Приїжджаю раненько до села Долинського Ренійського району. Дивлюся, неподалік від пошти хтось з велосипедом стоїть – величезні баули на кермі, на багажнику. А на голові – велике корито оцинковане. Незрозуміло – чи то чоловік, чи то жінка. Ну і маскарад! Може, селянин з крамниці госптоварів іде – завантажився під зав'язку? Підходжу: «Здрастуйте!» І під корито заглядаю – хто ж там? А там – листоноша.
Так Долинське відділення зв'язку, яке очолює Олена Ковалжи, виконує план з доходів. З ранку завантажуються дівчата товаром – і пішли по селу. Бабусі – мило господарське, дідові – кілька лампочок, молодиці – журнал глянсовий. А після обіду, коли машина пошту доставить, – на друге коло по дільницях. Який кілометраж за день намотують! І в літню спеку, і в осінні дощі, і в заметілі. Кожному листоноші, крім його основної роботи – доставляння періодики та листів, – потрібно на місяць реалізувати товару на 15 тисяч гривень. А інакше на пошті не можна. Інакше ця служба не виживе.
Любов Іванівна Мельниченко, начальник Ренійського цеху № 3, завжди в душі жаліє своїх колег, хоча і вимагає дисципліни, чіткого виконання обов'язків, ввічливого поводження з відвідувачами. Сама теж починала рядовим листоношею.
– Була я тоді зовсім дівчиськом, трохи більше двадцяти років. Одного разу 31 грудня мене попросили підмінити листоношу у сусідньому селі. А село – за 10 кілометрів! І транспорт, звичайно, не ходить. Коли рознесла пошту і пенсії, вже стемніло. У сумці залишилося понад три тисячі рублів, які треба було повернути в касу. Вийшла за околицю сусіднього села – вже зовсім темно, дороги не видно. Ожеледь – слизько, болото. Чалапаю додому – встигнути б до Будинку культури, на Новорічний бал-маскарад. Раптом чую – підвода їде. Зраділа – думаю, кавалер мій подбав. Раптом з темряви грубий чоловічий голос: "Стій, хто іде!", і заматюкався до мене. Стала я, як вкопана, від страху і заревіла – забере зараз розбійник сумку, довіку не розрахуюся. Добре, що той п'яний чоловік квапився, мимо проїхав. Дісталася я додому об одинадцятій ночі – перелякана, мокра, у болоті. Швидше помилася, кинулася – плаття ошатного немає. Як з'ясувалося згодом, його сестра взяла. Одягла, що під руку трапило, – і до Будинку культури. Там карнавал у розпалі – горять вогні, всі танцюють, веселяться. Мій хлопець вже з іншою дівчиною вальсує. І ніхто не запитав, як я впоралася з роботою, як з такої далечіні додому дісталася?.. Ось така вона – наша служба на пошті.
Відтоді минуло 38 років. Даючи передсвяткове інтерв'ю, Любов Іванівна Мельниченко не жаліла добрих слів для своїх колег:
– У Ренійському районі завжди на високому рівні працює Лиманське відділення зв’язку під керівництвом Катерини Махмут. Висока якість і акуратність – характерна риса нагірненських листонош, якими керує Валентина Рулевська. А який обсяг роботи доводиться виконувати Лідії Литвиновій та її колегам у Новосільському – село найбільше. Що таке пошта? Комунальні послуги можна оплатити, переказати гроші, розрахуватися за телефонні переговори, конвертів купити. Звичайно – передплатою займаємося, посилки приймаємо, телеграми розносимо. А ще продаємо лотерейні квитки: знаєте, зараз багато пенсіонерів беруть – сподіваються на щастя.
Листоноша – це не просто кур'єр, який доставляє товари. Дехто його чекає, щоб поговорити, поділитися наболілим, порадитися. Особливо це властиво людям похилого віку, які обділені увагою. Люблять бабусі і дідусі ренійських листонош Галину Кучерявенко та Марію Радіонову, а в Нагірному дуже люблять Світлану Гончарук.
Сильний колектив своїми традиціями, які успадкував від ветеранів Елли Недзельської, Людмили Станіславової, Ганни Варсан, Василіси Гецой. Остання, багато років відпрацювавши завідувачкою відділення зв'язку у селі Плавні, передала посаду дочці – Раїсі Коробер, і молодий фахівець успішно справляється з роботою.
Зима – найважча пора року для листонош. Особливо складно сільським відділенням зв'язку, у яких, за рідкісним винятком, немає своїх приміщень. Де дасть притулок сільрада, там і обслуговують мешканців. Звичайно, це не опалювані, вогкі приміщення. Якщо влітку у відділенні зв'язку море квітів, то на зиму листоноші їх переносять до школи або дитячого садка – щоб не змерзли. Самі ж взувають валянки, овечі тілогрійки – такий у них "бал-маскарад".
