христіанович Заузе (1859 – 1939 рр.) народився у Санкт-Петербурзі, художню освіту одержав у московському Строганівському училищі. У 1880 році переїжджає до України. Спочатку мешкає та працює у Дубно, Миколаєві, а із 1885 року – в Одесі, де займається виставковою, громадською та викладацькою діяльністю. У 1939 році професорові Одеського художнього інституту В. Заузе присуджено Шевченківську ювілейну медаль.
Напередодні Великодня у музеї «Cтепова Україна» – філії етнографії Одеського історико-краєзнавчого музею – відкрилася виставка станкової графіки художника. І це цілком закономірно, адже ще у 1929 році під його керівництвом було створено та видано альбом кольорових літографій «Орнамент Cтепової України».
Як розповіла на відкритті цієї виставки директорка Одеського історико-краєзнавчого музею Віра Солодова, примірник вищезгаданого альбому зберігся у фондах музею і аркуші з нього репрезентовано у даній експозиції. Завдяки вступній статті до альбому В. Заузе, його батьківському ставленню до своїх учнів, до нас дійшли імена творців цього унікального зібрання кольорових літографій, які відображають особливості орнаменту степової України того періоду. Серед них О. Бричевська, В. Рабочий, І. Янін, В. Горовіц, Є. Розенцвейг, С. Тульчинський.
Важливо відзначити, підкреслює В. Солодова, що зображення на тридцяти малюнках жодного разу не повторюються, кожен аркуш унікальний як художній твір і зразок друкованої графіки. А етнографічний матеріал, який дійшов до нашого часу, – альбом «Орнамент Степової України», безцінний.
На виставці репрезентовані й інші роботи В. Заузе, які перебувають на зберіганні у музеях Одеси та особистих колекціях одеситів.
Анатолій МИХАЙЛЕНКО, «Одеські вісті»
ДОБРА ВЛАСНА ШКОЛА МАЙСТРІВ ПЕНЗЛЯ
Створено Ізмаїльську міську організацію Національної спілки художників України. Цьому присвячувалася виставка робіт ізмаїльських художників.
Прийнято у члени Національної спілки художників України ще сім ізмаїльців і жителів Придунав’я, яких, до речі, новачками не назвеш. Адже за їхніми плечима – успішна участь у багатьох виставках.
Сам факт створення в Ізмаїлі, який не є обласним центром, такої структури унікальний для України. Оскільки, згідно з відповідним порядком, у містах обласного підпорядкування і районних центрах можуть створюватися лише відділення обласних організацій. Але в столиці Придунав’я, як, мабуть, у жодному іншому місті нашої країни, яке не є обласним центром, добра власна школа, що поєднує представників зовсім різних напрямів в образотворчому мистецтві. А всіх їх ріднить одне – українське багатонаціональне Придунав’я з його неповторною природою і так само неповторними за чарівністю й красою душевною людьми – бессарабцями.
Євген МАСЛОВ, власкор «Одеських вістей»
«КРАЮ МОГО ДИВОСВІТ», АБО ШЛЯХИ-ДОРОГИ СВІТЛАНИ КРИЖЕВСЬКОЇ
«КРАЮ МОГО ДИВОСВIТ» – так художник Світлана Крижевська назвала серію пейзажів, написаних нею під час мандрівок з мольбертом і етюдником по Україні. Обравши своїм творчим шляхом заглиблення у стихію і збереження творчої спадщини рідного українського народу, вона обійшла і об’їздила всю Одеську область, всю Україну. І перед зачарованими відвідувачами виставок, на яких експонуються роботи Крижевської (а виставок – в Україні і за кордоном у її житті було так багато, що перелік їх у прес-релізах займає понад одну сторінку), з’являються такі щемливі у своїй красі куточки рідного краю, такі шедеври народної творчості, такі сповнені доброти і мудрості обличчя, що дух захоплює. Але роботи Світлани, окрім їх художньо-емоційної сутності, – це цінний етнографічний документ. Втім, за картинами Крижевської можна вивчати етнографію не лише Північного Причорномор’я, «Землі козацької слави», побут українців Придунав’я, нащадків Задунайської Січі на території Румунії. Де б не побував художник, – у Середній Азії, в Туреччині, в Італії, Греції... її, насамперед, хвилює творчість народу, особливо, якщо мова йде про «натуру, яка зникає», – прогрес витісняє старі ремесла, народне прикладне мистецтво.
Мені давно хотілося написати про Крижевську-етнографа. Зрозуміти, де джерела захоплення етнографією. Адже народилася Світлана Крижевська у великому місті – Харкові, виросла і все своє свідоме життя живе в іншому великому місті – Одесі, випускниця «Греківки» і Київської академії мистецтв.
– Світлано, коли і з чого почалося захоплення етнографією?
– Я дотепер не можу чітко сформулювати навіть для себе відповідь на це запитання. Процес творчості – спонтанний. Інтерес народжується від внутрішнього імпульсу. Можливо, ідея у мене оформилася в Каневі ще в 1967 році – я зрозуміла, що те, що мене захоплює, зачіпає, – вся ця старовина зникає, і дуже захотіла все це зберегти. З Канева я пішла пішки від села до села. А можливо, захоплення старовиною почалося з приїзду до села Пасицели, де я вперше побачила розмальовані печі. Я їхала, не знаючи про їхнє існування. Спочатку я знайшла розпис у зруйнованій хаті. Я зайшла і ахнула. Тоді стала розпитувати, залучила до пошуку дітлахів. Знайшла бабусю, у якої в хаті теж була розмальована піч, а потім ще й у молодих. Колись кожні два роки печі перебілювали і перерозмальовували. А тепер розмалювати стало нікому... Залишилися одна-дві бабусі. Бабуся Віра Коломійчук – така божа квіточка! Її й до інших сіл запрошують піч розмалювати. У неї подружка є – Олена Щербаченко. Смак в Олени бездоганний і техніка дивовижна. А так, нікого більше і нічого не залишилося. Знайшла лише ще одну порожню, покинуту хату з дивовижними розмальованими печами. В іншій покинутій хаті, зовсім порожній, побачила піч дивовижної конструкції і на ній ікона, і все....
– Чи траплялися Вам хати, розмальовані зовні?
– Зовні хату розмальовували тільки якщо в хаті – наречена. А коли заміж видавали – хату забілювали. Зараз цей звичай зберігся лише в Молдавії і у Середній Азії.
– Ви побували в Середній Азії? Де саме?
– Спочатку проїхала весь Казахстан, з півночі на південь, по Великому Шовковому шляху. Потім – Узбекистан, до Бухари. Була в Чимкенті, котрий Хрущов віддав казахам. Казахи і узбеки не змішуються, їхні села донині – два різні світи.
– В українців, які живуть в Казахстані, залишилося щось від коренів, від культури?
– Ні, цілинні землі освоювали люди перекоти-поле. Та й німці теж живуть там з відрубаним корінням. Від спадщини предків лише у казахів щось залишилося.
– Які ще замальовки Ви привезли зі своїх подорожей? Що Вас зачепило?
– Ми якось бродили по Салоніках і раптом побачили старі будиночки. І ранній християнський храм IV століття... Там багато чого хотілося замалювати... Вузенька вуличка, сидить стара грекиня, біля неї коти. А свічечки у вікнах! Все таке іграшкове. Рожевий будиночок із зеленими віконцями. Унизу місто, а тут час зупинився. І сяє рожевим світлом Олімп – справжній. Чудові грецькі вишивки. І, звичайно, поїздка до Ізраїлю. У Хайфі ходили у єврейські і арабські квартали – це два різні світи. Навіть коти різні. В ізраїльських родинах – коти товстоморді, а арабські коти – худі, довгі. А Туреччина! Там вражає не туристичний Стамбул...Там на ринку є етнографічні ряди... Цікаво, коли в далеких культурах знаходиш спільні риси. На душі теплішає. Міська культура нівельована. А зрозуміти і відчути народ можна лише за фольклором.
– Розкажіть, будь ласка, ще про Ваші «мандрівки» і знахідки у наших краях.
– Побувала я в болгарському селі Городньому, у Болградському районі. Замалювала там останній дерев’яний вітряк на кам’яній основі. А взагалі, практично у кожному селі я знаходила щось цікаве. Ткацькі верстати-кросна, прядки, старе начиння, гончарні вироби і гончарні круги. І не лише матеріальна спадщина минулого. Збереглися і традиції. Весілля – вони різні на Гуцульщині, на Чернігівщині, на Житомирщині. А похоронні обряди… На Гуцульщині – похорони із трембітами. А технологія сплаву лісу по Черемошу, яка народжувалася віками. Це швидка й неглибока звивиста річка. Сплавники мчать по такій річці на плотах-бакорах. Під мостами бакору затоплюють і самі сплавники пригинаються. Видовище захоплююче.
– Ви якось розповідали про унікальні козацькі могили, де Ви їх знайшли?
– Вони розкидані уздовж усього причорноморського узбережжя. Коли козаки йшли із Дніпра до Константинополя, то їхні чайки приставали до берега, і уздовж усього узбережжя були козачі хутори і зимівники. Ось там я знаходила козацькі могили і хрести. Переважно в Одеській і Миколаївській областях.
– Не пам’ятаю, хто розповідав, як якийсь дослідник довго розшифровував напис на плиті козацької могили, знайшов «код», а потім виявилося, що він просто розглядав плиту перевернуту.
– Так, був такий казус.
– Світлано, чи не час Вам узагальнити свої враження в книзі?
– Книга – справа серйозна. Говориш – це потік свідомості. А пишеш, і зникла легкість. Взагалі, у мене є багато щоденників, я веду щоденники з дитинства, є листи, які зберегла мама. Можливо, ці записи і мої малюнки, картини, справді, могли б лягти у основу книги. Але де взяти час?
Олена КОЛТУНОВА
