Так величає свою професію агроном Сергій Веремійович Александрук. Або просто Веремійович, як його кличуть всі жителі Петрівського Великомихайлівського району, а також Полішпакового і Подколіного, які згодом з Петрівським злилися. У свої 72 роки він бадьорий і міцний, і продовжує працювати. Зустрілися ми з ним на току, або на гармані, як говорять тут.
Сама доля цієї людини вже факт історії тутешнього краю. Про це свідчить його 42-річний стаж на посаді агронома і один-єдиний запис у трудовій книжці. Тому що він як почав свою самостійну діяльність у Петрівському, так і ніколи не залишав свого села.
Воно стало йому рідним з дитинства, коли п'ятирічним хлопчам у 1942 році він приїхав сюди з матір'ю. Проблеми вибору професії в нього не було:
– Я ніби народився для того, щоб стати агрономом, – говорить Сергій Веремійович.
Він махає водієві вантажівки, показуючи місце вивантаження привезеного з поля зерна, гарячого від сонця. І, примружившись, йде в затінок складу. Поруч з горою зерна з табличкою сорту – «Писанка».
– Це офіційна назва, – сказав він. – А люди говорять на нього по-своєму «Крашанка». Чому? Та тому, що народ залишається вірним пам'яті своїх споконвічних свят і обрядів.
І потім зненацька, по-одеськи відповідаючи питанням на питання, посміхнувшись, продовжив:
– А ви, напевно, гадали, щоб не переплутати з артисткою Русланою Писанкою?
І стало зрозуміло, що спілкуватися з цією людиною легко.
За його плечима залишилися роки неситого часу, коли становлення колгоспу «Дружба народів» відбувалося буквально заново. Він пропадав у полях тижнями, і вдома його чекали, як повернення моряка з рейсу. У п'ятидесяті роки минулого століття в агронома роз'їзної машини не було. І молодий ще Сергій, його тоді ще не називали Веремійовичем, вміло управляв бричкою-двуколкою. Потім, коли йому видали «газик», він сам лагодив і латав свою бойову машину, завдяки чому вона прослужила 19 років. Одним з перших, всупереч усталеним правилам, застосував для поліпшення родючості ґрунту безводний аміак. Пізніше з ним погодилися, але до того нерви попсували неабияк.
Звісно, що досвід він нагромадив чималий. Йому б ще дар письменника, міг би книжку написати. Але замість того, щоб взятися за перо, дозвілля доводилося проводити в парткомі. Звідти телефонували, як завжди нетерпляче і вимогливо. П'ять разів викликали «на килим», соромили, що йому «партія виявляє довіру», а він, бачте, відмовляється приймати справи у голови колгоспу з іншого району.
– Ні, командувати, розпоряджатися, та ще на чужій землі, я не зміг би, – говорить Сергій Веремійович. – Моя стихія – агрономія. Тут я вільний у виборі комбінацій, тут я головний технолог полів. Як би не було, але мені ніколи не працювалося важко, тому що займався улюбленою справою. А таке почуття нерозмінне...
Зараз, дивлячись на нинішнє ведення сільського господарства, він схвалює далеко не всі нововведення. Наприклад, вважає, що такі структурні утворення, якими були КСП, а тепер ТОВ, не кращі варіанти у порівнянні з колгоспами. Даремно залишили в минулому цю форму ведення господарства, вважає він, тому що демократія не впливає на родючість землі і кліматичні умови, від яких найбільше і залежить урожай. Можна, звичайно, вирощувати культури в інтенсивному режимі, вносячи більше мінеральних добрив, вдаючись до примусового поливу. Але те, що можливо технологічно, не завжди економічно доцільно, тому що застосування додаткових коштів призводить до стрімкого зростання собівартості кожної зібраної тонни врожаю.
Цього не видно сторонньому, тому що всі звикли до того, що звіти охоплюють лише такий показник, як вал зерна. А не прибуток, отриманий від його реалізації. Можна навіть розглядати як зворотну сторону високої врожайності зниження закупівельних цін, що, звичайно ж, невигідно виробникові.
Не схвалює старий агроном і захоплення сівбою ріпаку. Це зрозуміло з погляду одержання прибутку, оскільки одна тонна цієї культури продається за 3000 – 3500 гривень. Але ріпак, окультурена свиріпа, за своїм генетичним родом будучи бур'яном, настільки згубний для ґрунту, що після нього років сім нічого на землі не росте.
З гіркотою С. Александрук відзначає, що сьогодні після збору врожаю на багатьох полях спалюють солому, яку слід було б скиртувати і годувати нею худобу. Тоді було б досить гною для природного насичення ґрунту поживними речовинами. А випалені ниви – це технологічний злочин.
Пройшовся він і по цінах на солярку, подорожчання її до 7000 гривень за тонну на подив точно збіглося з початком жнив. Виробництво тонни зерна коштує приблизно 1000 гривень. Таке цінове співвідношення один до семи дає більше підстав порушувати питання про виживаність сільського господарства, а не мріяти про рекордну прибутковість.
Але у 72 роки не міняють час. Це він все важче лягає на плечі. Тепер на току проходить науку у діда його онук Сергій. Він навчається на четвертому курсі Одеського державного аграрного університету.
– Я його не змушував і не налаштовував на те, щоб він став агрономом. Просто завжди брав із собою в поле. Але я радий тому, що його зацікавила робота на землі, – визнає С.В. Александрук.
Його донька і син теж закінчили Білгород-Дністровський сільгосптехнікум. Потім син пішов у будівельники, а донька залишилася меліоратором.
Так що утворилася династія із трьох поколінь. Може, вона ще протриває?..
