При першому знайомстві з Юрієм Степановичем НІКАНДРОВИМ його мені відрекомендували як легенду світового спорту зі стендової стрільби. Справді: переді мною стояв майстер, який тричі захищав славу вітчизняного спорту на Олімпійських іграх: у 1952 році – в Фінляндії, у 1956 році – в Австралії і у 1960 році – в Італії. Двічі чемпіон світу, заслужений майстер спорту СРСР, 20 років очолював збірну команду стрільців Радянського Союзу! Для перерахування всіх його чемпіонських титулів і нагород не вистачило б цілого вечора: загалом він здобув 263 нагороди. Але за регаліями набагато цікавіше було відкривати людину, котра буквально випромінює життєлюбство і оптимізм, їх тепер нечасто зустрінеш і у молодших людей.
– 22 листопада мені виповнюється 85 років, – посміхається він. – Секрет моєї бадьорості в тому, що щоранку я прокидаюся о 6.00, півтори години роблю зарядку і спеціальний масаж, якому навчили ще в армії. А потім не лінуюся пройтися пішки через півміста. Я навіть окулярів не ношу. І головне – на життя не скаржуся...
– Коли Ви вперше взяли в руки стрілецьку зброю?
– У дитинстві. Мої дитячі роки пройшли в підмосковній військовій частині, у якій служив мій батько і до штабу якої перейшла працювати мати. Спогади про армійське буття досі пов'язані з відчуттям батьківщини: суворої, але справедливої і мудрої. Такою, у дусі довоєнного часу, її сприймали усі, зокрема і солдати, самі того не підозрюючи, вони стали моїми першими няньками. Фабричних іграшок тоді було мало, а от гільз і патронів – забагато. П’ятирічним я вже вмів робити повну ревізію нагана зразка 1905 року, і дуже вражав призовників точністю стрільби.
– Але стрільба по мішенях, мабуть, не була єдиним захопленням?
– Звичайно! Головною моєю пристрастю було полювання. Гуляючи з мамою по лісу, я швидко навчився розпізнавати дорогу за різними прикметами і незабаром міг без дорослих залізти в будь-які хащі. В мені жила впевненість, що я зможу знайти вихід з будь-яких нетрів. А чудова природа немов пробуджувала в душі давні інстинкти мисливця. Одинадцятирічним, будучи сам, я застрелив велику рись. Про цей небувалий випадок навіть була надрукована стаття в московській газеті. Так публікація допомогла остаточно усвідомити, що полювання – моє справжнє покликання.
– Тобто таке, яке залишається на усе життя?
– Так, я і зараз люблю виїжджати в посадки під Одесою постріляти вальдшнепів. А взагалі ж у моєму «послужному» мисливському списку 8 ведмедів, 197 великих кабанів. Торік я застрелив 118-го вовка. За своє життя я встиг об'їздити Кавказ, весь Урал, будучи на змаганнях в Індії, одержав від раджі запрошення пополювати на пантер і ягуарів, сидячи верхи на слонах. Тепер опудала деяких тварин і птахів доповнюють інтер'єр моєї квартири.
– Юрію Степановичу, мабуть, опанування таким рідкісним ремеслом, крім вроджених якостей, вимагає ще і вимогливої роботи над собою?
– До влучання у звіра потрібно ґрунтовно готуватися. Цьому передують серйозні і, головне, різнобічні тренування. Так, до початку війни я вмів професійно їздити на ковзанах, міг на лижах долати і великі кросові дистанції, і стрибати з трампліна. Я добре плавав, був футбольним форвардом, а завдяки розвинутій реакції – воротарем, як деякі говорили, від Бога. Вперше на коня верхи мене посадив мій дід. Їздити змушував без сідла, хоча у онука і сідниці «горіли». Але навчив без перешкод скакати будь-яким алюром. Потім на фронті вміння мчати галопом і водночас стріляти з кулемета врятувало мені життя.
– Отже, мирні навички мисливця знадобилися в армії?
– Якби не вони, то, гадаю, мені б у боях на війні не минути лиха. Володіння зброєю допомогло відразу потрапити в народне ополчення ще до того, як мені виповнилося 18 років. Тоді ми всі, однолітки, охоплені патріотичним поривом, у перший же день, коли оголосили про початок війни, пішли записуватися добровольцями. За результатами стрільби в шкільному тирі я міг носити почесне тоді звання ворошиловського стрільця. Спочатку не повірили. Я кажу: «Стривайте!». Я попросив дати мені гвинтівку і на очах у всіх «вибив», стоячи, 98 очок, а лежачи і з коліна – по сто зі ста можливих. Потім я пройшов в ТСОАВІАХІМі (Товариство сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву) курси снайперів і у білоруських лісах прийняв перше бойове хрещення.
– Чим воно запам'яталося?
– Насамперед, оглушливим бомбуванням. Після триденної тряски в «товарняку» і переходу пішки, ми опинилися під Вязьмою. Фашистські «хейнкелі» із противним виттям пролітали над рікою на висоті не більше 200 метрів. Знаючи слабке озброєння нашої армії, вони не дуже боялися вогню і повільно погойдуючи крилами, пристосовувалися до бомбової атаки. Я засів на березі між колодами зруйнованої хати. Із цього укриття було добре видно льотчика у кабіні. Тут і позначилася підготовка: гостре відчуття небезпеки не паралізувало, а навпаки, змусило зосередитися на завданні. Тут же серед боєприпасів я побачив ящик із трасуючими патронами. Слід від них, залишений у повітрі, замінив відсутній прицільний прилад. На мисливське око я визначив ступінь випередження пострілу при даній швидкості літака, а рука, натренована бити птаха на льоту, не підвела. Як тільки «фріц» почав заходити на друге коло атаки, я ввігнав у казенну частину вже бойові патрони. А далі – як навчали: вдих, видих і плавне натискання курка. Три кулі одна за одною точно увійшли в корпус. На очах усього полку «хейнкель» задимів і впав, вибухнувши, за деревами.
– І все ж таки, незважаючи на спортивне загартування, Ви потрапили на фронт необстріляним юнаком. У Вас зовсім не виникало почуття страху, що, як кажуть, неминуче в першому бою?
– Було страшно, аякже! Я дотепер не можу забути обличчя капрала, першого зі знищених мною згодом 47 фашистів. До речі, серед них був і неперевершений снайпер-ас, який застрелив 179 наших бійців, але я все ж таки його «зняв». Отже: спочатку в оптичний приціл потрапив молодий німчик, мабуть, новобранець. І я пожалів його: він за віком був таким самим, як я. А от капрала, що йшов поруч, взяв на приціл і тут вже не схибив. Але потім все одно було жахливе відчуття: адже це все ж таки була людина. Однак на війні він був ворогом, і над переживаннями із цього приводу взяло гору почуття обов’язку і батьківщини, яку потрібно захищати.
Потім досвідчені бійці підказали, що в атаку потрібно йти голодним, щоб живіт був порожнім, якщо в нього потрапить осколок. Завдяки тому, що дотримувався цієї фронтової науки, також вижив. Ще я тричі ходив у штикову. Як не дивно, але від фатального удару ворожого клинка мене захистила пачка листів від мами і комсомольський квиток, які лежали у нагрудній кишені гімнастерки. Але зламана тоді ключиця так і зрослася неправильно. Взагалі, я був поранений 8 разів. Осколок з живота вийняли, а ті два шматки заліза, що засіли в правій руці, залишилися. Можете помацати...
– У якому ж стані здоров'я Ви після страшної військової епопеї почали займатися стендовою стрільбою?
– У спорт я прийшов практично цілковитою руїною. Після демобілізації приїхав до Одеси, де волею обставин опинилася мати. Рани боліли, перспективи малювалися сумні. Я бродив по піску безлюдної Лузанівки, аж раптом почув знайомі, сухуваті постріли. У 1948 році пам'ятним місцем нинішнього пляжу був тир для стендової стрільби. На мене подивилися зі співчуттям, але з поваги до бойових нагород дозволили відвести душу і випустити трохи патронів по мішенях-«тарілках». Взагалі ж у мене «ведуче» праве око, але я міг стріляти з лівого – здорового плеча. 15 білих тарілок, що злетіли, я розтрощив у повітрі після 15 пострілів. Покликання влучати в ціль не підвело.
– Юрію Степановичу, із чого почався Ваш шлях до високих спортивних перемог?
– Гадаю з того, коли я придбав собі добру німецьку рушницю. Правда, для цього довелося на пташиний ринок віднести все, що мав, навіть обмундирування. Через брак якісних заводських патронів сам набивав порохом гільзи, робив пижі. Але за два роки я став майстром спорту. А із цими «саморобками» виграв 9 чемпіонатів Радянського Союзу. Потім брав участь у багатьох престижних змаганнях. Поки їздив по світу, зібрав унікальну колекцію патронів з майже 300 екземплярів.
– Де вона зараз?
– Я подарував її Юрію Гагаріну, теж, між іншим, пристрастному шанувальнику полювання. Ми були з ним знайомі. Він, коли був вільний час, любив приїжджати до мене, і ми йшли з ним полювати. А він мені подарував магазин на 10 патронів для мого «браунінга».
– З ким ще з неординарних людей були у Вас зустрічі?
– Цікавим було спілкування з олімпійськими суперниками, особливо в Римі. Всі 22 стрільці, яких я підготував і вивів у майстри спорту, коли працював тренером, теж неабиякі особистості. Найбільше з них ми здружилися із сином академіка Патона.
Дорогим спогадом для мене залишаються зустрічі з Маршалом Жуковим. Було так: я не знав, що він теж виїхав пополювати. І б'ю качок: як постріл – так і влучання. Раптом чую, із човна кричать: «Агов, мисливцю, ти всіх качок раніше мене переб'єш. Дай і мені влучити!». Це і був видатний полководець. Ми потім з ним ще бачилися, він розпитував мене, де і як я воював. Він був простий у розмові і, треба сказати, вмів поважати солдата і високо цінував влучну стрільбу.
– Яке ж Ваше найбільше досягнення?
– А те, що я зумів передати своє мистецтво двом Юріям, які також мають прізвище Нікандров: це мої син і онук. Вони вже виконали нормативи майстрів міжнародного класу. Звичайно ж – по стрільбі в ціль!
– Юрію Степановичу! Сьогодні Вам виповнюється 85 років. Редакція «Одеських вістей» вітає Вас із ювілеєм, бажає і далі залишатися таким же бадьорим і життєрадісним, і надалі бити в ціль без промаху.
