Сьогодні, напевне, якимось вишуканим дизайном двору нікого не здивуєш, адже так звані нові українці за великі гроші можуть собі дозволити запросити справжніх фахівців з садово-паркового оформлення, дизайну всіляких вілл тощо. Та робиться все те здебільшого не від великої любові до природи, а просто заради престижу, зручності та комфорту. А от те, що довелося побачити у дворі родини Жирунів з Саврані, зроблено для душі, викликало захоплення.
Тут оживають куточки нашої неповторної української природи. Поруч з сучасною асфальтованою стежкою на травичці стоїть гарба, на якій лежать гарбузи, глечики. Таке враження, що господарі щойно приїхали з Сорочинського ярмарку і лише встигли випрягти воли, а розвантажувати будуть потім. Праворуч від цього літературно-етнографічного експонату маленький ставочок, в якому плавають рибки, скрекочуть жабки, росте латаття. Обрамлене це озерце нашим природним камінням. А неподалік стоїть собі біля тину справжній солом’яний бичок. Ніби щойно зійшов із сторінок відомої дитячої казки.
Зроблене все це руками Ярослави Борисівни, її чоловіка Олега Миколайовича та дітей: Богдана і Катюшки. Всі вони зайняті люди. Ярослава Борисівна заступник директора з навчально-виховної роботи Савранської ЗОСШ І-ІІІ ступенів, Олег Миколайович головний еколог району, син і донька – школярі. Як і всі сільські мешканці, мають город, господарство, але все це роблять для душі. Ярослава Борисівна зізнається: «Все це мені до вподоби».
За фахом Ярослава Борисівна Жирун філолог, та за покликанням романтик, закохана в природу та народну творчість людина. Недаремно кілька років поспіль вона викладала в школі народознавство. Причому виконувала цю роботу не тільки за розписом, а за покликом душі. Звідки все це прийшло до молодої жінки, навіть не запитую, бо знаю, що її мати, теж вчителька української мови та літератури, зуміла передати доньці не лише професійні навики, а й любов до всього українського, народного. Саме вони започаткували в Савранській школі на випускному вечорі імпровізовану трибуну прикрашати польовими квітами та осокою, а батькам, які виростили, виховали троє і більше дітей надівають вінки з хлібного колосся і польових квітів. З їхньої ініціативи і за безпосередньої участі в школі оформлено музей народознавства, в якому є чимало картин, виготовлених із природного матеріалу. До цієї роботи залучені школярі.
Головним консультантом в оформленні подвір’я доньки теж була Валентина Григорівна. Вона допомагала й бичка плести, й гарбу облаштовувати.
Та не тільки в цьому виражається їхня любов до природи. Коли родина відпочиває десь на природі, то потім прибирає сміття не лише після себе, але й після інших відпочивальників.
– Душа болить, коли бачиш таке недбале ставлення до нашого навколишнього середовища, – говорить Ярослава Борисівна, – адже у нас чудова природа, навколо така краса. Навіть не розумію, як можна все це нівечити та забруднювати? Невже ті люди, які вивозять до річок сміття, різний господарський непотріб, думають, що там потім будуть гніздитись птахи, чи розмножуватиметься риба? Боляче дивитись, коли спалюють в заплавах очерет, рогозу. Адже там гине чимало гнізд та й самих птахів.
Ще довго точилась наша розмова про збереження природи, про екологію нашого краю, бо це болить нам всім.
Виходячи з подвір’я родини Жирунів, ще раз подивилася на рукотворне озерце. Перехопивши погляд, Ярослава Борисівна сказала:
– А в мами ще й водопад та джерельце є.
Хоч до Валентини Григорівни потрібно було їхати аж в другий кінець селища, відмовити собі в задоволенні побачити таке чудо, створене руками цієї жінки, я не могла. Коли прямо під хатою із глечика задзюрчала вода і потекла по вимощеному камінням рівчачку, що вів до маленького озерця, на душі стало так легко і радісно. І подумала, як добре, що серед нас є такі люди, які вміють відчувати, любити природу не споживацьки, а від душі, від усього серця, які радіють з того, що увечері біля їхньої хати скрекоче жабка.
