У галереї «Белая луна» відкрилася виставка творів художника з Миколаєва Якова Булавицького «Glamour-Toujour». Із цією, однією з найпопулярніших одеських галерей, Яків співпрацює протягом декількох років: тут експонувалися його виставки «Подорож до Венеції», «Конфетті для героя». Свій новий проект художник показав спочатку в Київському центрі сучасного мистецтва «Совіарт». По суті, він є наступним, після «Конфетті для героя», етапом дослідження Яковом Булавицьким феномена масової культури.
– Тема гламуру витає в повітрі, – говорить Яків, – це те, що цікавить людей, те, перед чим деякі схиляються і чому поклоняються. І мене, як художника, це «зачепило», цікаве ставлення молоді до цього плину. Гламур для мене – якесь перевтілення. Коли людина йде до нічного клубу, вона абсолютно змінюється. Це дуже цікавий момент, який я і спробував відобразити. І оцінюючи це явище в цілому позитивно, – дуже приємно, що минув час сірих однакових піонерів, – я, стосовно нього, скоріше спостерігач.
Гламур (у перекладі з англійської – чари, зачарування) став останнім часом свого роду життєвою філософією для багатьох наших сучасників. За визначенням письменника Віктора Пелевіна, гламур – це «маскування, яке потрібне для того, щоб підвищити свій соціальний статус в очах оточення; гламур потрібен для того, щоб оточення думало, що людина має доступ до нескінченного джерела грошей». «Гламурні» стандарти зовнішнього вигляду і способу життя – як правило, ті, про які пишуть у глянсових журналах. Гламурна дівчина відвідує нічні клуби, одягнена і причесана за останньою модою, і головне – усе в неї повинно бути фірмовим, дорогим, не підробленим.
Олександра Філоненко, мистецтвознавець, куратор проекту:
– Сучасне мистецтво набуває різних форм, і на виставці у нас не лише живопис, але також і відео, яке представляє своєрідний контекст. Живопис – це наш текст про ті подання, що існують у головах молодих людей, які відвідують нічні клуби. При створенні цього проекту ми виходили з того, що «гламур – це новітня релігія сучасності». І як у будь-якій релігії, у гламуру є свій пантеон, свої атрибути: дорогі прикраси, мобільні телефони, автомашини, «священні тварини» – кішечки. Ми не намагаємося давати оцінки, але наш погляд виходить іронічним, бо це справді буває смішно, особливо, коли гламур намагається себе реалізувати в провінції. У самому значенні цього слова прихований певний тип магії, пов’язаний зі здатністю змінювати зовнішній вигляд, з магією створювати певний образ. Коли це опускається до рівня провінційного гламуру, виходить сільська магія. Це, звичайно, смішно, коли людина купує на ринку окуляри, на яких логотип відомої фірми, і в такий спосіб намагається долучитися до великого гламуру. Такий варіант провінційного гламуру – досить розповсюджене явище. У нас, у Миколаєві, це дуже інтенсивно процвітає, місто перебуває в пошуку своєї культурної автентичності, у той же час, стає одним з торговельних центрів півдня України. І, відповідно, кількість гламуру, що привозиться, досягає неймовірних масштабів на душу населення. Народ на центральних вулицях, у нічних клубах іноді виглядає просто феєрично. Це смішно і симптоматично, це символ нашого часу, ми не можемо не говорити про це.
Гламур, як релігія – і Яків Булавицький вдається до таких паралелей: золоте, як на іконах, тло, дівчини-«мучениці», класичні біблійні сюжети («Навіки мій», «Поцілунок янгола», «Коктейлі»). Самі картини нарочито гламурні. Безперервне відео, зняте в миколаївських нічних клубах, доповнює мальовничий ряд, підсилюючи враження вічного круговороту.
