Напередодні Олімпійських ігор у Пекіні ми згадуємо про тих, хто приносив славу українському спорту на минулих Олімпіадах. Серед них колишній в'язень нацистського концтабору Віктор Чукарін, який на Олімпійських іграх 1952 року у Гельсінки виборов 4 золоті і 2 срібні медалі – найбільше, ніж будь-хто з атлетів світу.
Це йому належить досі не побитий рекорд у багатоборстві – 118,75 бала із 120 можливих, тобто за 12 обов'язкових і довільних комбінацій на 6 снарядах він одержав від суддів у середньому по 9,9 бала. Такий результат Чукарін показав на змаганнях у рамках ІІІ Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Берліні у далекому 1949 році. Німецькі газети писали: "У геометричній точності виконуваних ним елементів можна впевнитися за допомогою циркуля і лінійки".
Тріумфальним був виступ гімнаста і на XVІ Олімпійських іграх у Мельбурні у 1956 році – знову перемога в абсолютній першості і медалі всіх рівней: 3 золоті, срібна і бронзова. І це в 35 років! Крім того, Чукарін – триразовий чемпіон світу і багато разів ставав найсильнішим в СРСР, Україні, на міжнародних змаганнях найвищого рангу.
Віктор захопився гімнастикою у Маріуполі, куди сім’я переїхала із села Червоноармійського.
Першим тренером Чукаріна став учитель фізкультури 10-ї маріупольської середньої школи Віталій Полікарпович Попович. Ця, вже літня і навчена життям людина розвинула у хлопчині природні здібності, заклала основи, на базі яких почалося сходження до найвищої майстерності. А під час навчання у Київському фізкультурному технікумі, до якого Віктор вступив восени 1939 року, опікуватися їм почав абсолютний чемпіон СРСР з гімнастики тих років Аджат Ібадулаєв, ім'я якого тоді було в усіх на слуху нарівні з легкоатлетами братами Знам’янськими, боксером Миколою Корольовим, футболістом Григорієм Федотовим...
У грудні 1940 року на чемпіонаті України у Харкові Віктор Іванович виконав норматив майстра спорту. А посвідчення з Москви одержав у наступному році. Сталося це перед самою війною.
На фронті солдат-артилерист 1044-го полку Чухарін потрапив у полон під Полтавою.
Неймовірні страждання військовополоненого рядового Чукаріна тривали понад три з половиною роки! Пересильні пункти в Естонії, Польщі, Німеччині. Робота у доках на розвантаженні вугілля і у німецького бауера. Спроба втечі. Концтабір у Бремерхафені, потім у Зандбостелі. Ні прізвища, ні імені – тільки номер 10491. Риття братських могил для померлих співвітчизників, англійців, поляків... Не раз думав: "Можливо, завтра зариють і мене".
Дощової ночі у перших числах травня сорок п'ятого року в'язнів загнали до трюмів замінованої баржі і вивезли у Північне море. Від загибелі врятувало диво – транспорт перехопив англійський військовий корабель.
Кілька місяців поневірянь у фільтрувальних таборах, пояснення у різноманітних комісіях. Виснажений Віктор до кінця літа важив менше 40 кілограмів! До рідного Маріуполя він повернувся святкового дня 7 листопада. У вечірній темряві мати пізнала його по шраму на голові, що залишився з дитинства після падіння зі стогу сіна.
У 24 роки розпочав тренування майже з азів, розуміючи, як багато йому потрібно буде надолужити, щоб не поступатися суперникам. "Що я зараз можу? Майстер спорту? Одна назва і залишилася..."
По-братньому підтримав його Аджат Ібадулаєв, з яким зустрілися у Дніпропетровську: "Я на десять років старший за тебе, але на першості СРСР нікому не поступаюся. Накачуй м'язи – бачиш, які вони в тебе ще слабкі. Ти можеш вийти у лідери. З радістю поступлюся тобі місцем у збірній команді країни".
Поступове входження Чукаріна до когорти найсильніших почалося після того, як восени сорок шостого року він став першокурсником інституту фізкультури, що відкрився у Львові. Під керівництвом відомого тренера Петра Тимофійовича Собенка, який застосовував у роботі з підопічними новітню, на ті часи, наукову методику, Віктор, немов альпініст, завзято, буквально на зубах дерся угору, вражаючи однокурсників не сліпим фанатизмом, а силою волі, працьовитістю.
Вже наприкінці того ж 1946 року Чукарін вперше виступив на чемпіонаті країни і посів... дванадцяте місце. Провал? Нічого подібного! Дебютант випередив багатьох досвідчених майстрів, повірив у свої сили, одержав заряд оптимізму.
У листопаді 1948 року Чукарін став переможцем першості України. Справдилося пророцтво Ібадулаєва, який поступився йому найвищою сходинкою на п'єдесталі. "Обидва спортсмени, – повідомляла газета "Советский спорт", – продемонстрували високий клас технічної і тактичної підготовки. Обидва одержали високі оцінки за роботу на снарядах. Чукаріну вдалося перевершити свого грізного конкурента".
А з наступного року розпочалася епоха Чукаріна і у всесоюзному масштабі. Перша золота медаль була здобута на улюбленому снаряді – брусах (не випадково Віктора Івановича в спортивному середовищі шанобливо називали Брусевичем – авт.). 1950 рік – абсолютний чемпіон СРСР, 1951 рік – те ж саме...
Виступи на Олімпіадах, звичайно ж, головні події у житті Чукаріна. Обидва рази під час змагань він поступався суперникам, проте на фініші не лише наздоганяв, а й випереджав їх в абсолютній першості.
Завершивши непереможеним спортивну кар'єру у 1956 році, Чукарін потім майже три десятки років працював у Львівському інституті фізкультури, був тренером збірних команд України і Радянського Союзу, суддею міжнародної категорії.
