«Під опікою громади і держави» – так називалася стаття нашого спецкора Богдана Сушинського («ОВ»,16 жовтня), якою ми розпочали розмову про соціальний захист інвалідів, про ставлення до них органів державної влади, самоврядування та суспільства в цілому на Одещині. Сьогодні наш спеціальний кореспондент повертається до цієї теми, і спонукає до цього передусім лист великої групи ветеранів.
Як уже мовилося, в останні роки влада досить дієво взялася за проблеми інвалідів. На сьогодні ми вже маємо серйозну правову базу у вигляді двох указів Президента України, а також відповідного рішення облради і розпорядження голови облдержадміністрації. До того ж у лютому поточного року облрадою було затверджено регіональну програму розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб із обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року.
Майже два з половиною мільйони гривень виділено цього року й Одеською міськрадою на здійснення міської програми «Рівність» 2008 – 2011 р., основною метою якої стала «реалізація в місті державної політики соціальної захищеності осіб з обмеженими можливостями, шляхом створення безбар’єрного доступу інвалідів до об’єктів соціального, громадського та житлового призначення, а також соціальної реабілітації, шляхом створення безбар’єрного середовища, яке надасть можливість інвалідам брати повноцінну участь у всіх сферах суспільного і культурного життя та допоможе їм працевлаштовуватися».
Комусь усі ці терміни на взірець: «безбар’єрне середовище», «соціальна захищеність», «безбар’єрний доступ» можуть здатися занадто «науковими» та узагальненими, але зважмо, що для ветеранів, й особливо інвалідів, за кожним із цих слів – цілий прошарок життя, надія на допомогу й порятунок, упевненість у тому, що й завтра вони не залишаться без шматка хліба, без ліків і медичного догляду. А така надія дуже потрібна.
Той, хто читав мою статтю «Під опікою громади і держави», пригадує, що завершувалася вона закликом до інвалідів, та і взагалі, до ветеранів війни і праці, розповісти про свої проблеми, свої болі і біди. Й ось переді мною лист за підписом одразу шістнадцяти ветеранів, причому жителів не лише нашого краю, але й Києва, Миколаєва, Тернополя, Переяслава-Хмельницького, в якому дуже правильно і принципово ставиться питання про те, що, які б високі та мудрі укази Президента, постанови уряду та місцевої влади по допомозі ветеранам та інвалідам ми не приймали, вони не матимуть сенсу, якщо в цей же час ми злочинно знищуємо усю систему санаторного лікування; ту систему, закладами якої ще недавно так славилася наша Одеса. А щоб розмова наша стала предметною, дозвольте подати найсуттєвіший фрагмент з цього листа мовою оригіналу:
«…Мы являемся представителями миллионной армии неимущих граждан нашего государства, страдающих хроническими заболеваниями, течение которых пытаемся приостановить с помощью медиков, в том числе и с помощью санаторного лечения. Многие больные периодически проходят лечение в профильном санатории им. Горького в Одессе, где функционируют единственные в Украине реабилитационные отделения лечения глаз и желудочно-кишечного тракта.
Однако при очередном поступлении на лечение мы видим, что территория санатория застраивается все новыми дворцами и коттеджами толстосумов. И происходит это, конечно же, с позволения местных органов власти и ЗАО «Укрпрофздравница», которые уже успешно ликвидировали санатории «Украина», «Дружба», «Россия», им. Чувырина, а теперь принялись за санатории им. Горького, им. Чкалова и подступаются к «Аркадии». На наших глазах форсированными темпами строится на территории санатория им. Горького многоэтажный жилой дом, под который в прошлом году вырубили часть старинного парка. А кто строит – неизвестно. Об этом мы узнали из статьи «Пока суд идет» в газете «Сегодня» (за 23 сентября 2008 г.). Представительница Одесской областной прокуратуры сообщила корреспонденту, что прокуратура не может установить имя застройщика (?!), а горисполком оттягивает судебные заседания по этому вопросу. Нам хочется задать вопрос губернатору Одесской области Николаю Сердюку: закончится ли этот произвол в Одессе, или же власть не способна с ним справиться? Неужели нам уже стоит забыть о санаторном лечении в Одессе до конца наших пенсионных дней?!
Больные, находящиеся на лечении в санатории им. Горького: В. Булавин, И. Васильев, В. Лазорко, В Козубовская» та ще дванадцять підписів.
Як ви вже переконалися, автори цього листа порушують дуже важливу, принципову і надзвичайно болючу проблему, яка, в свою чергу, має соціальні, економічні, медичні, морально-етичні і, звичайно ж, правові аспекти. Ми не будемо з’ясовувати зараз, хто саме вирубує парки на території санаторію та хто винен, що низка базових санаторіїв, у яких лікувалися не лише українці, але й хворі з усього колишнього Радянського Союзу та з-за кордону, вже ліквідовано; і хто ж отой таємничий забудовник, ім’я якого наша прокуратура ну аж ніяк не здатна з’ясувати. Це тема іншої розмови. А поки що важливо застерегти наших чиновників, що не можна однією рукою писати дуже хитромудрі програми медичного забезпечення та соціального захисту ветеранів, а іншою – позбавляти їх єдиної реальної надії, якщо не на порятунок, то хоча б на полегшення своєї долі, в образі якої постають ось такі унікальні профільні санаторії, яким є санаторій ім. Горького.
А такі ж побоювання висловлюють зараз хворі та медпрацівники санаторію ім. Лермонтова й низки інших медичних та санаторних закладів. Ви подивіться, як по-варварському ми поводимося з територіями нашого «окружного» військового шпиталю, територію якого поблизу парку Шевченка взагалі пошматували, а філію в Балті закрили.
Будь-який досвідчений військовий медик пояснить вам, що великі території під шпиталі та санаторії відводилися не тільки задля того, щоб хворим там було вільно дихати та милуватися старовинними алеями, а ще й для того, щоб, на випадок війни, значного стихійного лиха чи епідемій, на цих територіях можна було швидко розгортати великі польові шпиталі, маючи на увазі, що поряд знаходяться стаціонарні хірургічні та інші відділення. Тому відчуження кожної сотки землі на території військового шпиталю чи санаторію – це ще й замах на нашу обороноздатність та на можливості структур Міністерства охорони здоров’я і Міністерства з надзвичайних ситуацій. Невже Чорнобильська трагедія, трагедії на донецьких шахтах і стихійні лиха в Карпатах так нічому нас і не навчили?! Подивіться, що діється зі стихійними лихами та епідеміями в усьому світі, і ви зрозумієте, як злочинно діє наша влада, поступаючись такими важливими територіями усіляким «безіменним», як для нашої прокуратури, бізнесовим структурам та окремим, украй знахабнілим «крутим».
Щойно заходить мова про допомогу хворим ветеранам та інвалідам, як ми послуговуємося милим нашому серцю поняттям «милосердя». У морально-етичному та релігійному контекстах воно звичайно має сенс. Але не треба прикриватися «милосердям» тоді, коли йдеться про прямий обов’язок наших державних службовців, медиків і всіх нас дбати про тих, кому в суспільстві найважче, хто почувається найнужденнішим. І коли я читаю в офіційній довідці, що в 2006 році квартирами було забезпечено лише 14 інвалідів (з кількох тисяч, що стоять на квартирному обліку!), і з них десять в Одесі, і лише чотири – на всі райони області, то я запитую себе: чи варто тут говорити про якесь там милосердя, якщо ні милосердя, ні обов’язку тут навіть не проглядається?
Але, може, в останні два роки ситуація покращилася? Навпаки, минулого року квартири цільовим призначенням отримали лише три, а в поточному році сім інвалідів? Я «розумію» владних чиновників: вони впевнені, що будь-хто з наших нужденних інвалідів здатен самотужки придбати собі житло за тими, в десятки разів накрученими на прибуток, цінами, за якими продають його сьогодні наші будівельні фірми. От тільки чи здатні зрозуміти їх оті інваліди, які впродовж десятків років чекають, щоб їм надали хоча б якесь житло, або допомогли переселитися з якогось там п’ятого-десятого поверху на перший. Чи знають чиновники, що для багатьох інвалідів квартири на верхніх поверхах, особливо якщо в будинку нема ліфта, або ж він працює два дні на рік, перетворюються на комфортабельні камери довічного ув’язнення? То, може, усі наші програми і слід починати, передусім, із введення в експлуатацію дешевого соціального житла?
Отож, проблем, як бачимо, набирається чимало. І ми ще знову й знову повертатимемося до них.
