Для нього, технаря за фахом, який лише по дотичній мав стосунок до сільськогосподарського виробництва, постачаючи запасні частини для тракторів, комбайнів та іншої техніки, пропозиція очолити багатогалузеве підприємство «Новоандріївське» Ширяївського району, зроблена кілька років тому, була несподіваною. Тим паче, що запропонував це друг, він же – досвідчений керівник господарства, котрий на ньому «зуби з’їв» і, найголовніше, – здоров’я. Саме через хвороби, що дошкуляли все відчутніше, й вирішив подати у відставку, але залишити у непевні часи міцне, дієздатне сільськогосподарське товариство у надійних руках. Про це сказав своєму обранцеві відверто, дивлячись у вічі, бо знав його ґрунтовність, наполегливість, хазяйську жилку і вміння працювати з людьми.
А що знав про «Нововоандріївське» сам Віктор Лисенко, стаючи його директором? Те, що є у СТОВ (сільськогосподарському товаристві з обмеженою відповідальністю) 4 тисячі гектарів орних земель (найбідніших за своїм природнім складом у районі), 800 голів великої рогатої худоби, триста овець, 400 свиней, необхідний набір хоча й старенької, але надійно працюючої техніки. А ще, поспілкувавшись з людьми, зрозумів, що матиме з-поміж спеціалістів надійних помічників. Таких, скажімо, як головний агроном з солідним стажем Віктор Синягівський і не менш досвідчений головний інженер Іван Ткаченко. Читаючи спеціальну літературу, постійно спілкуючись з фахівцями, рядовими механізаторами і тваринниками, чітко окреслив для себе стратегію і тактику розвитку господарства. Скажімо, аби максимально зберігати запаси гумусу у збіднених землях, тут, здебільшого застосовують так звану нульову технологію їх обробітку.
– Ми намагаємося уникати, готуючи (вірніше, практично не готуючи) площі під сівбу, кількох почергових традиційних операцій. Обходимося без глибокої оранки, дискування, боронування, прикотковування, – говорить Віктор Гаврилович. – Сучасна промисловість (жаль тільки, що не вітчизняна) надає у розпорядження хліборобів комбіновані агрегати, здатні виконувати згадувані операції одночасно. Та ще й при цьому сіяти. Наше завдання – якомога менше турбувати землю: перевертати її зайвий раз, а потім затрамбовувати колесами потужної колісної техніки. У наших посушливих степових умовах що менше землю турбуєш, то більше вона тобі віддячує. Покладене у такий грунт насіння живе, розвивається, зокрема і за рахунок пожнивних решток. Вони служать своєрідними добривами рослинного походження.
Аби зменшити кількість заходів на поля колісної техніки, господарство навіть придбало спеціалізованого новенького літака «Бекас-32» виробництва Харківського авіазаводу. Адже він, працюючи на нижчих висотах, ніж «АН-2» чи гелікоптер, підживлює, обробляє від шкідників у шість разів більшу кількість площ, ніж загрегатований колісний трактор. Відповідно зовсім відсутнє трамбуюче навантаження на грунт, не вилягає під колесами певна кількість майбутнього урожаю і, що найголовніше в сучасних умовах, використовується значно менша кількість паливно-мастильних матеріалів.
– Майбутнє рослинницької галузі – лише за інтенсивними технологіями вирощування сільськогосподарських культур, – долучається до розмови головний агроном Віктор Петрович Синягівський. – За умов відтоку молоді з села, хронічної нестачі коштів, незрозумілої і непослідовної державної політики стосовно АПК, альтернативи просто немає. Про це мало говорити. Для того, щоб запроваджувати інновації на хлібному лані, чітко дотримуватися технологічного ланцюга, треба мати в своєму розпорядженні все необхідне: мінеральні та органічні добрива, якісний посівний матеріал (не нижче першої репродукції) і, головне, сучасний набір машин і механізмів. Тому за останні три з лишком роки, відколи господарство очолює Віктор Гаврилович, ми, окрім вже згадуваного літака, придбали три високопродуктивних комбайни «джон-дір», а буквально недавно – дві суперсучасних багатофункціональних сівалки бразильського виробництва «Сємеато».
Наявність цієї та іншої техніки дає можливість порати усі 4 тисячі гектарів землі тринадцятьом механізаторам. Нинішнього року вони вчасно, без порушення оптимальних термінів, виконали всі операції і забезпечили валовий збір ранніх зернових у межах 4600 тонн, додавши до цього ще й понад тисячу тонн насіння ріпаку. І що особливо приємно, на трьох із семи комбайнів – отих самих «джон-дірах», згадуваних головним агрономом, працювали молоді механізатори: Ігор Моспан, Микола Кравець та Микола Гарбузенко. До речі, останній успадкував професію від батька – Миколи Антоновича, який віддав хлібній ниві понад чотири десятиліття свого трудового життя.
– Таку селянську гвардію, як Гарбузенко-старший, ніколи не слід забувати, – зазначив директор «Новоандріївського». – У них треба завжди вчитися тому, як ставитися до землі, догоджати їй. Деякі новітні господарі вже й поняття не мають, що таке пари. А під них, між іншим, слід певну кількість площ відводити. Це ж – відпочинок для поля, його оздоровлення. Через рік воно тобі віддячить. Щедро. Мінулого року, скажімо, особливо жорстоко-посушливого для нашого району, конкретно наше господарство виручили саме пари. Коли довкруж, на землях значно багатших від наших, ледве намолочували по 10 – 12 центнерів з гектара, ми мали по 20. У крайньому разі, коли землі не так багато, то пари у сівозмінах можна замінити площами бобових, зокрема, гороху, котрий лишає по собі значну кількість добрив. Отримуємо ніби напівпарові поля, що теж сприяють непоганій урожайності.
Або про тваринництво. Легше всього пустити його під ніж, мотивуючи такі дії нерентабельністю. Ми тільки минулого року спрацювали у галузі, як-то кажуть, по нулях. Це пов’язано було з великими витратами на корми, котрі, через посуху у себе, змушені були завозити з інших районів. Заготували їх стільки, що ще й на півроку нинішнього вистачило. І зберегли все поголів’я, особливо велику рогату худобу. Сьогодні утримуємо її в нормальних умовах. Хоча ціна молока порівняно невисока, але й воно працює на загальний прибуток. Саме за рахунок тваринництва ми маємо живу копійку щодня і можемо вирішувати найважливіші поточні питання. Це і запчастини, і паливно-мастильні матеріали, і зарплата людям без затримок.
Не варто забувати про те, що й урожайність напряму пов’язана з тваринництвом, вів далі Віктор Гаврилович. Щорічно у господарстві за рахунок органічних добрив «ремонтують» до 100 гектарів полів, вносячи на кожен з них від 100 до 120 тонн поживи. А це, враховуючи, що сьогодні за тонну нітроамофоски, чи, скажімо, селітри треба віддати від чотирьох до шести тисяч гривень, – значна економія коштів. До того ж органіка поповнює запаси гумусу у верхньому шарі грунту, чого не скажеш про мінеральні добрива.
Взяти вівчарство. Де ще знайдеш таку галузь, котра, при мінімальних затратах, давала б вагомі результати? Невибаглива вівця потребує природних пасовищ (а їх на землях «Новоандріївського» вистачає), де вона здатна видобути собі поживу з-під копита навіть взимку. А віддячує дбайливими господарям кількома прибутковими видами продукції: м’ясом, що сьогодні у всьому світі вважається дуже цінним; вовною; молоком та цілющою висококалорійною бринзою. Коли Лисенко очолив господарство, у ньому налічувалося 300 овець. Сьогодні їх вже тисяча. А в найближчій перспективі поголів’я планують подвоїти. Порають отару зараз три досвідчених чабани. Загалом же у тваринництві СТОВ трудяться 100 чоловік (у рослинництві, як уже говорилося, 13). Тобто, галузь – це ще й гарантовані робочі місця для сільчан. У нормальні за погодніми умова роки вона, при рентабельності 10 – 15 відсотків дає господарству 700 – 750 тисяч гривень прибутку.
– Як бачите, у тваринництва значно більше плюсів, аніж мінусів, – говорить Віктор Гаврилович. – Інша річ, що ним слід постійно займатися, вести, зокрема, копітку племінну роботу, оновлювати дійне стадо. Адже наша багаторічна паличка-виручалочка (червона степова корівонька) по-перше – вироджується, а по-друге – не може задовольняти своєю продуктивністю у три тисячі кілограмів молока на рік. Отже, на її, чи на якійсь іншій основі треба створювати нове дійне стадо. Ми підрахували, що для цього потрібно 7-8 мільйонів гривень. Звичайно, справа не одного дня, та ба, навіть року. Але й зволікати не слід. Головне, щоб фахівець був, який би жив цією справою, у якого б очі блищали. Поки-що у нас такого немає. Будемо шукати. Тваринництво чітко вписується у наші подальші плани…
Ми ще довго розмовляли з Віктором Гавриловичем у невеликому кабінеті відреставрованої «аля Європа» колишньої колгоспної контори. До нашої з ним розмови долучалися фахівці, керівники виробничих підрозділів, що вряди – годи забігали у справах. Не обходили гострих кутів. Зокрема, найболючішої для селянина цінової проблеми, невміння держави по господарськи розпорядитися багатющим урожаєм, зібраним цього року, диспаритетом цін, що з року в рік не зменшується, а навпаки – зростає. Хтось навів такий порівняльний приклад: за радянських часів літр соляри коштував 5 копійок, а кілограм пшениці – 20. Тобто, за тонну пшениці можна було придбати чотири тонни дизельного пального. Сьогодні ж, аби придбати ту ж саму тонну енергоносія, треба віддати 10 тонн пшениці. У тій же Європі, до якої наше керівництво так прагне, кожен облікований фермерський гектар дотується в середньому з розрахунку від 400 до 450 євро на рік. У нас в Україні за кожен засіяний, а не облікований гектар дають 100 гривень. Та й то невчасно, не тоді, коли ці гроші вкрай потрібні…
– Але ж зауважте, вільних земель довкруж нас немає. Всі вони у такий чи інший спосіб розібрані комерційними структурами. Здебільшого з Києва, – підкреслює Віктор Гаврилович. – То ж бо на землю робляться серйозні ставки. А, як мені здається, розмови про її збитковість (мовляв, хочеш закопати гроші – займися сільським господарством) – це дилетантське плескання язиками, словесна тріскотня. Жаль тільки, що з – поміж інших, до неї вдаються і ті, кого поставлено керувати нашим АПК, замість конкретної роботи, конкретних рішень на добро, а не на шкоду. Земля нікому не давала і не дасть померти з голоду. Вона – серйозний і одвічний помічник людини. Селянина, справжнього господаря. Попри всі негаразди. На тім стою…
Лисенко говорив про все це спокійно, розважливо, впевнено, без зойків і істеричних ноток. Його міцна фігура, рівний голос випромінювали твердість, селянську постать, переконаність у тому, про що вів мову. Такий знає, чого він хоче, подумалося.
