Агрокомпанія «Свобода» – потужне сільськогосподарське підприємство на південному заході Одещини. Її адреса – Ізмаїльський район, село Стара Некрасівка. Основний профіль – зерновиробництво. Господарство змогло зробити істотний ривок вперед завдяки тому, що тут не зупинялися у своєму розвитку, не допустили розвалу, який вразив багато сусідніх агроформувань на стику двох сторіч у результаті перегинів, що супроводжували реформування аграрного сектору, змогли зберегти й наростити майновий комплекс. Багато значить і те, що тут понад 25 років незмінно директорує Володимир Денисович Видобора, Герой України – досвідчений керівник, професіонал, який сам не втомлюється навчатися, шукати та впроваджувати нове і так само налаштовує очолюваний ним колектив, свою команду однодумців, які підтримують його в усьому.
Нинішнього року Ізмаїльський район, як вже розповідалося у нашій газеті, зі своїх 50 тисяч гектарів планував спочатку зібрати у межах 110 тисяч тонн зерна. І вже під час жнив, коли у середньому хлібороби почали намолочувати з гектара від 40 до 50 центнерів, початкову цифру переглянули. За усіма прикидками, буде зібрано не менше, а, можливо, й більше 150 тисяч тонн. А Володимира Денисовича Видобору хвилює на сьогоднішній день інше – як домогтися, щоб такі врожаї були щороку, незважаючи на погоду, на часті для тутешніх країв посухи.
Так, сьогодні у господарстві найвищі намолоти по району й, можливо, по півдню Одещини. Ячмінь сорту "Достойний" на окремих ділянках дав по 70 центнерів з гектара. Гарні види й на пшеницю, горох, інші культури. Судячи з усього, має бути по осені отриманий непоганий урожай соняшнику та кукурудзи, інших культур.
Що ж тривожить директора?
– По-перше, нестійкість середньорічних показників, – ремствує Володимир Денисович. – Краї наші – посушливі, рік з роком не сходиться. За останні вісім років два були екстремальними. Візьміть минулий – опадів майже не було, не рятував навіть полив, хоча ми й минулого року зібрали хліба з гектара удвічі більше, аніж у цілому по району. Причому, зауважте, не лише завдяки тому, що більшість наших полів – на зрошенні, але й з тієї причини, що ми, йдучи методом проб і помилок, знайомлячись із досвідом багатьох російських вчених-дослідників та з інших країн, впроваджуємо такі технології, за яких рослина навіть у найпосушливіші роки за рахунок ґрунтової іригації має можливість одержувати кількість вологи в середньому удвічі більше. Вважаю, що й ми могли домогтися більшого. Ось і йдемо до цього. Намагаємося не заважати природі, а допомагати їй, моделюючи її природні процеси. Відмовилися від оранки, від плуга, від багатьох традиційних технологічних операцій, які, за великим рахунком, тільки шкідливі і для ґрунту, і для рослин. Прагнемо не порушувати структури ґрунту. Усе робимо для того, щоб рослина могла взяти із нижніх шарів ґрунту необхідний для себе набір поживних речовин, щоб ґрунт сам, без насильства, працював найефективніше, щоб у ньому виникали усі необхідні аеробні та анаеробні процеси. Вважаємо важливим мульчування ґрунту тощо. Тут усіх технологічних принципів не назвеш, але секретів ми ані від кого не тримаємо, готові поділитися й ділимося досвідом, у чому, до речі, завжди маємо і вагому підтримку районного керівництва.
Про це я, у відповідь на запитання, як ми домагаємося високих урожаїв, постарався розповісти, коли цими днями, у перші дні жнив, наше господарство відвідали голова Одеської обласної державної адміністрації Микола Сердюк та голова Одеської обласної ради Микола Скорик. Я поставив тоді запитання – чому древні шумери вирощували з гектара по 300 – вам не почулося, так, по 300 центнерів пшениці з гектара?
Та тому, що людина у той час не заважала, а допомагала природі, навчалася в неї. А що робимо ми? Ми вирішили стати великими перетворювачами природи й за останні 100 років удвічі зменшили родючість земель.
– На початку червня ми побували на щорічній виставці, яка проходила у Києві, "Агро-2008". Хотіли знайти відповідь на головне запитання – куди рухається рослинництво у пшеничній справі? – продовжив розмову головний агроном господарства Анатолій Черніченко. – Нас цікавило, чи є в країні сільськогосподарські знаряддя, за допомогою яких ми могли б займатися формуванням ґрунту, а не його руйнуванням? Шукали техніку, яка б зберігала вологу у ґрунті, комбайни за прийнятними цінами українського виробництва, що подрібнюють та рівномірно розкидають масу після жнив.
– Шукали ґрунтообробну техніку, за допомогою якої могли б готувати ґрунт до посіву із мінімальними витратами, сівалки із мінімальним обробітком ґрунту, – долучився до розмови начальник мехзагону Микола Берило. – І нічого цього на виставці не знайшли. А знайшли дискові борони на глибину до 30 сантиметрів, які потребують тракторів потужністю 500 кінських сил. А нам цього не треба. Нам потрібний простий лущильник, і щоб його міг тягти Т-150 або ЮМЗ-6. Побачили диски метрового діаметру, оборотні плуги, інші "досягнення" виробників вітчизняної сільськогосподарської техніки, які не забезпечують, на наш погляд, достатніх перспектив розвитку новітніх технологій у вітчизняному землеробстві, тих технологій, які вже застосовуються за кордоном.
...Обійшли старонекрасівці усі павільйони у пошуку сортів пшениці, які мають 60-70 зерен у колоссі, а на них дивилися, як на фантазерів. Але ж така пшениця у світі є, її вже отримано і в "Свободі" методом індивідуального відбору на дослідній ділянці, розташованій на території центрального елеватора господарства. І запитують себе старонекрасівці – чому країна продовжує нарощувати помилки минулих років, не бажаючи розставатися із давно вже застарілими технологіями обробітку ґрунту, під який і "підганяються" так звані дорогі та енерговитратні "новинки"?
Ось і виходить – пропрацював селянин цілий рік, виростив такий-сякий, нехай навіть гарний, як нинішнього року, урожай, продав його і залишився ні із чим – ані тобі коштів на розвиток, ані на збільшення зарплати людям, вирішення необхідних соціально-економічних питань – щоб хоч якось вижити!
– Але ж це тупик, – підбив невтішний підсумок Володимир Денисович. – Вихід один – на рівні країни активніше впроваджувати нові технології, перебудовувати вітчизняну сільськогосподарську промисловість. І – навчатися у природи. Зможемо цього домогтися у масштабах країни, тоді зуміємо і Україну нагодувати, і сусідів, і поповнити державну скарбницю, і буквально висмикнути українське село із нинішньої злиденності. Чи є завдання гідніше як для державних людей, так і для нас, аграріїв?
