Так захотілося мені назвати міркування над черговою програмою Національного одеського філармонійного оркестру. У ній зійшлися твори, що писалися майже одночасно, але зовсім контрастні за стилем і за духом, навіть, я сказав би, що взаємно заперечують один одного. Один з них – виражає витончений дух європейської культури, другий – зовсім варварський, він ніби провіщає про прихід нових язичників, які будівлю європейської культури незабаром розтрощать. Не буду томити читача, назву імена. Австрійський композитор Густав Малєр, його «Adagio» з Десятої симфонії, і російський композитор Ігор Стравінський, його «Весна священна». Музика і того, і другого – дуже складна, новаторська для того часу, її виконання становить чималі труднощі. Слід відразу сказати, що Одеський філармонійний під управлінням свого художнього керівника заслуженого артиста України Хобарта Ерла (саме він був того вечора за диригентським пультом) – з усіма труднощами блискуче впорався. І завдяки колективній майстерності музикантів у нас є можливість поміркувати про зміст самої музики, про «дух часу», у ній виражений.
Осягаючи розумом суть грандіозного «Адажіо» Малєра, у якому йде боротьба зі смертю, розумієш, що в цій боротьбі людині і нема на що більше покладатися, крім як на силу власного духу. Але цей дух не самотній – за його спиною всі цінності загальнолюдської культури, все багатство розвинутої людяності. Сили хаосу насуваються, дисгармонія раз у раз виявляє себе, у душі – розбрід... Але от ще одне зусилля, і здається: виглянуло сонце, скрипки заграли в унісон чудову мелодію, розпустилася величезна квітка. Так, звичайно, це квітка оранжерейна... На ній вже печать зів'янення, вмирання. Як жаль – ця неймовірна, немислима краса відійде, зникне? А що прийде на зміну?
А ось що! Те, що якраз і назвуть авангардом (у Росії та України одним з імен його буде футуризм). Замість витонченості – якась спрощеність. Замість «зів'янення» – натиск диких сил. Замість аристократизму духу – навмисна брутальність і «простонародність». Замість героя-одинака, особистості – якесь колективне «ми». Замість тихої лірики, сповідальності – гранична гучність, сила звуку, до якої далеко навіть ефектам пізнішої рок-музики. І за всім цим – якась ідеалізація язичництва, спроба повернутися до якихось «давніх коренів», до архаїчної міфології, нерозчленованої колективності. Така «Весна священна» Ігоря Стравінського. З підзаголовком «картини язичницької Русі».
Балет був обсвистаний. На виставі відбулося те, чого не могло не відбутися: публіка прийшла в екстаз (не настільки вже важливо, що це був екстаз колективного обурення), цивілізовані французи, забувши себе, перетворилися в юрбу, у клубок злиплих один з одним людей, у масу, – що свистить, репетує, тупотить ногами. Микола Рерих, який писав декорації до балету, згадував: «Хто знає, можливо, у цю саму мить люди перебували в стані внутрішньої екзальтації й виражали свої почуття, як найпримітивніші з племен». Добровільне здичавіння? Але хіба не вибухом здичавіння позначена Перша світова війна (яка настане через рік після прем'єри балету) – і чи не пророцтвом про неї є фінальний барабанний удар? Хіба не вибухом колективного здичавіння позначені російська революція і подальша громадянська війна? Але ж і у російських революціонерів була у наявності ідеалізація народу, хранителя якихось ще язичницьких цінностей.
У музиці описується магічний обряд. Але і сама музика діє магічно, особливо майстерно використовуючи ритм. Дівчина, яка сиділа поруч зі мною, потім сказала: «таке відчуття, ніби темний звір у тобі піднімається і радіє». Дуже точно сказала! Головний епізод називається «Велика жертва». Так, ці колективні екстази, ці ритуали будуються на крові! Танцююча обраниця зрештою помирає. Але чи важко принести себе в жертву – коли тебе вже немає, коли ти всього лише частина колективного тіла і духу? І тут зненацька пригадується Маяковський: «И счастлив, что я – этой силы частица, что общие даже слезы из глаз»...
Від пізнього цвітіння Срібного століття, від краси осіннього зів'янення великої культури – до цього неопримітиву? Потім неопримітив запліднив рок-культуру, а потім покрокував і далі. У цьому і живемо – нікуди далі не пішли. Одна надія, що гойдалка знову відхилиться в другий бік, і тоді, можливо, Малєр стане нам знову ближчим: ми зрозуміємо, що він оплакує.
