У навчальних закладах – гаряча пора підбиття підсумків. Десь здають усні та письмові іспити. А художники – пишуть картини, музиканти – грають концерти. Один із концертів і привів мене до Одеського училища мистецтв та культури імені Данькевича. Грав випускник Андрій Турбінський (фортепіано, клас викладача Інни Павлівни Березової). Нещодавно він посів друге місце на міжнародному конкурсі пам'яті Людмили Гінзбург, який проходив у нашій музичній академії. У цьому випадку важливе навіть не стільки місце (на жаль, не перше), скільки те серйозне творче враження, яке справив його виступ на досить спокушених слухачів.
Слухаючи його сольний концерт (другий у стінах рідного училища, перший – був два роки тому), я переконувався, що "є ще порох у порохівницях". Але найвтішніше для мене було, що є кому не лише "ставити руку", але й "ставити душу". Тобто навчати розумінню музики не лише в особливостях її стилю та форми, але й у її емоційній та духовній змістовності. Гадаю, що Андрій має бути вдячний своєму педагогові Інні Березовій. У списку вчителів важливі не лише останні, ті, хто остаточно відшліфовують грані таланту, але й перші, ті, хто талант, власне, і формують, й дають йому вірний напрям.
У виконавчій манері Андрія Турбінського мене особливо потішила душевна відкритість, емоційна безпосередність. Граючи – він живе музикою, а не просто виконує її. Слухаючи молодих виконавців старших, я зауважую в них установку на техніку, на віртуозність виконання (яка, звичайно ж, одразу впадає в око, додаючи їм, так би мовити, потрібних балів). Але при цьому майже неминуче якось засушуються емоції і страждає змістовна сторона виконання.
У програмі концерту було виконано одну з ранніх сонат Бетховена, соль дієз мінорна прелюдія та фуга Баха, ноктюрн Шопена, непрості для виконання твори композиторів двадцятого століття. Потрібно було показати, що піаністові однаково доступні усі епохи, усі стилі. Ось Соната для віолончелі та фортепіано угорського композитора Золтана Кодаї – тут потрібно продемонструвати і вміння грати в ансамблі (партію віолончелі виконувала Катерина Сербіна), і здатність передати внутрішнє напруження цієї музики, народну основу якої деформовано у дусі модерну, й мелодизм потіснений витонченою ритмічною грою. А в Сонаті для фортепіано Георгія Свиридова – третю, технічно досить складну частину було виконано зі справжнім натхненням, пристрастю. Здатність стилістично вірно розуміти та виконувати таку складну музику – вже само по собі багато означає.
Але найбільшою удачею Андрія було виконання творів Ференца Ліста. Помітно, що Ліста він любить. Етюд "Дике полювання" справді "трансцендентальний", тобто позамежний. Тут так легко кинути у повітря пригорщу зайвих нот! Але коли вслухаєшся – то чуєш не лише пристрасть, що закусила вудила, але й ліричну пісню мисливця, а у фіналі із подивом та радістю виявляєш, що це пісня про любов. Метафорично скажемо, що "любов" та "полювання", проникливий спів душі й віртуозність техніки – різні речі. В Андрія – опукліше лірика, любов.
Що ж стосується хрестоматійної Другої угорської рапсодії Ліста – то тут потрібні якісь особливі якості, щоб змусити нас по-новому почути давно знайоме. Ось одна з цих якостей: радість музикування! Твір давно розучений, технічні труднощі переборюються граючи, і можна дозволити собі віддатися потоку цієї музики, її ритмічному багатству, її мелодійній красі! Хоча рояль на сцені був далеко не першокласним, однаково дзвінкі нотки були ніжними та грайливими, мелодійні візерунки примхливими, а чарівність музики – величезною. Андрій грав легко та натхненно.
Але скільки за цією легкістю праці! Ми часом ремствуємо на сучасну молодь. А вони – "трудоголіки". У своєму прагненні опанувати професію вони проявляють справжню пристрасть. Одна моя знайома студентка художнього училища – із настанням весни щодня сідає на перший же тролейбус, який йде до міста, і о п'ятій ранку вона вже в парку Шевченка, де пише схід сонця. Андрій – за роялем о сьомій ранку. Що ж, без такої завзятості – нічого в мистецтві не досягти.
Підозрюю, що ця рецензія в житті Андрія – перша. І побажаю йому щасливої дороги.
