У 1960-му АМЕРИКАНЦІ СТОСОВНО РОСІЯН БУЛИ ЛЮДЯНІШИМИ
Позавчора після 45-добового «сомалійського полону» до Києва вернулися п'ятеро членів багатостраждального екіпажу суховантажного судна «Леманн Тімбер». У міжнародному аеропорті «Бориспіль» їх, серед інших, зустрічав кореспондент «Одеських вістей».
Авіалайнер ІЛ-62 авіапідприємства Міноборони України вилетів із Салали (Султанат Оман) о 8-й ранку. Розпорядження про виділення коштів на повернення росіянина Валентина Барташова (капітан «Леманн Тімбер»), українців Віталія Рудниченка (старший механік), Станіслава Ілюшкіна (другий механік), Сергія Атакузієва (четвертий механік) і Сергія Алимова (електромеханік) було підписано прем'єр-міністром Юлією Тимошенко.
Про халепи суховантажу, що належить німецьким судновласникам (їх, як з'ясувалося, троє; ймовірно, так легше «розпорошити» відповідальність), вітчизняні ЗМІ розповідали регулярно, починаючи з 28 травня. У цей день судно піддалося атаці морських піратів, що промишляють в Аденській затоці. Один з лиходіїв при спробі перескочити на корабель зі свого катера зірвався у воду, перед цим одержавши забій. Як виявилося, несумісний з життям. «Солдати» (так звичайно йменують себе сомалійські корсари) вирішили, що їхньому одноплемінникові «допомогли» члени команди «Леманн Тімбер». І спочатку були категорично налаштовані розстріляти мнимих кривдників. Неймовірними зусиллями англомовних моряків-європейців (у команді були, крім них, ще й бірманці) удалося довести старійшинам тейпа свою непричетність до смерті грабіжника. Мов, усі в момент падіння бандита перебували на капітанському містку.
Цей епізод, як згодом виявилося, був найсерйознішою загрозою життям моряків за всіх наступних 45 днів і ночей.
Піратським бізнесом поблизу берегів Сомалі відають кілька родин (або тейпів). Конкуренція між ними явно не тягне на визначення «здорова».
– Під час телефонних перемовин бандитів з так званим антикризовим штабом (його з доручення судновласника організували в німецькому Гамбурзі) обстановка в «піратському колективі» розжарювалася до межі, – згадує капітан Валентин Барташов. – Особливо, коли в якості переговорщика виступав якийсь Курані, що говорить арабською. Схоже, він свідомо провокував загарбників судна на конфлікт із нами, екіпажем. І «арабомовний», і «англомовний» Джеймс Вілк, інший «антикризовик», – явні непрофесіонали в переговірних питаннях. Пірати це «просікли» чи ледве не в перший же день. Тому не приховували: мов, так, як до вас ставляться ваші «хазяї», так і ми будемо вас «тиснути». Знущання «солдатів Сомалі» були моральними. До фізичних справа не дійшла. Хоча палили з автоматів іноді майже «по-справжньому»; одна лише очманіла куля могла вмить скоротити чисельність моїх підлеглих…
Гра з вогнепальною зброєю, на думку моряків, – ніщо в порівнянні з набагато більшою «грою», у яку залучені багато структур, причетних до визволення полонених моряків.
– Первісною умовою піратів була виплата 3 мільйонів доларів, – продовжує В. Барташов. – Компанія-судновласник у відповідь запропонувала $200 тис. і ні доларом більше. Коли я доповідав штабу в Гамбурзі ситуацію на судні, розповідав про проблеми, у відповідь чув або пустопорожні питання, або... знущальні смішки.
Суму через пару днів «збили» до 1 млн; судновласник «відповів» $550 тис.
Торги тривали. На «запропоновані» піратами $750 тис. судновласник «відповів» 597 тисячами, мовляв, більше при всім бажанні дати не можемо.
– Коли «штаб» одержав нарешті $750 тис., гроші надовго «застрягли» в одному з банків, – говорить Ніна Карпачова, омбудсмен України. – Щонайменше місяць переговорники з німецької сторони знімали з них відсотки. Пірати терпіли-терпіли, – і одного разу вивезли майже всіх моряків на берег, залишивши на судні двох членів екіпажу.
– Ми подумали: от так і продадуть нас оптом на невільничому ринку…– згадує стармех Віталій Рудниченко.
Після передачі грошового викупу й «евакуації» із суховантажу членів піратських тейпів халепи наших моряків аж ніяк не закінчилися.
Коли «Леманн Тімбер» взяв курс на Оман, розігралася морська буря. Судно дало сигнал SOS.
– До суховантажу підійшов есмінець під прапором США, – розповідає Михайло Порфирійович Алимов, батько 24-річного електромеханіка Сергія Алимова. – Американці… прийнялися спостерігати збоку, як «Леманн Тімбер» шпурляє хвилями в різні сторони. На запитання капітана Барташова: «Чому ви до нас не підходите, щоб надати допомогу?» надійшла холоднокровна відповідь: «Ми не маємо на це дозволу замовника».
Хочу нагадати відомий випадок, що мав місце в 1960 році поблизу островів Курильської гряди. Тоді радянську баржу із чотирма моряками – Асхатом Зіганшиним, Пилипом Поплавським, Анатолієм Крючковським і Іваном Федотовим – віднесло під час урагану в Тихий океан. Через 49 діб дрейфу баржу побачили моряки американського авіаносця «Кирсардж». Донезмоги виснажених радянських солдатів підняли на борт, обстежили, надали першу допомогу. І зі здивуванням слухали, як наші, через відсутність запасів продовольства, нарізали тонкими смужками шкіряні ремені й підметки від черевиків, варили їх і їли...
Теперішні американські військові моряки вже не сприймають сигнали SOS так само беззаперечно, як їхні попередники 48 років тому. Не одержавши «добро» від судновласника, американці стояли в 10 милях від «Леманна Тімбера», не намагаючись йому хоч якось допомогти. Правда, щоб познущатися над «чужими» цивільними моряками, вони все-таки кинули убік суховантажу мішок із продовольством; природно, його відразу віднесло в океан...
Як пообіцяла «ОВ» український омбудсмен, адвокати-міжнародники при сприянні Федерації Морських профспілок України мають намір стягнути із судновласника на користь постраждалих моряків щонайменше $100 тисяч.
– А своїм колегам по морській службі я насамперед пораджу: ніколи не майте справу з компанією «Леманн»! – говорить Віталій Рудниченко. – Якби на судні працював німецький екіпаж, – його визволили б від піратів протягом 2-3 діб. І гроші б відразу знайшлися. А нас вважали й продовжують вважати «рабами».
– На жаль, рекомендувати своїм співвітчизникам-морякам не найматися «підпрапорниками» я не маю права, – сказала «ОВ» Ніна Карпачова. – Український флот практично не існує, головне «валютоносне» підприємство УРСР – Чорноморське морське пароплавство – давно розпродане. А крюїнгові компанії, розподіляючи безробітних українців по кораблях під прапорами інших держав, заробляють на цьому величезні гроші.
– Ви жодного разу не згадали назву крюїнгової компанії, що надала у свій час «послугу» чотирьом урятованим вами українцям...
– Це компанія «Юнітім». Вважаю, що й вона зобов'язана компенсувати нашим морякам, поряд із судновласником, величезні фізичні й моральні збитки.
…За 45 діб хазяйнування на суховантажі сомалійські пірати обібрали членів екіпажа до нитки. Зберегти частину особистого майна пощастило лише нашому земляку Станіславу Ілюшкіну (він з Вилкового), – надійно заховану велику чорну валізу із принтером, замовленим дружиною, «солдати Сомалі» так і не знайшли. Команді українського омбудсмена перед вильотом в Оман довелося побігати по київських магазинах у пошуках одягу-взуття для бідолах. Штурман Ардо Калле, одержавши від Карпачової новісінькі мешти – замість розбитих черевиків, у яких ходив протягом усього полону – повіз усе це взуття до себе в Естонію. Пообіцяв зберігати її у своєму власному будинку до кінця життя.
Як розповів «ОВ» кандидат психологічних наук Віталій Христенко (провідний науковий співробітник університету цивільного захисту МНС України), усі без винятку моряки «Леманн Тімбер» за 45 доби полону одержали психологічні травми. Українські медичні фахівці, що прилетіли разом з Н. Карпачовою до портової Салали чартерним рейсом з Києва, прийнялися за роботу зі співвітчизниками відразу ж після передачі суховантажу змінному екіпажу. Можливо, у деяких моряків на Батьківщині виявлять інфекційні захворювання в прихованій формі. Що ж до порушень психіки, – вони можуть «спливти» і через 5, і через 10 років після звільнення з полону...
