ЗАГОРЯНСЬКИЙ В.Я. В ПОГОНІ ЗА ВІТРОМ. СІМФЕРОПОЛЬ. ТАВРІЯ, 2007
Перш ніж отримати бандероль, з Кримом я мав телефонну розмову. На тому кінці, відрекомендувавшись, мій співрозмовник назвав своє прізвище і виклав свою заклопотаність: чи можна йому, як землякові з Одещини, в Ширяєвому зробити презентацію щойно виданої книги «В погоні за вітром»?
Назване прізвище автора видання миттєво занурило мене в події 60-х років минулого століття, коли мене, студента, обрали головою обласного літературного об’єднання «Гроно», яке діяло при Кримській філії письменників України. Як і переважна більшість, тоді на наших середах я читав свої вірші, хоча серед нашого брата були й літератори-прозаїки, що іменували себе «романістами». Всі вони, як і багато інших членів нашого «літо», пізніше стали спілчанами.
А Володимир Якович Загорянський, скромний, вихований інтелігент, тривалий час працював над своїм романом… Хоча про що той роман і коли буде завершений – ніхто не знав.
Тож, я щиро вітаю його з виходом такого чудового твору. Це – хроніка з історії двох селянських родів, корінням з яких походить Володимир Якович. І треба думати, що імена героїв книжки та їхні прізвища дещо змінені. Але події подані в хроніці динамічно, високохудожньо, можна сказати, кінематографічно.
Географічним центром художнього простору свого твору автор означив Ширяєве, та згадуються і Ананьїв, і Кишинів, події розгортаються від Сербії до Донщини, з річками Дністер, Дон тощо. Художній час має свій конкретний відлік з далекого 1752 року, коли «незвична колона» з далекої Сербії переселенців пішла на схід. Це було ще за царювання Єлизавети, коли близько 3500 сербів отримали дозвіл через російського амбасадора у Відні на підданство його держави.
«Кожен з них думав: «Як прийме нас нова земля?» «Не покидай Вітчизну!» – таким заголовком починається книжка. У цьому сербському потоці прибув на Україну й рід Кімічів. «Людям виділили землю в північно-західній частині Херсонської губернії, східніше сучасної Вінниці, неподалік від фортеці Єлисаветград. Їхня місцевість була названа Новою Сербією, в якій найбільшим населеним пунктом стало село Лугове, де через два століття мешкатимуть лише Кімічі».
Крім сербів, переселенська хвиля принесла також болгар, волохів, молдаван, полки яких складали захист російських рубежів від ще сильних тоді турків.
«1769 року Ілько Кіміч у свої сімнадцять літ відмовився працювати на землі й подався на Запорозьку Січ. Його душа шукала пригод!» Там козаки випробували серба на придатність до військового побратимства… «Одначе, – як пише автор, – історична доба запорозької вольниці минула. Росія більше не потребувала допомоги «розбійників». Так про вірних козаків відгукнулася імператриця Катерина Друга. У 1775 року Запорозька Січ була знищена».
Цікаво розповідає автор про долю своїх героїв.
Володимир Зорянський – майстер епічних епізодів, але вишукано малює також і ліричні, побутові сцени, портрети, дає лаконічні характеристики своїх предків: «Він жодного разу не поступився ні сумлінням, ні честю і був непохитно справедливим». Скупими мазками автор вдало живописує цілі історичні періоди: «…Цар відмовився від престолу – і помер Савелій від горя».
Та виняткове напруження з’являється у книжці, починаючи з третього розділу «Страсті Господні», в якій розповідається про жахливі часи, коли наприкінці 1917 року більшовики здійснили державний переворот в Росії і захопили владу».
«Прихід радянської влади увінчався в 1918 році початком славнозвісної «продрозверстки» для селян – їм залишали 1,7 кг зерна на сім’ю на місяць, тобто, дві-три хлібини. Всю решту безжалісно вилучали збройні продзагони. Селяни розуміли, що це – голодна смерть. Та їм не вистачало ні досвіду, ні часу для опору». Прикметним у цьому непересічному виданні Володимира Загорянського є те, що події розгортаються в часопросторі Ширяєвого, звідки родом сам автор, – цей край і його люди, їхня гірка доля йому (автору) болять, вони його бентежать, ніколи не дають заспокоїтися. Ширяєве як географічна назва у книжці прозвучало багаторазово своєрідним рефреном. Саме тут зневажали можновладці людську гідність, особливо господаря селянина-хлібороба, «в країні варварській і з вічним беззаконням».
Таким же болем врізалися кожному в серце й голодні 21-22-й роки.
Потім – неп. «Нову політику відразу оцінили в містечку Ширяєвому, як і скрізь, люди, що вже занепали духом, і в короткий термін поновили своє домашнє господарство, знов проявили свою любов до землі, а вона – віддячила їм сторицею». Та насувалася колективізація, і неможливо було передбачити найближчі події.
Душа кожного чесного хлібороба раділа: «Урожай добрий буде, пудів сто п’ятдесят, а то й двісті з десятини» – це аж ніяк не провіщало голоду… хоча «різні чутки, як хвилі повеневого розливу», підіймалися з усіх кінців. «Пророкували «великий злам». З’явилися бездомні розкуркулені, які з тремтом у голосі розповідали про цинічні розправи над ними, як описали й розграбували їхнє майно, а їх викинули на вулицю.
«Йди з дітьми, куди хочеш! Або вступай до колгоспу!»
Не вірилося, щоб влада, для якої борці за неї стільки зробили і були готові не раз гинути в боях громадянської війни – щоб ця влада розорила ще й середняків! Але звучало вироком: «Сьогодні о дванадцятій дня прийдуть вас розкуркулювати!»
Що тут робити? Розпродати все й утікати? Чи очікувати, доки не розкуркулять?
«Вони йдуть! Загребущі лапи нишпорять попереду завидющих очей – по хатах і клунях, конюшнях і коморах, підвалах і запічках, сундуках і скринях… в надії відкопати бодай горнятко як не із золотом, то з мідяками! І всіма ними заволоділа ненатла заздрість! Вони ідуть! О, як вони ненавидять начитаних… і навіть просто грамотних».
«Їдьте (з хутора) куди завгодно, хоч до рідні, в Ширяєве. Хто буде вам тут допомагати, то той згідно з інструкцією також буде розкуркулений…»
«Йшли міліцейські бригади… і питали в колгоспників (у 1932 році) квитанцію на 90 кг заробленої пшениці. Потім забирали ці два мішки, жартуючи: «У вас ще чимало закопаного!»
«А як же діти?» – кричали мами. Та ніхто не звертав уваги на їхні крики».
Автор детально описав випадки розорення їхньої родини в Ширяєвому, які відбулися 1932 року.
«Старший бригади запримітив, що на печі сидять троє дітей на мішку з зерном. Стражі зігнали малюків і пересипали пшеницю у свій лантух. Набрали з нього сковорідку зерна і сказали дітям: «Це вам!»
Саме апокаліпсисом 33-го завершується гірка селянська історія Володимира Загорянського, хто родом з Ширяївщини дивом вижив у добу насильства, знущання, запланованого геноциду, бо ще ж був і кривавий 1937 рік обезглавлення української еліти і роки війни 1941 – 1945 рр., коли Україною туди й сюди прокотилася машина смерті.
У нас збереглися назви міст і сіл, вулиць і проспектів, а також численні скульптурні «шедеври» кривавих катюг нашого багатостраждального народу. І є реальні спроби поновлення «їхньої історичної справедливості».
У своєму листі до рецензента Володимир Загорянський має надію «організувати в Одесі (та і в Ширяєвому) презентацію цієї книжки», яка заслуговує на всіляку увагу читачів, як виняткове свідчення про драматичні події.
