Вузи, як і люди, народжуються, зростають, старіють… Але на відміну від людини, що більше вузу років, то він міцніший, перспективніший, а отже, і молодший. Пояснити причини цього, на перший погляд, парадоксу, ми попросили В.П. Малахова, ректора Одеського національного політехнічного університету, доктора технічних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України.
– Валерію Павловичу, фраза «один з найдавніших університетів» – символ успіху і визнання, особливо для молоді. Нерідко випускники шкіл штурмом беруть старі стіни, лише б навчатися у такому вузі…
– В освіті і науці нічого не з’являється на порожньому місці. Повинні бути традиції, а точніше, корені. Історія одеського політехнічного почалася дев’яносто років тому, коли у 1918 році на півдні великої країни відкрився перший технічний вуз. Тоді в ньому навчалося усього двісті студентів, а сьогодні у сто разів більше. Але ж студентство було, є і буде головною діючою особою у будь-якому навчальному закладі, його основною діючою силою. Отож і дев’яносто років для нас – не вік. Найімовірніше, минувши юнацьку пору, ми тільки входимо у період зрілості, коли досягаються найвагоміші і найзначніші результати.
Тим більше, досвід напрацьовано чималий. Перше ж завдання Одеський політехнічний розв’язав блискуче – за короткий термін підготував інженерні кадри, яких країна так гостро потребує.
– Схоже, історія повторюється: знову відчувається дефіцит «технарів», дуже потрібні інженери, технологи, енергетики, отож, схоже, «політех» знову на піднесенні…
– Це справді так. Якщо ми хочемо (а цього хочуть всі громадяни України) стати самодостатньою, квітучою державою, то просто зобов’язані розвивати свою технічну сферу, орієнтуючись на її інноваційні моделі, на інтеграцію науки і виробництва. У цьому плані у нас чимало досягнень. Нагадаю, що біля джерел нашого вузу стояли такі відомі вчені, як лауреат Нобелівської премії академік І.Є. Тамм, академіки Л.І. Мандельштам, М.Д. Папалексі та інші. А через роки наш університетський колектив – професори О.Ф. Дащенко, А.В. Усов – за розробку нових технологій у виготовленні волоконно-оптичного кабелю удостоєний Державної премії України в галузі науки та техніки. На вістрі проблем перебуває і наш енергетичний інститут, де розв’язуються проблеми безпеки, екологічності атомних електростанцій, пошуку нетрадиційних джерел енергії.
Кількість підручників, підготовлених нашими вченими, зростає щороку, як і кількість отриманих патентів, але я зупинюся на пілотному проекті – вперше у країні ми розробили електронні навчальні посібники, відкрили електронну науково-технічну бібліотеку. Такий ривок уперед став можливим завдяки інтеграції науки і освіти, величезному потенціалу наших вчених. Їхні можливості навіть випереджають, як говорять сьогодні, платоспроможний попит.
– А яка ситуація з молодими фахівцями? Вони затребувані на ринку праці?
– Щойно починаються рухи в економіці, негайно зростає попит на наших випускників. У цьому можна переконатися, побувавши на наших ярмарках вакансій, які в один день збирають близько 130 (!) підприємств і фірм. На таких зустрічах їхні керівники відбирають собі працівників уже серед студентів-старшокурсників. І справа не тільки в тому, що ми першими серед одеських вузів створили цікаву форму працевлаштування наших випускників – «Кар’єра-центр» і провадимо для них щорічні оглядини. Просування молодих фахівців на ринку праці (а 90% із них одержують своє перше робоче місце) говорить про те, що з основним завданням ми справляємося добре, готуємо кадри на гідному рівні.
– Де тільки не зустрінеш сліди «політеху» – у космосі, на суходолі й на воді... У сімдесяті роки на космічних станціях «Венера» і «Марс» використовувалися розробки ваших вчених, а сьогодні випускники працюють в Антарктиді, у країнах Латинської Америки...
– Нічого дивного в цьому немає, Одеський політехнічний завжди був за своєю природою інтернаціональним вузом. Ми готуємо фахівців для 102 країн світу. Через багато років дізнаємося, що один наш випускник працює проректором провідного вузу в Бразилії, другий став міністром освіти в Алжирі. Та й сам ОНПУ давно прийнятий до членства багатьох всесвітніх, зокрема європейських, об’єднань, будь це Асоціація університетів або Моніторинговий комітет міжнародної організації інженерної педагогіки. Є в нас і Німецький навчально-науковий інститут, де навчання з третього курсу переважно провадиться німецькою. Та й у цілому взято курс на поглиблене вивчання іноземних мов – кожен наш випускник повинен володіти досконало хоча б однією з них.
– Валерію Павловичу, ювілей завжди пов’язаний з аналізом пройденого шляху... Які етапи для ректора (а Ви очолюєте вуз понад двадцять років) здаються Вам найяскравішими, найзначнішими?
– На мій погляд, перехідний доленосний момент настав у 1992 році, коли інститут став університетом. У рідному Міністерстві нам навіть довелося повоювати за це ім’я, зробивши акцент саме на слові «політехнічний». Для нас це було принципово важливим – розширення спектру навчання технічним спеціальностям, їх поліморфність. Тодішній міністр освіти зробив висновок, спересердя зауваживши – ох, вже ці одесити, завжди стоять на своєму... Потім наш приклад наслідував Харківський політех та інші вузи. І це не просто зміна вивіски, а новий підхід до розвитку технічної освіти, у «суспільстві знань» – так називають ХХI сторіччя.
Ми першими в Україні опанували гуманітаризацію технічних спеціальностей – у наш час інженер не може реалізувати себе поза міцними зв’язками з навколишнім світом, нам уже не потрібні вузькі зашорені фахівці. Поступово ми вводимо їх у соціум, розширюючи культурні межі, знання у сфері екології, ергономіки, цифрових технологій. Ми не можемо не враховувати глобальних змін, які охопили світ у останнє десятиліття, темпів розвитку інформтехнологій.
Ще одна важлива віха – у 2001 році ми одержали національний статус, що, до речі, багато до чого зобов’язує, адже йдеться про новий рівень підготовки кадрів, якість навчання.
– За різними рейтингами як незалежними, так і міністерськими, одеський «політех» незмінно потрапляє до десятки найкращих вузів України...
– Так, за дев’яносто років пройдено великий, важкий, але цікавий шлях. Не буду перераховувати всі наші наукові школи, досягнення, скажу тільки, що 65% наших викладачів (а їх в університеті близько 4000) мають учені ступені й звання. Сьогодні діє навчально-виробничий комплекс «Політехнічний університет», який об’єднав ліцеї і гімназії, вище профтехучилище і коледжі. Мова йде про багатоступеневу підготовку кадрів від робітника до магістра і усвідомлений вибір своєї професії. Адже головне не тільки вступити до «політеху», але успішно його закінчити і реалізувати себе на робочому місці. Всі умови для цього є: успішно розв’язуються у нас і соціальні проблеми. Є свої гуртожитки, санаторій-профілакторій і спортивно-оздоровчий табір «Чайка», де оздоровлюються понад 1500 студентів.
– Але ж були й похмурі сторінки в історії вузу?
– Так, були, особливо на початку дев’яностих, коли вся освіта опинилася на межі найжорстокішої кризи, а кандидати наук і доценти шукали роботу на стороні, зокрема й на ринках міста. Ми вистояли, від нас пішли далеко не всі, у підсумку вдалося зберегти науково-технічний, кадровий потенціал. Ми були і залишаємося згуртованим колективом однодумців.
– Який же подарунок підготував цей колектив своєму ювілярові – рідному вузу?
– Напередодні свята нам вдалося підготувати, видати незвичайну книжку «Праці Одеського політехнічного університету». Це – неофіційний погляд на історію вузівської науки, розвитку наукових шкіл у нашому вузі. Погляд, так сказати, зсередини – самі працівники інститутів, факультетів, кафедр, зробивши історичний ракурс, підбили підсумки дев’яностоліття, поділилися планами і завданнями, які практично не змінилися. Адже сьогодні наш вуз – це 10 науково-дослідних інститутів, два факультети, три коледжі і одне вище профтехучилище, у якому навчається близько 20000 студентів. А це означає, що попереду на нас чекають нові Праці, не менш творчі та відповідальні.
