Новоолександрівка – село, де ще можна знайти стародавню прядку, але немає кому продемонструвати, як на ній працювати; село, де лише четверо працюючих, які мають сукупний прибуток трохи більше 2 тисяч гривень в місяць. Тут залишилося лише 15 хат, в яких живе 32 мешканці, а оплата за паї така незначна, що селяни соромляться про неї розповідати. Люди з глибинки небайдужі до подій, що відбуваються в країні, і передплачують 24 примірники періодичних видань, з яких шість – примірники обласної газети «Одеські вісті». Тут легко дихається, а від милування колоритними околицями, де можна зустріти красеня-фазана, перехоплює подих.
Першого вересня до місцевої школи підуть лише два першокласники, а ще кілька учнів будуть навчатися у сусідній Романівці Ананьївського району, куди через загадкову улоговину під назвою «Макітра» веде п’ятикілометрова грунтівка.
Село Новоолександрівку (по-народному Боханець), підпорядковане Маловасилівській сільській раді, від цивілізації відділяє вісім кілометрів вкритої щебенем дороги. Вона лише в селі перетворюється на дивом збережену асфальтівку. Центральна вулиця загубленого у степу населеного пункту, прикрашена небагатьма вцілілими старенькими хатинами, привела наш легковик до сільської початкової школи. Колишня окраса села, шістдесятирічна споруда з ще міцними стінами і кількома вцілілими вікнами навіювала сум. Розповідають, що люди поступово стали “розтягувати” школу, але клас, де навчалися діти, не наважилися понівечити – мабуть, совість не дозволила.
Завідувачка районного відділу освіти Людмила Андріївна Підвальна, яка була ініціатором поїздки, розповіла, що колись тут вирувало життя і дзвенів веселий дитячий сміх. Але поступово сільський навчальний заклад з восьмирічки перетворився на початкову школу, а зараз стоїть питання про її закриття. Щоб не залишити дітей без освіти, Л.А. Підвальна ухвалила рішення створити школу-родину, яку планується розмістити в оселі місцевої вчительки початкових класів Світлани Валеріївни Колісніченко.
ЇЇ хатина розташована по вулиці Чкалова, теж з чудовим асфальтовим покриттям (вміли ж колись будувати дороги!). Уродженка села Троїцького, свою трудову біографію вона розпочала в цьому селі у 2001 році і спочатку навчала грамоти шістьох дітей. Її чоловік Володимир, до речі, за освітою ветеринар, також працює в школі грубником, техпрацівником, столяром, заготівельником дров.
Ідея переобладнати одну з кімнат власного будинку під навчальний заклад сподобалася сім’ї Колісніченків, адже їм більше не доведеться підтримувати у напівзруйнованій школі температурний режим та належні умови для навчання дітей, навідуватися вночі, перевіряти, чи не поцупив хто двері чи вікна...
Цього року шкільний дзвінок продзвенить лише для двох дітей: вчительської доньки Тетянки і сусідського хлопчини Андрійка Козачка. Мати хлопчика Наталя розповіла, що вже почала збирати до школи першокласника та одинадцятирічного сина Сергія, який піде до п’ятого класу у сусідню Романівку. За її підрахунками, на кожну дитину потрібно витратити понад тисячу гривень, і грошей на все може не вистачити. Чоловік Василь, який щоночі охороняє приміщення колишньої молочнотоварної ферми, отримує жалюгідні копійки. Єдиною опорою молодої сім’ї залишається лише мати-пенсіонерка Валентина Яківна Каушан, яка отримує мінімальну пенсію, але допомагає дочці, зятеві та онукам.
З працюючих є ще листоноша Ніна Михайлівна Нерянова, яка пішки або на велосипеді долає по шістнадцять кілометрів щодня, щоб довезти передплатникам свіжу пресу, пенсію та різні товари з Маловасилівського поштового відділення у своє багатостраждальне село. Разом з тим, вона виконує замовлення самостійних пенсіонерів прикупити їм цукру, хліба, соняшникової олії, ліків тощо. Листоноша каже, що у неї вдома і поштове відділення, і крамниця, і “стіл замовлень”.
А в цілому сільські жителі живуть з того, що вирощують на городах та у хлівах. Розповідають, що заморські курячі стегенця їм не до смаку. Вони не йдуть у порівняння з півником, вирощеним на волі. Тому всі, хто має ще силу в руках, утримують корів, коней, свиней та різну птицю, сіють пшеницю, а дехто має ще й пасіку. Для бджіл тут справжній рай. Щедре різнотрав’я та квітучий соняшник багаті на медозбір. Задоволені селяни і нинішнім сінокосом.
Відсутність води – одна з проблем, якою щоденно переймаються жителі Новоолександрівки. Є тут башта Рожновського, і водогін свого часу було підведено до кожного двору. Проте живильна волога є лише в кількох криницях. Наприклад, подружжю Колісніченків потрібно понад двісті літрів води щодня. Її вони беруть з “артезіанки” у дворі однієї з покинутих хат, де жив колись дбайливий господар і залишив цей добрий спадок. Володимир і сам кілька разів намагався облаштувати власну криницю, але до води так і не дістався. Хоча таке задоволення не з дешевих і обходиться у кілька тисяч гривень, Володимир має намір продовжити пошуки води.
Забули жителі степового села і про автобусне сполучення. Кажуть, що нерентабельно “пускати” сюди маршрутку. Тому охочі побазарувати дістаються до Троїцького на гужовому транспорті або пішки. Декотрі, кому конче потрібно до райцентру, викликають троїцьких таксистів. Правда, вартість такої поїздки в обидва кінці коштує 120 гривень, а, наприклад, у Троїцьке – лише 50.
Звісно, загублене в степах село неперспективне, але людям нікуди переїжджати. Щоб купити у більш-менш “цивілізованому” селі будинок, потрібно мати значну суму в іноземній валюті.
Іншим, які, прижившись на степових просторах, потом заробляють собі на хліб насущний, подобається така “робінзонада”. Вони народжують дітей і мріють про майбутнє. Серед них і молода сім’я Володимира і Світлани Колісніченків, які разом з Людмилою Андріївною Підвальною бачать перспективу у відкритті школи-родини. Тим більше, що у селі підростає ще четверо дошкільнят, серед яких і дворічний Максим Колісніченко. А цими днями у Новоолександрівці сталася надзвичайна подія – заручини. Двоє молодят вирішили звити своє сімейне гніздечко.
