З дитинства добре пам’ятаю невеличкі, гарно вибілені та підведені знизу синькою глиняні хатинки, вкриті очеретом. Мешкали у них переважно люди похилого віку. А поряд з’являлися все нові і нові просторі, значно добротніші, цегельні будинки з широкими вікнами, твердою покрівлею.
Нині ми значно наблизилися до європейських рівнів. Чи не в кожному магазині маємо широкий асортимент будівельних, оздоблювальних та інших матеріалів, за допомогою яких зводяться справжні «палаци», провадяться шикарні євроремонти. Здавалося б, кому потрібні вже будівлі, вкриті очеретом? Аж ні, є такі ще в нашому районі, а майстри цього ремесла і сьогодні не залишаються без роботи.
Один з них – житель села Концеби Петро Іванович Самойлюк. Перекривати хати очеретом він навчився у свого сусіда Петра Дорофійовича Теслюка. 23 роки вони разом наймалися до людей на роботу. А після смерті товариша Петро Іванович пішов у спілку до односельців М.Т. Поліщука та І.А. Устянського. За 25 років перекрив очеретом більше двохсот приміщень. І це не тільки у рідному селі. Доводилося працювати і в інших селах району, і навіть за його межами. Були замовлення у Петра Івановича від власників барів з Москви, Коблевого, Одеси і навіть з Австралії.
Виявляється, дах з очерету – це не просто данина моді. Приміщення, вкриті очеретом, мають термоізоляційні властивості. Взимку в них набагато тепліше, а влітку – прохолодніше. Отож, на берегах водних об’єктів, де скупчується значна кількість людей, такі приміщення для відпочинку – то найкращий варіант.
Але такі замовлення Петро Іванович виконувати вже не береться.
– Роки вже не ті і здоров’я. Наробився я за свій вік… – каже він.
Коли Петро Іванович виніс інструменти, серед яких голки, праник, в’юрок, дріт тощо, а потім і драбину, та став показувати, як перекриваються очеретом дахи, переконалися, що справа ця справді не з легких. Вона потребує не тільки вміння, майстерності, а й сили, здоров’я, фізичної витривалості. Лише на покрівлю очеретом однієї невеличкої будівлі витрачається чотири дні.
Заздалегідь до цього заготовлюється очерет. Він має бути чистий – без сміття та рогози. Робиться це, зазвичай, взимку. А вже потім до справи беруться майстри очеретяної покрівлі. В три ряди стеляться сніпки з очерету, які прошиваються наскрізь голками з дротом. Дріт закручується в’юрком, а сніпки, аби лягали рівно, підбиваються праником. Наостанок залишається більш відповідальна робота – в’язання кіски. Для цього на два дні замочується очерет – аби був м’яким та в’язався і лягав рівною косою. Зверху покрівлі встановлюється дерев’яний жолобок. І ось нова покрівля готова.
Протягом сорока років її можна не міняти. Кіска ж міняється через кожні 20 – 23 роки.
Про все це повідав нам Петро Іванович під час нашої спільної подорожі до будівлі в Концебі, яку він разом з товаришами перекрив восени минулого року.
Рівно встелені снопи очерету на покрівлі, вміло виплетена кіска, вкрита жолобом, – все це красномовно свідчить про те, що свою роботу майстри виконували на совість, з любов’ю, докладаючи всіх своїх вмінь та навичок.
Дивилися на роботу майстрів очеретяної покрівлі і диву давалися: як багато вміють і можуть людські руки!
