Під час минулих виборів до місцевих рад Олег Коніков, який до того часу головував уже впродовж двох термінів, здобув підтримку більшості виборців і, рішуче обійшовши суперників, утретє (53,5% голосів) був обраний сільським головою Гулянської сільради Красноокнянського району. Здавалося б, ось воно торжество демократії та вершинність волевиявлення, на хвилі яких селяни мали б згуртуватися навколо свого голови і разом, кожен підставляючи своє плече та несучи свого хреста, виводити Гулянку та інші сільрадівські села з того стану занепаду, в якому вони перебувають.
Але цього не сталося. Чому? Саме це і з’ясовував наш спеціальний кореспондент, який виїжджав за листом до редакції гулянської «ініціативної групи» з десяти осіб, мета якої – домогтися дострокового переобрання діючого голови.
Вже по тому, як було вислухано чимало людей, із тих, які брали або не брали участі в організованому опозицією сході виборців (сімдесят дев’ять учасників), я поклав перед сільським головою Олегом Коніковим стос скарг, судових рішень, офіційних відповідей та всього іншого, що накопичилося в процесі конфлікту, і задав кілька дуже простих запитань:
– Давайте викинемо з цих паперів усе те, що ви вважаєте неправдивим, суб’єктивним та емоційним… Чи згодні ви, що все ж таки залишається кілька важливих для всіх жителів сільради проблем: це й аварійний Будинок культури; й напівзруйноване та «розкурочене» приміщення фельдшерсько-акушерського пункту, і претензії до роботи самого цього ФАПу; й розкидані по селу сім чи вісім сміттєзвалищ; і впорядкування криниць; і розбійні напади, навіть із застосуванням вогнепальної зброї, та підпали приватних скирт сіна і соломи, посилення інших видів правопорушень, однією з причин яких, як вважають жителі, є слабка робота дільничного міліціонера (не маючи транспорту, він живе в райцентрі і намагається обслуговувати дві сільради); й організація спортивної роботи й дозвілля молоді; і цілковита відсутність вуличного освітлення, і бездоріжжя?
– Так, згоден, такі проблеми існують, – відповідає сільський голова.
– А тепер скажіть: чи були всі ці проблеми, на які не раз звертали вашу увагу жителі села (не має значення, є вони вашими прихильниками чи опонентами), проаналізовані на засіданні виконкому сільради і винесені на обговорення сесії сільради? Чи визначалася сільська рада по кожному з цих питань: які з них можна розв’язати вже сьогодні і власними силами, а з приводу яких слід звернутися за фінансовою, організаційною, юридичною, технічною та іншою допомогою до громадськості села, до районного та обласного керівництва, до місцевих підприємців та меценатів або, може, й безпосередньо до уряду?
Чесно зізнаюся: (а розмова наша відбувалася в присутності виконувача обов’язків заступника начальника відділу організаційно-кадрової роботи Красноокнянської райдержадміністрації Дениса Квасницького та радника голови райради Олени Приходченко) відповідь сільського голови вразила мене:
– Ні, – заявив він, – ми ці питання на виконкомі не аналізували і на сесію сільради не виносили.
– Жодне?!
– Жодне.
– Але чому?! Як сільський голова, як представник влади, ви ж просто зобов’язані були зробити це.
– Я не виносив ці питання на розгляд виконкому та сесії тому, що вирішив прийняти весь удар на себе (?!).
І мені довелося довго пояснювати шановному сільському голові, що, поки він таким ось чином, порушуючи букву, дух і суть закону про місцеве самоврядування, «приймає удари на себе», – редакціям газет, службовцям різних районних та обласних установ, прокуратурі та судам різних інстанцій, одне слово, всім тим органам державної влади та преси, яких жителі Гулянської сільради буквально закидали скаргами «на бездіяльність сільського голови», насправді доводиться самим витримувати їхній удар за ударом.
Бо, якщо відкинути особисті амбіції декого з ініціаторів гулянської «опозиції», то по суті значна частина громади якраз і хоче домогтись, щоб сільська влада нарешті конкретно взялася за розв’язання даних проблем, інформувала їх про вживані заходи та згуртовувала громаду на конкретні справи, а коли треба, то й жорстко демонструвала «силу влади і закону» стосовно тих людей, які не лише звикли до беззаконня, але й самі вчиняють його.
І під час розмови з сільським головою, і в розмовах з головою райради Миколою Лемищуком та головою райдержадміністрації Василем Арнаутом, ми обговорили всі пункти цих скарг, претензій чи називайте їх, як хочете, частини гулянських виборців, які надходять зараз у всі можливі інстанції. І що ж з’ясовується? Так, справді, Будинок культури в дуже аварійному стані, в такому, що стеля ось-ось може завалитися, а в ньому ж розташовані й сільська бібліотека, й офіс дільничного міліціонера. Але вже розроблено техніко-кошторисну документацію на його відбудову, й Василь Петрович Арнаут запевнив, що зробить усе можливе, аби допомогти громаді у відродженні цього закладу культури, який, до речі, й досі має кілька цікавих самодіяльних колективів, що репетирують у більш-менш надійному фойє будівлі.
Я на власні очі переконався, що колись солідна будівля ФАПу перетворилася на напівруїни край села. Звичайно ж, її слід було відремонтувати ще коли стояла «нерозкуроченою», але поїзд пішов! І те, що сільрада поступилася фахівцям ФАПУ, завідувачці Ользі Коніковій та акушерці Світлані Мирзі, які обслуговують 730 жителів сільради, двома кімнатами своєї будівлі – рішення загалом правильне, бо ж треба було якось виходити зі становища. Але виборці-пацієнти мають право знати, як сільрада збирається вирішувати це питання надалі: чи то відбудовуватиме старе приміщення, чи купуватиме якусь хату та пристосовуватиме її під ФАП; чи, може, є сенс і можливості будувати спеціальне приміщення? І що для цього конкретно робиться?
А скільки скарг довелося вислухати з приводу того, що в селі немає аптечного кіоску, який можна було б створити при ФАПі, і що за будь-якими таблетками, ціна яким дві гривні, доводиться їхати за двадцять кілометрів, до райцентру, витрачаючи на це десятки гривень на дорогу та подеколи й цілий робочий день. Вже в райцентрі я з’ясував, що це аптечне неподобство було викликане якоюсь там реорганізацією аптечної торгівлі в районі. Але, по-перше, за подібну «реорганізацію» від її організаторів слід вимагати відповіді перед законом, а по-друге, мене запевнили, що незабаром ситуацію буде виправлено. Одначе першим повинен був забити тривогу з цього приводу сільський голова, і він же повинен був поінформувати громаду: що робиться, щоб старенька бабця могла купити свої рятівні таблетки в рідному селі, а не за десятки кілометрів бездоріжжя і безавтобусся.
А ще сільській раді давно слід було розглянути питання про стан злочинності, та письмово звернутися до керівництва району, до районного й обласного управлінь міліції, з вимогою призначити в це далеке прикордонне село дієвого дільничного. До речі, в селі базується підрозділ прикордонників. Тож якби добре потурбуватися, може, вдалося б знайти й оселити в Гулянці когось із досвідчених прикордонників, які йдуть у запас чи відставку, або виховати дільничного у власній громаді. Та допомогти йому хоча б якогось моторолера придбати.
Відомо, що в багатьох селах функції дружинників давно взяли на себе козацькі осередки. Це право записано в їхніх статутах і підтверджене Указом Президента та розпорядженням міністра внутрішніх справ. То хто заважає створити таку ж козацьку дружину в Гулянці та по інших селах сільради? Он, в Гулянці давно не працював дитсадок. Та нещодавно його знову відкрили на базі школи, і два десятки дітей уже перебувають під наглядом досвідчених нянь. Щоправда, «опозиціонери» переконували мене, що це заслуга не стільки голови, скільки районного керівництва. Але важко повірити, щоб районне керівництво саме влаштовувало в далекому селі дитсадок, не маючи з цього приводу клопотання керівництва сільради. Та й батькам, зрештою, байдуже, хто конкретно опікувався тим садком, головне, що їхні діти ситі, у теплі і під наглядом.
Так, у селі справді виникло чимало смітників. Тому слід «паспортизувати», як це належить за законом, одне зі сміттєзвалищ, а всі інші негайно ліквідувати, і жорстоко штрафувати кожного, хто наважиться влаштовувати звалище поблизу свого двору, чи в іншому неналежному місці.
Я розумію, що сільському голові найлегше сказати: дільничного нема, клубу нема, грошей нема, аптеки нема, кадрів нема, житла нема, транспорту нема, – і на цьому заспокоїтися. Але чи варто тоді ображатися, що у виборців виникає цілком природне питання: а сільський голова, причому не за посадою, а за покликанням, у нас усе ще є?! А якщо є, то нехай думає, «крутиться», робить усе можливе і неможливе, бо для того ми його обирали і за це як платники податків утримуємо.
Тобто, якби ось так, докладно, кожну з окреслених мною проблем було розглянуто на виконкомі та сесії сільради; намічено шляхи виходу з кризової ситуації та призначено відповідальних за її розв’язання депутатів, – уже давно можна було б провести загальне зібрання виборців сільради, поінформувати їх та порадитися з усією громадою: що робити і, взагалі, як жити далі. Але тоді люди знали б, що сільрада володіє ситуацією, що вона шукає шляхи і можливості, що вона турбується про село. І це було б серйозною відповіддю тим сільським балакунам, яким ідеться не стільки про добробут села, скільки про власні амбіції та крісло сільського голови.
Водночас хочу звернутися до авторів листа до редакції, тобто до «ініціативної десятки», та до всіх інших жителів Гулянської сільради. Шановні мої, базовий принцип світової демократії, на святість якої ви всі посилаєтеся, значно жорстокіший, ніж вам здається. Тому що беззастережно ґрунтується на… волі більшості. Поки тривають вибори, ви можете як завгодно хвалити свого кандидата і критикувати чужого, але з моменту проголошення результатів виборів зобов’язані підкоритися волі більшості, тобто беззастережно визнати її висуванця. Незалежно від того, подобається він вам чи ні.
І жорстоко помиляється той, хто вважає, що має право ображати сільського голову, депутатів та медичних працівників, погрожувати їм і тому подібне. Водночас, працівникам сільради та депутатам слід дуже ретельно фіксувати подібні випадки і вимагати від органів правопорядку притягати винних до відповідальності. Мало того, вони повинні фіксувати й ті випадки, коли органи правопорядку (а скарги такі пролунали) не реагують на подібні сигнали. Бо чергове правило демократії стверджує: якщо районна міліція не здатна навести порядок в районі, треба негайно наводити порядок… правильно, в самій міліції! Водночас сільський голова та медпрацівники теж повинні виявляти витримку та ввічливість, пам’ятаючи, що вони – інтелігенти та державні люди.
І ще одна порада. Чи не час уважно придивитися, а хто це там найбільше поривається негайно провести референдум з недовіри сільському голові та переобрати його? Та замислитися: а чого варті самі ці люди? І що вони самі зробили для того, щоб село побачило просвіток у вікні та з полегшенням зітхнуло? Чи здатні вони самовіддано працювати в ім’я громади, коли врешті-решт сядуть у крісло голови; і взагалі, з якого дива вони так до нього рвуться?
Під час відвідин Гулянки я вже запропонував обом сторонам конфлікту: давайте залишимо всі давні образи в минулому і вважатимемо цей день – перше липня, точкою відліку нових взаємин. Ваше село – це ваш спільний дім. І жоден журналіст, жоден прокурор чи керівник району, яким би досвідом чи якою владою він не був наділений, не розв’яже за вас усіх ваших проблем; не зробить ваше життя комфортнішим, а самих вас добрішими по відношенню один до одного, а отже, й мудрішими.
