Так, це сталося вранці. Таїсія Анатоліївна кілька разів повторила: зайшла в кімнату до дітей і почула, як її кличуть. Мамою її назвали через два тижні, коли Ванька та Сашка привезли додому. Мабуть, це символічно, адже кожного ранку людина починає своє життя заново, а діти навчаються цьому.
Про долю двох братів-сиріт я дізналася на одному з обласних свят, спеціально організованому для таких дітей. Випадково підсіла до столу із табличкою «Комінтернівський район» і побачила молоду квітучу жінку, яка одна з перших організувала в селі прийомну сім’ю. Таїсія Анатоліївна Чумляр взяла на виховання двох хлопчиків, їх, судячи з розповідей, знала й раніше. Батько помер, матір позбавили батьківських прав. Але про це того дня ніхто не згадував, обговорювали події іншого плану. Наприклад, участь дітей у танцювальному ансамблі місцевого Будинку культури, їхню поїздку до санаторію. А потім хтось із комінтернівців, ніби ненароком відзначив, мовляв, бабуся Тая знову стала матір’ю.
Так, таке зустрінеш нечасто, але віковий ценз витримано суворо, згідно із законом. Ну а зовні бабуся, яка сиділа переді мною, дасть фору будь-якій молодій матері – життєрадісна чарівна Таїсія Анатоліївна так і світиться щастям, енергією та добротою. Хоча зрозуміло, що сімейний добробут передбачити неможливо, усе залежить від того, якими будуть стосунки між дітьми та батьками. Тим більше, що тут потрібний особливий психологічний підхід, адже діти пройшли через те, що не дай Боже комусь пережити.
Ось вони сидять поруч – двоє гарних симпатичних хлопчиків, а поблизу бігає ще один – однорічний Дмитрик. Неважко здогадатися, що це і є той самий рідний онучок, про якого із посмішкою розповідали односільчани Таїсії Анатоліївни. Від його радісних криків в будинку стає галасливо, весело, отже уся родина зібралася.
– Ні, не вся, є ще одна донька Марина, вона сьогодні у РАГСі, подали заяву із майбутнім чоловіком… Незабаром весілля.
Так і хочеться сказати, у гарних людей багато добрих вістей, хоча, звичайно, без проблем не обходиться. Не одразу було ухвалено й рішення організувати прийомну сім’ю, взяти сиріт на виховання. Останнє слово сказали рідні доньки Юлія та Марина, які не лише підтримали матір у всьому, але навіть наполягли на цьому. Тим більше, що сиріт в сім’ї знали, колись мешкали в одному селі. Після лиха хлопчиків забрали до міського притулку, і якась невідома сила повабила до них. Разом із чоловіком Михайлом, відвідували їх, возили солодощі, подарунки. Тоді ніяких планів у подружжя ще не було, доки у черговому притулку, а дітей переводили з одного місця на інше, їм не порадили: візьміть дітей, у вас вийде!
Що ж, кращого місця, аніж сім’я для дітей придумати не можна, особливо, коли поруч надійні, міцні батьки. Хоча, за словами Таїсії Анатоліївни, вона довго вагалася – чи вистачить сил, витримає?! Адже дитина – не іграшка, і не річ, щоб з одного місця на друге перекладати.
На щастя, і чоловік погодився, а він людина серйозна, міцна. Коли ремонтує машину, діти від нього ні на крок… Хоча дев’ятирічний Ванько мріє бути льотчиком, а Сашко (йому одинадцять років) хоче стати футболістом. Тому, сміється мати, терміново довелося переводити їх із танцювального гуртка до спортивного – займаються зі шкільним тренером Сергієм Федоровим у футбольній секції. Дуже щиро зустріли дітей у міській Першотравневій школі-ліцеї, розподілили до кращих вчителів. Бо, якщо чесно, саме шкільних премудрощів мати найбільше і побоювалася. Їй, машиністу мостового крана, здавалося, що не здолає вона нових предметів, хто допоможе, наприклад, розібратися в основах інформатики та інших складних дисциплінах?! Стають у пригоді доньки, обидві вони вступили до престижних одеських вузів, у курсі всіх освітніх змін.
Але, як це часто буває, неприємності підстерігають нас несподівано. Спочатку захворів Сашко, довелося у районній лікарні зробити операцію. Другого дня він обійняв маму рученятами, пригорнувся до неї – не залишай мене! У лікарняному коридорі зустріла Андрія Валерійовича Калашнікова, начальника районного відділу у справах дітей, який підтримав і словом, і ділом. Але пізніше почалися проблеми у Ванька, довелося носити окуляри. На шкільне прізвисько «очкарик» він реагував досить болісно, усім кривдникам намагався дати здачі, а потім навідріз відмовився носити окуляри. Батьки, звичайно, вболівають, хочуть одержати консультацію у серйозній клініці, щоб зберегти дитині зір.
Сам Ванько ставиться до цього по-дитячому, хоча школу любить і особливо свою першу вчительку Галину Петрівну. Чудовий, за словами батьків, педагог. Мені не вдалося того дня зустрітися із вчителями, але не сумніваюся, що в них теж немає претензій до батьків. Діти завжди нагодовані, доглянуті, їх привчають до праці. Та й як може бути інакше, якщо з ранку до вечора і мати, і батько на ногах: майструють, будують, прибирають у садибі. А ніщо, як відомо, не переконує дітей краще, аніж батьківський приклад.
Люблять діти поганяти на велосипеді, але варто батькам зайнятися прибиранням, вони тут же прагнуть допомагати… Що ж, куди голка, туди й нитка. Тим більше, що турбот вистачає: у будинку Чумлярів йде серйозний ремонт на кухні, у ванній, планують також двір упорядкувати. Але в кімнатах просторо, затишно, місця на всіх вистачає. Недарма онук Дмитрик впевнено бігає з одного місця до іншого – на моїх очах жодного разу не спіткнувся, не впав. Діти називають його своїм братиком, так вирішено у родині. Втім важливіше інше, що тут завжди спокій та злагода, а злагоджену родину жодне горе не подолає.
Підтримує Чумлярів і районна влада. І морально, і матеріально. До речі, відділ у справах дітей тут очолює А.В. Калашніков, який дотримується принципу «краще менше, та краще». Тут дуже ретельно та зважено підходять до підбору батьків, не кожному ця місія під силу. Разом із Андрієм Валерійовичем ми й залишили цей світлий, веселий та гостинний будинок по вулиці Гагаріна, 20 у селі Першотравневому. При виїзді на основну трасу спав на очі знайомий до болю білборд, що закликає подбати про дітей-сиріт, оточити їх турботою та теплом.
Таїсія Анатоліївна та Михайло Степанович Чумляри зважилися на такий крок без соціальних закликів, довгих умовлянь та рекомендацій. Поклик був зовсім іншим – таким, що йде від самого серця.
