ВОЛОДИМИР ЯВОРІВСЬКИЙ. ТВОРИ У ДВОХ ТОМАХ. КИЇВ, 2007.
Свого часу я визначив для самого себе, що справжній письменник – це той, кого не лише читають, але й цитують. Так от, новели Володимира Яворівського не просто можна, їх хочеться, їх треба, їх мусиш цитувати, настільки образне та афористичне це письмо.
«Жінки лежать без чоловічих обіймів, як снопи жита без перевесел. Лише тоді, коли сон напинав свої вітрила і носив жіночі тіла вздовж і впоперек ночі, як вутлого човна, і вони щасливо пропливали крізь цупкі обійми своїх чоловіків, наче крізь дуги мостів, тоді їхні руки кидались навстріч одна одній…»
Це з новели «Соломія Тридоля», що увійшла до повісті в новелах «…А яблука падають», того невеличкого зібрання новелок, з яких Володимир починався як новеліст, як прозаїк, як Письменник, як… Яворівський.
«Теклівка зачепилася могилами за землю, а хрестами за небо… Все катастрофічно втрачає свої узвичаєні масштаби. Небо стало важчим і жахнішим, люди його обминають очима, як жерло зарядженої гармати. Проклинають птахів за їх фатальну схожість із літаками. А вони вже цілий місяць переорюють втомленими крилами небо – голодні, бо ніде на землі сісти, хіба на багнети» – не менш експресивно розгортається і зачинок до новели «Галька Прудивус».
Попри очевидний стефаниківський лаконізм психологічних мазків, навіть коротенькі новели Яворівського іноді видаються занадто розлогими. І не тому, що вони справді розлогі та багатослівні, а тому, що манера цього письменника не втлумлюється в прокрустове ложе традиційних «романних» та «новелістичних» мислень і манер письма. А згадаймо, як часто являються нам мертвородні новели, писані суєслівними романістами; і як часто амбітно витворювані романи трагедійно розсипаються під пером вкоренілого новеліста на безпорадні та недоладні оповідки-новелетки.
І якщо Яворівському, загалом, природженому – за імпульсивністю свого відчуття і вулканізмом душевно-інтелектуальних реакцій – новелістові, сюжетно все ж таки вдається цілком «романно» викомпоновувати свої романи «Портрет з уяви», «Оглянься з осені», «А тепер – іди», «Марія з полином в кінці століття» – то лише тому, що мислення у нього не «романне» і не «новелістичне». Річ у тім, що Яворівський зумів виробити свій, далебі не такий уже й оригінальний, зате до високої майстерності відточений стиль, якого, запроваджуючи новий термін, я назвав би «сентенційно-афористичним», а насправді ж, у суті своїй, афористично-язичницьким, або й просто «яворівським письмом».
Увесь природно-літературний, від мікро– до макрообразу, шлях свій автор проходить, сконцентровуючи події, почуття та переживання героїв до витонченості сентенції, яка неминуче переплавляється у зорові та чуттєві образи. І коли я читаю в Яворівського «Жінки лежать без чоловічих обіймів, як снопи жита без перевесел», або «Вдихнула запах рідної оселі, що квітувала вишитими подушками, наліжником, рушниками та пахкими жоржинами в глекові. Цей її тихий світ подарував їй стільки чистих годин самотності, злагоди з собою, свята, доброти і яснобачення; стільки неповторного екстазу її душі, стільки осоружного безсоння й очманілого нипання, стільки див вимальовувала її уява на цих стінах, подушках, стелі, рипучих мостинах…» – то мені байдуже, де саме я це читаю: у романної глибинності новелі «Соломія Тридоля», чи в наскрізь новелістичному романі про унікальну етно-художницю Катерину Білокур «Автопортрет з уяви». Так чи інакше, а кожна з подібних фраз, із яких, власне, й зіткано все «яворівське письмо», вже постає переді мною довершеною новелою – образною, характерною, а, отже, й самодостатньою.
З-поміж них, ясна річ, зринають і другопланові – уточнюючі, констатуючі фрази, або й просто фрази-статисти. Але згадаймо, що без масовки і статистів не обходиться ні канонічний театр класичного буття, ні так само канонічний театр буттєвого абсурду. І прозовий життєпис, навіть такий, наскрізь афористичний та образний, як у Яворівського, винятку в цьому плані не становить.
На мій погляд, найвище творче досягнення в романі «Автопортрет з уяви» саме в тому й полягає, що, змальовуючи образ художниці Катерини Білокур, автор зумів відобразити не лише процес творення народною майстринею свого фольклорно-етнографічного дивосвіту, але й процес творення цим дивосвітом самої художниці – як особистості, як митця, як українки.
Подолянин за походженням і духом своїм, Яворівський зумів возвести своє подільське село у своєрідну модель України, у соціальний та психологічний образ, зліпок, відбиток чи, як хочете називайте це, – свого народу, у свій мікрокосмос. Як би не випробовувала та куди б не закидала доля Тимоша Гонту чи Василину з роману «А тепер – іди»; Савуляка з новели «Незалежний», Мусія Дзиндру, в крові роду якого «кілька століть продрімала зухвала монгольщина», аж поки не вихлюпнулася монголоїдними рисами обличчя, але подільськими рисами характеру; чи Марту Гусляр – з роману «Оглянься з осені»… Скрізь і завжди вони залишаються світоглядними витворами рідної авторові Теклівки, що завічніла десь поміж подільськими пагорбами та подільськими родоводами.
Яворівський не лише уміє бачити сільське буття в усіх його деталях, подробицях, національних та соціальних підтекстах, але й відчувати це буття, пройматися невідворотністю його плину та проникати в історичне підгрунтя. Життя в далекому селі завжди здається малозначущим, нецікавим і швидкоплинно-безцільним. Але здається таким воно лише тоді, коли ви не навчилися бачити, не навчилися розрізняти в цьому потокові сірого будення свята і страждання людської душі; велич і ницість людських вчинків та поривань. Ось чому, дочитуючи останні сторінки двотомного видання творів Володимира Яворівського, починаєш усвідомлювати, що Всесвіт людської душі бере свої витоки не зі всемогутнього Космосу, а й найдивовижнішого і беззахиснішого витвору його – людини. З її чуття та самоусвідомлення.
Щоправда, сприйняттю цього подеколи заважають спроби автора не відтворювати, а переказувати якісь події, час від часу розпинаючись між художньою та публіцистичною констатаціями і міркуваннями. Особливо помітно це в романах «А тепер – іди» та «Оглянься з осені», в яких чимало подібних подробиць, побутовізмів та переказувань. Втім, навіть вражаючись цьому побутовому багатослів’ю, починаєш ловити себе на думці, що, якби, не дай Боже, цим текстом та пройшовся жорсткий редакторський олівець, то це вже був би… не Яворівський. Це вже було б щось інше, може, й досконаліше, але стильові й духові Яворівського чуже.
Осібне місце в творчості Володимира Яворівського посідає повість «Вічні Кортеліси», за яку його удостоєно Державної премії імені Т. Шевченка. Це досить вражаючий сплав суворої документалістики з витворами чуттєво-мистецьких екзальтацій письменника; поєднання жорстокої правди воєнного буття з фантасмагорійною правдою мистецтва слова. Трагедію вистріляного і спаленого німецькими окупантами українського села Кортеліси Яворівський препарує, як патологоанатом під час вскриття. Він намагається не лише сюжетно звести карателів та їхніх жертв з лісового села, але й з’ясувати для себе й читачів, як саме, з яким душевним, психологічним та чуттєвим багажем вони дійшли до цієї фатальної сутички у вересні 1942 року.
Кожен персонаж цієї повісті по-своєму значущий, на кожному лежить печать приреченості: кого – на нелюдське винищення та зраду, а кого – на душевні та фізичні страждання. Це фатально позначається і на образі кожухаря Івана Корнелюка, у якого природа відібрала ноги, але наділила найкращим на всю округу тенором, і на цьому «склала свої творчі повноваження»; і на образі командира каральної команди, німецького майора Юргена Голлінга, розповідь про якого, та й уся розповідь про кортелісівську трагедію, починається із сакраментальної фрази: «Майор Голлінг любив своє тіло», справжній зміст якої розкривається не в самозамилуванні майора, а в тому, скільки сотень по-своєму гарних та досконалих тіл він винищив під час кортелісівського «суднього дня». А скільки сатанинства закладено в образі Миколи Зенюка, який до війни організовував комсомольський осередок, а під час війни сам той осередок вистріляв.
Свідчення Івана Мусюка, свідчення Андрія Лихвана; «показання» колишнього поліцая, а згодом – підсудного Кошелюка. У кожного своя правда, у кожного своє бачення і свій шлях, фізичний і душевний: від життя – до смерті, чи від пам’яті – до вічності. Письменник по-дослідницьки уважний до кожного документа, кожного спогаду, навіть такого, дуже дотичного до кортелісівської трагедії, як: «Отець Василій хотів організувати із поліцаїв сільський хор. Як заспівали один раз – батюшка перехрестився й розпустив їх…»
Винищуючи село Кортеліси, карателі винищували цілий світ – отой, що був витворений предками загиблих кортелісівців, той, що втворювався ними самими, і той, якого вже не змогли витворити ненароджені ними нащадки.
Двотомне видання прози Володимира Яворівського ще раз переконливо доводить, що над творами, які проростали з національного коріння, з історичної пам’яті народу, з його душевної мови та його соціального болю, не владні ані час, ані зміна державних та ідеологічних настроїв і настанов. Тому що це і є ота, справжня, література.
