Такі, на перший погляд, різні – українці і болгари, білоруси і чехи, поляки і македонці – насправді є гілками одного спільного дерева, ім’я якому – слов’яни. І нехай нині у кожного народу є своя рідна мова, своя самобутня культура, індивідуальні, притаманні тільки йому, звичаї і традиції, все ж наш генетичний код зберігає свою першооснову, завдяки якій ми розуміємо один одного часто навіть без знання мови, бо усі ми діти одного роду – слов’янського.
Білоруси, росіяни, поляки, болгари, чехи живуть і на території нашого району. Тож ми вирішили поцікавитися у деяких з них, як бережуть вони своє коріння, чи легко їм живеться окремо від свого народу, чи плекають свої національні традиції.
Олена Тимофіївна Хлівнюк живе у Вільшанці уже 35 років. А родом вона із села Колісного Саратського району. Народилася у болгарській сім’ї, а тому болгарську мову і національну культуру всотала з молоком матері. І хоча у школі, яку вона відвідувала, навчали російською, на перервах і у повсякденному житті діти спілкувалися рідною. Найяскравіші спогади з тих часів для Олени Тимофіївни пов’язані із відзначенням храмових свят. Тоді у гості ходили не сім’ями чи родинами, а усім селом. Тож впродовж кількох днів лунали музика, спів і гамір в одному селі, а потім гостини святкували у сусідів.
На Савранщині Олені Тимофіївні довелось призвичаюватися до іншого укладу життя. Чого не знала – не соромилась питати, багато чого добрі люди та сусіди підказали самі. Тож через деякий час болгарська жіночка почувалась на чужині як вдома. Свої знання з кулінарії збагатила за рахунок української національної кухні. Однак болгарські наїдки із задоволенням готує і нині. Це, насамперед, вертута із сиром, курятина у гострому соусі. Варто зазначити, що особливість болгарської кухні полягає у тому, що вона досить гостра, отож, щоб приготувати спеціальний соус, потрібно неабияке вміння і, звісно ж, чимало приправ. За особливим рецептом жінка готує також овочі: перець, баклажани, помідори. Обов’язкову страву усіх болгарських свят – запечене молочне поросятко також приготує чудово.
Тож, живучи серед українців, переймаючи наші звичаї і традиції, Олена Тимофіївна не втратила зв’язку зі своїм народом.
* * *
А Валентині Олександрівні найбільше запам’ятався день її весілля, яке відбулося у 1991 році. І не тільки тому, що мить народження сім’ї є однією з найвеличніших і найщасливіших у житті, і наречена почуває себе справжньою королевою, а ще й тому, що відбувалося воно за чеськими традиціями, оскільки її обранець – чистокровний чех. Володимир Фридрихович Андрш народився в селі Богемка Врадіївського району Миколаївської області, засновником якого сто років тому був і його дід. Чехи жили громадою, устої якої ґрунтувались, насамперед, на взаємодопомозі, взаємовиручці, тобто, жили, як кажуть, однією сім’єю. Ще донедавна змішані шлюби не схвалювались. Рідну мову, культуру і традиції жителі Богемки ревно плекають і дотепер. Тож чеську мову Володимир знає дуже добре.
Однак порозумілися Володимир і Валентина не українською чи чеською, а мовою кохання, що й привело їх до вінця. Весілля у Богемці – справа всього села. Ті, хто відповіли згодою на запрошення, несуть все, що мають, до святкового столу. Страви готують жінки – члени великої родини, а накривають на столи, пригощають гостей і прибирають виключно чоловіки.
На тому місці, де в українців красується коровай, у чехів – бухти (булочки з різною начинкою). Традиційна весільна страва – бульйон з локшиною і курятиною, а також клуски (картопляники), нудлі і штрудлі (вертутки). Обов’язково на весіллі повинні звучати народні пісні. Для Володимира і Валентини їх майстерно виконував сільський фольклорний ансамбль. І хоча багато слів наречена не знала, зміст пісень зрозуміло її слов’янське серце. Певні відмінності були і в обрядах. Як-от, наприклад, вінок з голови нареченої знімав не наречений, а хрещена мати. І хусткою її не покривали, а прикололи невеликий букетик. Подарунки молодим зазвичай дарують символічні, оскільки все, що могли, віддали для підготовки весілля.
Вже 17 років Володимир Фридрихович мешкає в Саврані. У їхній українсько-чеській сім’ї зростають син і донька, які переймають від своїх батьків усе те найкраще, що об’єднує людей, незалежно від національності чи віросповідання, – добро і любов.
