Стан україно-російських відносин останнім часом викликає занепокоєння не лише у політичних колах. Войовнича антиросійська риторика Президента України та його оточення, пік якої припав на період після п'ятиденної війни на Кавказі, викликає цілком обґрунтовані побоювання з приводу майбутнього цих відносин. Як у Києві, так і у Москві прозвучали голоси проти подовження Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією та Україною, так званого «Великого договору».
Нагадаємо, що «Великий договір» було підписано у Києві 31 травня 1997 року. За три дні до цього, 28 травня, було підписано три угоди щодо Чорноморського флоту. Договір та угоди набрали чинності одночасно після ратифікації їх парламентами Російської Федерації та України з 1 квітня 1999 року. Згідно зі ст.10 Договору, він укладався на десятирічний термін і «його дія потім автоматично подовжуватиметься на наступні десятирічні періоди, якщо жодна з Високих Договірних Сторін не заявить іншій Високій Договірній Стороні про своє бажання припинити його дію шляхом письмового повідомлення не пізніше, ніж за шість місяців до закінчення чергового десятирічного періоду». Таким чином, крайнім терміном для припинення договору було 1 жовтня. Сенсації не сталося. Договір залишився чинним і його автоматично подовжено ще на десять років. Але, як відомо, диму без вогню не буває, і виконання «Великого договору» як Україною, так і Росією справді викликає чимало запитань.
Ми попросили висловити свою позицію щодо реалізації «Великого договору» першого заступника голови Комітету Верховної Ради України, народного депутата України від Блоку Литвина Сергія Рафаїловича Гриневецького.
– Сергію Рафаїловичу, загроза непролонгації «Великого договору» між Україною та Росією минула. Його подовжено ще на десять років. Проте все одно залишається запитання – як виконується цей договір, який його вплив на формування відносин між Україною та Росією як у минулому, так і у майбутньому? Чим він є для сучасної України – свого роду страхувальною угодою чи все-таки документом, покликаним формувати нову філософію відносин між двома країнами і двома народами?
– Почну з другого запитання. На мою думку, "Великий договір" не став основою для формування нової філософії відносин між Україною та Росією. Відзначу, на жаль, не став. Хто винен у цьому? Я особисто вбачаю у цьому значну провину української сторони. Звичайно, Росія за останні роки провадить досить активну політику у Чорноморському регіоні. Відповідно, жорсткішою стала і її політика стосовно України. Дивуватися цьому не слід. Росія пильнує власні національні інтереси так, як вона їх розуміє на даному історичному етапі.
Інша справа, чи враховує українське керівництво геополітичні зміни, що сталися останнім часом? На мій погляд, ні. Інакше воно б не робило таких непродуманих і, можливо, навіть істеричних кроків щодо вступу до НАТО. Яка ідейна парадигма цього процесу, ініційованого Президентом України? Населення намагаються переконати, що вступ України до НАТО означає тільки приєднання до колективної системи безпеки. Але не треба думати, що громадяни такі дурні, щоб не розуміти, проти кого безпосередньо спрямований цей крок. Тим більше, що керівництво Росії давно дало зрозуміти – воно вважає приєднання України до Альянсу недружнім кроком щодо своєї держави. І, до речі, проти кого буде спрямована ця система безпеки, якщо, як показують соціологічні опитування, більшість українських громадян вважають воєнну загрозу країні незначною, а серед основних загроз національної безпеки називають неефективність влади, корупцію, падіння соціальних і моральних цінностей? Більше того, третина з них вбачають воєнну загрозу Україні саме з боку НАТО, куди їх закликають вступати.
Звідси, із цієї двоїстої позиції, коли керівництво країни – за вступ до НАТО, а народ – проти, випливає й утилітарне ставлення до "Великого договору". Він розглядається винятково як гарантія територіальної цілісності України, а не як основа для подальшого розвитку відносин між двома країнами.
Повинен сказати, що діяльність українського керівництва в останні роки суперечить не лише духу, але й букві "Великого договору". Це стосується не лише форсованого вступу до НАТО. Прикладів більше, ніж досить, практично щодо кожного пункту.
– А якщо конкретніше?
– Будь ласка. Частина 5 статті 24 Договору. "Сторони спільно розробляють і реалізують програми розвитку матеріально-технічної бази телебачення і радіо, зокрема супутникового мовлення, забезпечують на паритетних засадах організацію теле- і радіопередач, в Україні – російською мовою, у Росії – українською мовою". Нещодавно Національна рада з телебачення і радіомовлення зобов'язала кабельних операторів припинити ретрансляцію неадаптованих до вітчизняного законодавства телеканалів. Насамперед це стосувалося російських телеканалів, які дивиться значна частина населення країни. Причина цього лежить на поверхні, питання про інформаційну безпеку країни неодноразово порушувалося і Президентом, і РНБО. Зрозуміло, що йшлося не про BBC або CNN, на жаль, англійську мову знають у нашій країні не так добре, а саме про російські телеканали. Але ж Україна і Росія не перебувають у стані війни.
Або на ту ж тему: частина 4 статті 12 "Високі Договірні Сторони сприятимуть створенню рівних можливостей та умов для вивчення української мови у Російській Федерації та російської мови в Україні, підготовки педагогічних кадрів для викладання цими мовами у навчальних закладах і надаватимуть з цією метою рівноцінну державну підтримку". Ситуація в освітній сфері відома. Кількість шкіл з російською мовою навчання неухильно скорочується. Більше того, міністр освіти ще у квітні заявив, що має намір покінчити з російською мовою у вузах за три роки. Запитується, чому за три? Що, невже до того часу підготують нове покоління викладачів або змусять тих, хто залишилися, перейти на українську мову?
Питання не лише в обмеженні прав російськомовних. Таке форсування завдає шкоди і самому процесу навчання. Не секрет, що в Україні відбувається серйозне старіння викладацьких і наукових кадрів. Кістяк становлять ті, хто прийшов на цю роботу ще за радянських часів. Якщо в гуманітарній сфері розв’язати мовну проблему ще можна, то у сфері фундаментальних наук, у технічній освіті за сучасних умов це і нереально, і згубно. І математики, і фізики, і хіміки використовують одну універсальну мову – мову формул. Про це теж необхідно пам'ятати.
– До речі, у Договорі підкреслено, що відносини між нашими дружніми рівноправними і суверенними державами ґрунтуються "на взаємоповазі і довірі, стратегічному партнерстві і співпраці", яке розглядається як важливий чинник зміцнення глобальної та регіональної стабільності. Взаємоповаги, як ми бачимо, немає. Довіри, судячи з усього, теж. А от як щодо стратегічного партнерства та співпраці?
– Хочу нагадати заодно про ще один пункт Договору. Це дуже важливо. Всі говорять про цей Договір, але впевнений, що значна частина громадян не знайома детально з його положеннями. Нам досить часто необхідний такий правовий лікнеп для того, щоб влада не могла обманювати людей. Так от, в україно-російському Договорі сказано, що Сторони зобов'язуються утримуватися "від участі або підтримки будь-яких дій, спрямованих проти другої Високої Договірної Сторони", "не укладати з третіми країнами будь-яких договорів, спрямованих проти другої Сторони", а також не допускати, "щоб її територія була використана на шкоду безпеці другої Сторони".
Насправді відбувається прямо протилежне. За активної участі України почав формуватися свого роду "буферний пояс" навколо Росії, закамуфльований під Балтійсько-Чорноморсько-Каспійський Альянс. Щоправда, реалізації цього плану перешкодили не стільки зовнішні обставини, скільки внутрішні – а саме відсутність продуманої зовнішньої політики і постійні чвари всередині самої системи влади.
З підписанням і ратифікацією у 2004 році «Меморандуму про взаєморозуміння» між Кабінетом Міністрів України і штабами верховних головнокомандувань НАТО у Європі та на Атлантиці «щодо забезпечення підтримки операцій Альянсу з боку України» наша країна зобов'язалася надати (без будь-яких обмежень) свою територію у розпорядження командувань НАТО як у мирний час, так і під час кризових, надзвичайних ситуацій і конфліктів, а також під час проведення навчань під керівництвом НАТО.
Відверто антиросійська, ворожа стратегічному партнерові – Росії позиція українського керівництва особливо проявилася під час недавніх подій навколо Південної Осетії. Україна ґрунтовно допомогла Грузії в оснащенні її армії сучасною бойовою технікою та озброєннями, використаними в агресії проти Південної Осетії і у бойових діях проти російських військ. Тобто, Україна безпосередньо порушила положення Договору, надавши підтримку діям, спрямованим проти Росії.
Крім того, Президент демонстративно підтримав дії Грузії та її Президента у збройному конфлікті з Росією. А після конфлікту була буквально розгорнута антиросійська істерія. Україну називали наступною жертвою "агресії" з боку Росії, і на цій підставі робився висновок про необхідність якнайшвидшого вступу до НАТО.
Чи можна після цього говорити про стратегічне партнерство, що зберігається, між нашими країнами, про те, що Україна дотримується букви і духу "Великого договору"?
– Так, але критичні висловлювання російських керівників щодо можливого членства України у НАТО викликають відповідну реакцію українських керівників, які заявляють про втручання у внутрішні справи країни, про диктат. При цьому, у всякому разі, до російсько-грузинського конфлікту, Росія досить плідно співпрацювала з Північноатлантичним Альянсом...
– Для початку хотів би відзначити, що Україні у найближчому майбутньому навряд чи світить приєднання до Плану дій щодо членства у НАТО. І причина цього – у внутрішніх чварах, в оголошених дострокових виборах. Про це досить зрозуміло заявили представники США, зокрема, колишній посол в Україні Стівен Пфайфер.
Давайте знову звернемося до історії. До часу укладення "Великого договору" і Україна, і Росія були партнерами НАТО, підписали з Альянсом відповідні документи. У російсько-українській декларації їм була дана така оцінка: "Президенти розцінюють документи про взаємини "Росія-НАТО" та "Україна-НАТО" як такі, що забезпечують національні інтереси їхніх країн і є внеском у зміцнення безпеки та стабільності у євроатлантичному регіоні".
Але цій констатації у Декларації передували дуже важливі, принципові положення.
По-перше, Глави держав підкреслили необхідність у зміцненні Організації Об'єднаних Націй "як стрижня глобальної системи міжнародної безпеки" і висловилися за подальше підвищення ефективності ООН на основі її адаптації до нових викликів сучасності.
По-друге, було підкреслено, що Росія і Україна виступають за формування моделі загальної і всеосяжної безпеки для Європи ХХІ століття, у якій були б враховані інтереси всіх країн континенту. У цьому зв'язку було відзначено, що сторони надають великого значення рішенню Ліссабонського саміту ОБСЄ 1996 року про розробку Хартії європейської безпеки. Висловивши переконання, що ОБСЄ належить особлива роль у побудові безпечного, стабільного, єдиного та вільного співтовариства держав від Ванкувера до Владивостока, Глави держав заявили, що подальше зміцнення ОБСЄ відповідає інтересам Росії та України.
Президенти підтвердили прагнення наших держав до подальшого поступального розвитку відносин з Європейським союзом у контексті загальноєвропейської економічної інтеграції. Була також відзначена важливість входження Росії та України до Ради Європи з точки зору утвердження високих стандартів у сфері прав людини та основних свобод.
Тобто, євроінтеграційні устремління України (як і Росії) і тоді не викликали будь-яких запитань. Але, по-перше, це не стосувалося членства України у НАТО, а по-друге, безпосередньо пов’язувалося з реалізацією ідеї загальноєвропейської колективної безпеки, з відмовою від конфронтаційного мислення і політики, і від блокового підходу до цих питань.
Проте ні українська, ні російська сторони, на жаль, всі ці роки не виявляли інтересу до реалізації цієї ідеї. А нинішнє українське керівництво головним – і, по суті, єдиним – напрямом своєї зовнішньої політики визначило набуття членства у НАТО, обґрунтовуючи це тим, що тільки Альянс – ефективна система колективної безпеки. При цьому замовчується або ігнорується, що ця система ґрунтується на блоковій основі, вписується до системи глобального блокового протистояння і що включення України до цієї системи неминуче спричинить подальше, вкрай небезпечне, погіршення її відносин з Росією.
– Сьогодні один з аргументів супротивників приєднання України до НАТО виглядає так – з вступом до Північноатлантичного Альянсу припиниться співпраця між військово-промисловими комплексами двох країн. Прихильники вступу до НАТО зазначають, що ця співпраця вже практично згорнута. Що відбувається насправді?
– Нагадаю, що у підписаній 31 травня 1997 року в день укладання "Великого договору" Російсько-української декларації була особливо виділена важливість забезпечення співпраці у пріоритетних для Росії та України галузях, серед яких були названі дослідження космосу, авіабудування, атомна енергетика, відзначено їхнє стратегічне значення для наших країн. Зокрема було зазначено, що розвиток військово-технічної співпраці, реалізація таких спільних проектів, як "Морський старт", виробництво літаків АН-70, нових сільськогосподарських машин сприятиме збереженню і розвитку існуючого у наших країнах індустріального та наукового потенціалу, створенню нових робочих місць та виходу на ринки третіх країн.
Фактично у зв'язку з охолодженням і все більшим погіршенням відносин між нашими країнами військово-технічна співпраця згортається. Відома незавидна доля проекту спільного виробництва літака АН-70. У сфері дослідження космосу Росія, виконуючи раніше укладені угоди, не йде на укладання нових. Російські керівники відверто заявляють, що якщо Україна вступить до НАТО, Росія буде змушена відмовитися від співпраці з нашою країною у виробництві військової техніки та озброєнь.
– Російська сторона ставила ратифікацію "Великого договору" у пряму залежність від одночасної ратифікації угоди щодо Чорноморського флоту. Сьогодні і Президент, і керівник МЗС заявляють про те, що Україна не має наміру у 2017 році подовжувати угоду і пропонують Росії готуватися до виведення ЧФ із Севастополя. Ці заяви викликали черговий виток загострення у двосторонніх відносинах. Проте, Росія не порушила питання про припинення дії "Великого договору". Фактично у неї є можливість відмовитися від нього тільки у 2018 році, тобто тоді, коли питання про ЧФ буде вже вирішено, неважливо, у той чи інший бік, але вирішено. Що це – політичний розрахунок, самовпевненість Росії чи все-таки надія на здоровий глузд українського керівництва?
– Я б розділив свою відповідь на дві частини. Насамперед, як реалізовувалися угоди щодо Чорноморського флоту. Наприклад, угодами передбачається, що ряд конкретних питань (зокрема, порядок використання країнами систем навігаційно-гідрографічного забезпечення плавання (злощасних "маяків") у Чорному та Азовському морях) повинен бути врегульований шляхом укладання окремих угод. Цього зроблено не було. Тим часом, раз по раз навколо проблеми "маяків" українською стороною провокуються конфлікти, які використовуються для тиску на Росію, висування всіляких звинувачень на її адресу.
Визначений у "Великому договорі" та угодах щодо Чорноморського флоту механізм взаємодії у разі виникнення ситуацій, які, на думку однієї із Сторін, створюють загрозу миру, порушують мир або зачіпають інтереси її національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності, діє – скажемо так – неефективно.
Це стосується і дотримання положень "Великого договору", відповідно до яких сторони зобов'язалися докладати зусиль, "щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося винятково мирними засобами", а також зобов'язалися співпрацювати у запобіганні та врегулюванні конфліктних ситуацій, що зачіпають їхні інтереси.
Чи слід у зв'язку з цим відзначити, що якщо особисті зустрічі Глав наших держав під час президентства Л. Кучми провадилися до 10 разів на рік, то при В. Ющенку український і російський Президенти зустрічаються у найкращому разі 1 раз на рік.
До слова, щодо військової, військово-технічної співпраці, забезпечення державної безпеки, а також співпраці з прикордонних питань, митної справи, експортного та імміграційного контролю було домовлено, що відносини у цих сферах розвиваються на основі окремих угод.
Частину угод укладено, але вирішено ще не всі питання (зокрема, досі не завершена делімітація морського кордону в районі Азовського моря та Керченської протоки).
Що ж стосується можливого відходу Росії з Севастополя, то, я гадаю, всі суперечки навколо перебування російського військового флоту на українській території були б припинені, якби Москва була впевнена, що на зміну російським кораблям до Севастополя не прийдуть кораблі НАТО. А це можливо тільки в одному випадку – якщо Україна законодавчо закріпить позаблоковий, нейтральний статус і одержить міжнародні гарантії його дотримання. Це єдиний вихід у непростій ситуації, що склалася.
– Дякую за інтерв'ю.
Георгій БАЙРАКТАР
