Пам’ять

ЖИТТЯ ЗАРАДИ УКРАЇНИ

До 10-РІЧЧЯ від дня смерті Ніни Строкатої

Побутує думка, що рух опору тоталітарному режимові в Україні – це особливість її західних теренів та ще столиці – Києва. Така точка зору не позбавлена певного сенсу, але не відображає істини. Сучасна історіографія повернула народові низку замовчуваних імен самовідданих борців за незалежність України з усіх регіонів країни, зокрема, східних та південних. Чільне місце серед них належить Ніні Строкатій.

Земне життя Ніни Антонівни (за зрусифікованим паспортним записом – Строкатової) вмістило в себе три головні етапи: перший – до арешту, другий – слідство, суд, ув’язнення, заслання і третій – боротьба в еміграції. Народилася вона 31 січня 1926 р. в Одесі. Після отримання середньої освіти вступила до Одеського медінституту, який з відзнакою закінчила в 1947 році. Працювала молодшим науковим співробітником у медінституті, асистентом кафедри епідеміології інституту удосконалення лікарів, асистентом кафедри мікробіології медінституту. Далі – дворічна праця заступником лікаря Татарбунарської райлікарні і стільки ж – завідувачкою сільської лікарської дільниці. У 1962 році повернулася асистентом в медінститут, а в 1963–1971 рр. була молодшим науковим співробітником Центральної науково-дослідної лабораторії цього ж вузу. На той час Строката опублікувала 23 наукові праці, підготувала кандидатську дисертацію, володіла українською, англійською, німецькою, польською, румунською мовами.

У 1961 році Ніна Строката познайомилася із Святославом Караванським, який якраз повернувся до Одеси після амністії (він був засуджений військовим трибуналом у 1944 році за діяльність у підпільній ОУН). Невдовзі вони одружилися. Тоді ж Святослав Караванський поновив навчання на вечірньому відділенні філологічного факультету ОДУ та водночас активно включився в опозиційну діяльність, готував та поширював самвидав, виступав на захист української мови. У листопаді 1965-го Караванського заарештували і вже за два дні без суду і слідства відправили досиджувати 25-літній термін.

Звикла допомагати чоловікові в його подвижницькій праці, Ніна Строката після ув’язнення Караванського взяла весь тягар нерівної й жорстокої боротьби на свої тендітні плечі. Зрозуміло, це не залишилося поза увагою КДБ. Під час “профілактичних“ розмов у кабінетах цієї зловісно відомої установи, окрім пропозицій припинити “підривну“ роботу, особливо акцентувалося на порадах розлучитися з “кримінальником“-чоловіком або хоча б засудити його поведінку. Однак Строката категорично відмовилася від подібних домагань.

У квітні 1970-го, на “відкритому“ суді над Караванським у Володимирському централі, Ніна Строката рішуче виступила на захист чоловіка. Суд засудив його на чергових вісім років ув’язнення і адресував Одеському медінституту окрему ухвалу “для принятия мер общественного воздействия в отношении Строкатовой Нины Антоновны в целях воспитания у неё чувств высокого патриотического долга как гражданина СССР“.

Розпочалося цькування Строкатої в інституті, обговорення та осуд її “поведінки“ в колективі, на ректораті. У травні її звільнили. Стало очевидним: готується арешт. Вона ще встигла наприкінці літа влаштуватися на працю в медучилище у Нальчику, куди вирішила переїхати з Одеси. Її заарештували у грудні і відвезли до слідчого ізолятора одеського УКДБ, де вже перебували лікар Олексій Притика та журналіст і поет Олекса Різників. Покаянні зізнання О. Притики про те, що Ніна Строката привозила Різникову самвидав із Києва та Львова, і вони поширювали його по Одесі, дали можливість КДБ об’єднати справи цих трьох українців і розпочати гучний процес.

Арешт Строкатої викликав значний резонанс в опозиційних колах України. Найгостріше відреагував В’ячеслав Чорновіл. Він вирішив заснувати Громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Комітет фактично став першою правозахисною організацією в Україні. Але масовий погром опозиції у січні 1972 року припинив його діяльність.

…Усім трьом одеситам інкримінували антирадянську агітацію, поширення і читання самвидаву, збирання коштів для допомоги політв’язням, зокрема. На слідстві та під час судового процесу Н.Строката поводилася мужньо й розсудливо. Незважаючи на абсурдність обвинувачень, протести громадськості, 19 травня 1972 року суд оголосив запрограмований вирок: чотири роки таборів суворого режиму. Олексі Різниківу, який не визнав себе винним, відміряли п’ять з половиною років, О. Притиці – два.

Невдовзі Строкату етапували у мордовський концтабір в селищі Барашево. Дев’ятимісячне перебування у слідчій в’язниці КДБ підірвало її здоров’я. Непосильна примусова праця та жорстокий табірний режим ще більше ускладнили фізичний стан Ніни Строкатої. І при цьому вона брала участь в акціях протесту, неодноразово проводила голодування. Вижити і не втратити гідності й самоповаги їй допомагали співв’язні Надія Світлична, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Ірина Сеник, Одарка Гусяк, інші мужні доньки багатостраждальної України.

Врешті у грудні 1975-го примусове виховання радянського патріотизму у Строкатої завершилося. З оточеної колючим дротом табірної зони її в Україну не пустили. Дозволили замешкати у містечку Тарусі Калузької області. Лише 1976 року, тобто через 10 років після попереднього, їй дозволили однодобове побачення з чоловіком.

Ні ув’язнення, ні адміністративний нагляд у далекому російському містечку не примусили Ніну Антонівну відмовитися від боротьби за волю України. Про непоступливість і відчайдушність Строкатої промовисто свідчить її згода стати членом-засновником правозахисної організації – Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ).

Довгоочікуваного дня 15 вересня 1979 року звільнили з-під варти Святослава Караванського. Загалом за гратами він провів 31 рік, тобто більш як половину прожитих літ. Клопотання про повернення в Україну і навіть про її відвідання влада відкинула. Запропонували скористатися одним з викликів до США. Остерігаючись чергових розправ, подружжя Караванських 30 листопада того ж року відбуло до Відня. 11 грудня вони ступили на американський континент. Оселилися у місті Дентоні (штат Меріленд).

Ніна Строката відразу поринула у вир громадсько-політичної діяльності. Багато виступала, писала статті, розповідала українській діаспорі та іншим американцям правду про національно-визвольний рух в Україні, організовувала моральну, а деколи й матеріальну підтримку радянським в’язням та їх сім’ям, іншу провадила громадську роботу. З невимовною радістю зустріла проголошення незалежності України. Останніми роками тяжко хворіла і 2 серпня 1998 року відійшла у вічність.

…Пам’ятник собі Ніна Строката-Караванська збудувала ще за життя – невтомною боротьбою за волю України.

Юрій ЗАЙЦЕВ, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

СЛАВА І ТРАГЕДІЯ ПОВІТРЯНОГО АСА

95 років тому російський льотчик Петро Нестеров першим у світі виконав «мертву петлю».

Тисячі глядачів, які зібралися на київському аеродромі «Святошине» 9 вересня 1913 року, стали свідками небаченого видовища. Літак «Ньюпор», яким керував штабс-капітан Нестеров, на висоті близько 1000 метрів зробив повний круговий оберт у вертикальній площині і далі полетів без поперечних кренів і зміни напрямку. Знавці того часу назвали це смертельним трюком, який не одержить практичного застосування в авіації.

Час довів, що консерватори помилилися. Повторення цієї фігури вищого пілотажу стало найпрестижнішим знаком якості при перевірці вміння льотчиків. Недарма Петро Нестеров вивчав праці професора Миколи Жуковського, консультувався з ним в особистому листуванні, ретельно вдосконалював техніку пілотування. Виконання «мертвої петлі» принесло йому всесвітню славу.

Перша світова війна, звичайно ж, закрутила у своєму шаленому смерчі і повітряного аса.

Влітку 1914 року в невеликому стародавньому містечку Жовкві поблизу Львова розташовувався один із штабів російської армії. Тут же базувався і авіазагін, яким командував штабс-капітан Нестеров. Він та його підлеглі неодноразово відзначалися при розвідці позицій супротивника і у бомбометаннях по ворожих цілях.

Одного разу наприкінці серпня (за старим стилем), коли на фронті було тимчасове затишшя, командувач влаштував бал для офіцерів у місцевому замку. Запрошення на нього одержав і Нестеров, хоча пихаті аристократи-золотопогонники не приховували зневаги до цього вихідця з різночинців. Але в той же час вони його відверто побоювалися! Надто вже самостійний і прямий він був у судженнях, ніколи не опускався до звичного для багатьох холуйського чиношанування.

У розпал балу до командувача підбіг захеканий ад'ютант і щось схвильовано прошепотів на вухо. Обличчя генерала спотворила гримаса невдоволення. Оглянувши залу, він знайшов поглядом того, кого шукав:

– Штабс-капітане Нестеров, Ви обіцяли покінчити з австрійським «Альбатросом». А мені щойно доповіли, що він знову літає і веде розвідку наших бойових позицій. Скільки можна це терпіти?!

– Пане генерале, але ж у нього літак у три рази більший, та й потужність двигуна непорівнювана з моїм «Мораном».

– Ви чуєте, добродії, – сказав гнівно генерал, апелюючи до зали, – і це говорить наш герой «мертвої петлі»! Хм, напевно, Вас, штабс-капітане, перехвалили.

– Даю слово офіцера, – сполотнів Нестеров, – австрійський барон більше над нашими позиціями літати не буде!

Віддавши честь, він стрімко повернувся до дверей і вийшов із зали.

Це були не порожні слова. У планшеті штабс-капітана лежали докладні розрахунки і схеми майбутньої повітряної дуелі.

На той час літаки ще не були озброєні кулеметами. Тому Нестеров задумав таран.

Після набирання висоти російський льотчик підкрався ззаду до австрійця, який здійснював чергове коло над містом. На тлі величезного «Альбатроса» його «Моран» виглядав іграшковим. Але Нестеров знав, що робити. Пропелер його літака врізався у крило супротивника. Від цього удару вирвався двигун «Морана», і літак став падати вниз. Австрієць же, ніби нічого й не трапилося, летів далі! Але це були лише миті. Перейшовши у круте піке, він врізався у землю...

Цей день став останнім у житті славетного льотчика, який здійснив безприкладний ратний подвиг, пізніше названий «тараном Нестерова». Так Петро Миколайович ще раз вписав своє ім'я до історії світової авіації.

У 1984 році, до 70-річчя загибелі Нестерова, біля села Воля-Висоцька Львівської області було споруджено художньо-меморіальний комплекс. 45-метрову стелу, облицьовану чорним мармуром, увінчав сталевий літак, що виходив із крутого віражу. Неподалік відкрився овальний будинок-музей, у якому були зібрані унікальні експонати. Тисячі й тисячі екскурсантів із благоговінням читали на гранітній плиті: «На цьому місці 8 вересня 1914 року у повітряному бою, вперше в історії авіації застосувавши таран, геройськи загинув славетний син російського народу, видатний військовий льотчик, основоположник вищого пілотажу, який першим у світі виконав «мертву петлю», Нестеров Петро Миколайович. Вічна слава героєві!»

Здавалося, цей відомий туристам багатьох країн унікальний комплекс буде завжди. На жаль, останнім часом він перетворений на руїни. Музей цілком розграбовано, від нього залишилися лише стіни. Гранітна стела втратила і плити із чорного мармуру, і барельєф повітряного аса, самотньо і сиротливо здіймаючись ніби на попелищі. Вирубано вічнозелені ялини, покришені бетонні плити на колишній красуні-алеї. Марно шукати тепер і плиту з нагадуванням нащадкам про подвиги льотчика. Видовище гнітюче! Такому безпам'ятству немає жодного виправдання.

Юрій КИРИЛОВ, м. Львів

Выпуск: 

Схожі статті