Впевнений, що не лише мені бентежать душу лави жебраків, які не рідіють. Вони не тільки біля церков протягують руку за милостинею, на ринках та на вокзалах, а у трамваях, автобусах, у підземних переходах… І хоч міліція відтісняє їх від громадських місць, це пригнічуючу картину не змінює на краще.
Літню жінку із песиком я сфотографував у підземному переході біля Одеського залізничного вокзалу. Хотів поговорити з нею, але вона, не підіймаючи голови, незлобливо сказала: «Не троюдьте мені серце, будь ласка. Краще дайте нам із песиком, якщо можете, кілька копійок. Ми хочемо їсти». Я розумів, що в жінки ще не вичерпалося джерело особистої гідності, і загнана обставинами до переходу, вона не була налаштована на відверту розмову з кимось. І не дивилася перехожим у вічі, приховуючи сором від безвиході у своїх. Які в неї очі, я так і не побачив. Мене проводжав довірливий доброзичливий погляд її чотириногого друга, який немов дякував за те, що я кинув жовто-білі дрібні гроші, які знайшлися у кишені, у їхній «банкомат» – поліетиленовий посуд.
А на іншому знімку – сліди «господарювання» на території колишнього навчального центру, де свого часу опановували науку перемагати ймовірного супротивника майбутні офіцери Сухопутних військ. По тому НЦ, як Мамай зі своєю ордою пройшов: обладнання кудись безслідно зникло, навчальні класи та вишки зруйновано; усе – до камінчика розкрадено. І навіть залишків від бронетранспортера, які лежали на попелищі серед опалених вогнем дерев, сьогодні вже немає – мисливці за металобрухтом викрали.
Душу бентежить те, що немає відповіді на запитання: а хто ж винний у такому варварстві? І хто відповів за це? А на третьому знімку відбито залишки колишньої слави ВПС колишнього Радянського Союзу, які стали надбанням України після здобуття нею незалежності. Бачив, як ті ж мисливці за брухтом перекидали через огорожу якісь деталі від винищувачів. Мимоволі згадуєш як нещодавно міністр оборони України Юрій Єхануров говорив про те, що тепер, через багато років, стала зрозумілою невиправданість поспіху при вирішенні питання про відмову України від статусу ядерної держави. Можна було вчинити інакше, за іншими варіантами, які б виявилися вигіднішими для держави. До цього міністр міг би додати й те, що стосовно подальшої долі військової авіації державні мужі обмежилися далеко не кращими заходами. Підтвердженням тому і «МИГи», які називали усі – і льотчики, і наземні фахівці, і журналісти – не інакше як красенями, що спочивають просто неба на «авіаційному кладовищі» у районі Шкільного аеродрому на околиці Одеси.
Що ж, бентежить душу… Кожний такий ось факт, як сум про втрачені можливості та надії, що не збулися. А надію на краще дає те, що все ж таки поступово інші наші державні мужі, набираючись життєвого та управлінського досвіду, розумнішають. Хоч і заднім числом, а розумнішають…
