«А ЗОЗУЛЯ КУВАЛА…»
«В українській історичній долі є особливо трагічні періоди, тінь від яких пролягає у нові й нові покоління. Зокрема ще й досі чуються в нашім народі плачі і моління постраждалих від голоду 30-х та 40-х років ХХ століття. Вони відлунюють у віршах і баладах сучасного поета, лауреата премії ім. Павла Тичини Миколи Палієнка у новій збірці «А зозуля кувала…»
Это выдержка из предисловия к вышеупомянутой книге, презентация которой состоялась недавно в Одесском литературном музее. Эти строки лаконично отражают вехи трагедии, о которой автор рассказывает, используя исторические факты, в своих стихах:
В безтарку, наче ту полову,
Батьків скидали і дітей.
Забрали й донечку попову,
Був українець чи юдей –
Усіх побратано у ямах,
Траплялись в купах ще й живі.
Життя розважилось на грами,
А кусень хліба – морові.
Это, к сожалению, не сцена из голливудских фильмов ужасов. А отражение того, что происходило в 1932-1933 годах в Украине, черноземы которой считаются лучшими в Европе. Об этом читать жутко, а молодежи, которая родилась в наше время, все это может казаться выдумкой автора. О чем он и напоминает в одном из стихотворений:
Як на страту, йшли збирати
Сльози рідних матерів,
Коли ще гули бравади:
Голод – вигадки старі…
Мне, кстати, тоже посчастливилось родиться в послевоенные годы, поэтому о голоде 1946-1947 гг. я знал и знаю опосредованно. Но и сейчас еще вспоминаю, как мои бабка и мама, уже в пятидесятые годы, сушили сухари и хранили их на «черный день». Для Николая Палиенко тот голод остается страшной страницей его биографии:
Мов зарубки, врізались слова
В мою пам’ять : «П’ятирічка,
жорна…»
Сорок сьомий в згадках
виплива:
Люди йдуть одягнуті у чорне…
То ховають з вулиці когось,
Чуть молебні з цвинтара
щоднини.
Трудодні записує колгосп,
А зерно забрали до зернини.
Поэт отражает трагедию нескольких поколений украинцев, пропустив их боль сквозь свое сердце, чтобы донести память о них до каждого из нас.
Анатолий ДНЕСТРОВ
ПРЕЗЕНТАЦІЯ «НАЦІОНАЛЬНОЇ КНИГИ ПАМ’ЯТІ»
«Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Одеська область» – так називається книга, презентація якої відбулася 11 листопада в Обласному центрі української культури, а 12 листопада в місті Березівці. Це книга-мартиролог, в котрій подано дані про тисячі загиблих від Голодомору на Одещині. А видано її було на підставі документальних свідчень, які зберігаються в Державному архіві Одеської області ( директор Іван Ніточко), та за матеріалами, зібраними архівними працівниками і громадськими активістами в районах області. Співголовами редакційної колегії книги виступили голова облдержадміністрації Микола Сердюк та голова облради Микола Скорик, а робочу групу редколегії, до якої увійшли працівники держархіву, історики, краєзнавці та бібліотекарі, очолювала заступник директора архіву Лілія Білоусова.
Виступаючи в Центрі української культури, голова облдержадміністрації і співголова редколегії книги-мартирологу Микола Сердюк наголошував на пізнавальному та політичному значенні, якого набуває поява цього скорботного видання, на її практичному внеску у справу наукового, документального з’ясування істинної причини Голодомору, його суті та політичного підтексту; а також для вшанування пам’яті загиблих під час цієї жахливої акції і для збереження свідчень про неї для майбутніх поколінь.
Про тривалу і копітку роботу над «Книгою пам’яті» розповів у своєму виступі один з ініціаторів її появи директор Держархіву в Одеській області Іван Ніточко. Свої почуття та роздуми з приводу Голодомору могли висловити всі бажаючі.
За активну участь у підготовці та виданні цієї книги, відомого одеського журналіста Йосипа Бурчо нагороджено Почесною відзнакою голови Одеської облдержадміністрації, яку і вручив йому під час презентації Микола Сердюк.
На цю зустріч у Березівці, що відбувалося в актовому залі школи № 3, з усього району з’їхалися директори шкіл, вчителі української мови та історії; прийшли місцеві держслужбовці, краєзнавці, журналісти і літератори. А безпосередньо презентували книжку своїми виступами перед ними голова Держархіву в Одеській області Іван Ніточко, начальник управління освіти і наукової діяльності Одеської облдержадміністрації Дмитро Демченко та співробітник Інституту вдосконалення вчителів Леонід Фурсенко. Березівський район був одним із тих, що дуже серйозно постраждали від Голодомору та комуністичних репресій, тож не дивно, що тут відбулася принципова розмова про відновлення історичної правди та історичної пам’яті про ті події; про ідеологічну відсіч тим політичним силам, які й досі намагаються говорити з власним народом мовою політичної неправди та методом перекручування історичних фактів.
Досвід презентації «Книги пам’яті» в Березівці наштовхує на думку, що подібні представницькі акції слід провести в усіх районах області, в усіх містах обласного підпорядкування, теж запросивши на них місцевих держслужбовців, керівників навчальних закладів, викладачів історії та української мови, ну і, звичайно ж, місцевих краєзнавців, адже пошуки свідчень цієї трагедії слід продовжувати, та літераторів, у чиїх творах знаходять відображення ці трагічні події.
Богдан СУШИНСЬКИЙ, спецкор «Одеських вістей»
УРИВОК З РОМАНУ «РОЗКИДАНІ ПО ЗЕМЛІ»
В Сибір їх везли товарняком
З Одеси ешелон вийшов ранньої осені, а до місця ув’язнення прибув узимку. Георгій Генов був засуджений до двадцяти п’яти років позбавлення волі. Як ворогу народу, додали йому ще п’ять років висилки і п’ять років ураження в правах. Лише 75-річним він міг би повернутися в рідні краї.
…Бараки тісно ліпилися один до одного. Разом із політичними в’язнями утримувалися і карні злочинці. Усі вони переважно молоді, до тридцяти років, вважали себе господарями барачного містечка. І верховодили. Мешканців свого табору поділяли на “своїх” і “чужих”. “Чужим”, здавалось би, повинен бути і політичний в’язень Генов. Але до нього ставлення було особливе. Зверталися з повагою, зі словом “учитель”.
Джерелом тепла в бараку була “буржуйка”, витвір жовтневого перевороту та громадянської війни. Вона була встановлена посеред бараку. Топили її вдень і вночі днювальні. Дійшла черга і до учителя. Днювальний мав підкладати дрова, весь час слідкувати за температурою. Але Генову ввели в обов’язки ще читати листи рецидивістам, від подруг, котрі чекали їх на волі. І відповідати їм під диктовку, з матюками. А коли усі лягали спати, пізно вночі переписувати відомі тюремні пісні. За це зеки інколи звільняли від обов’язків днювального, або давали шматок цукру, якого за дротом так не вистачало.
Був там один Ванько. Йому лише виповнилося двадцять два роки, а сидіти було відміряно ще дванадцять. За його могутніми плечима – кілька убивств. Білявий, з допитливими голубими очима… Він часто просив учителя написати листи родичам. Усе розшукував матір, яку він, дитя війни, загубив під час бомбардування.
– Слухай, учителю, напиши мені ще листа Дарині. Можливо, вона дізнається, що з мамашею, – звернувся він до Генова, коли увесь барак міцно спав.
– Йване, напишу. Але ти й сам учись писати. Я ж не вічний…
– Не ти, папашо, знайдеться другий. Тут вас, грамотних, хоч греблю гати.
Генов дивився на нього й думав, як би то склалася доля хлопця, аби не війна. Не був Ванько зовсім пропащим. Таке судження випливало з тих листів, які він надиктовував до рідних і знайомих, з того, що умів образно висловити свою думку, знав багато приказок і прислів’їв.
– Йване, синку, сідай ближче. Спробую тебе навчити читати й писати. Оце, дивись, буква “я”, – показав йому вирізану з газети букву, – а це…
Так газетний шрифт перетворився в наочність. Потім знадобилися олівці, папір…
Учень трапився метикуватий. За два місяці він навчився по складах читати. Першим словом, яке він самостійно склав, було – “ма-ма”.
Генов пам’ятає, як засяяв хлопець, коли прочитав.
– Ти уявляєш, Дарина знайде маму, а ти їй напишеш. Вона тобі відповість. І ти сам, без мене, самостійно, прочитаєш. Потім напишеш усе, про що ти думаєш, звернешся до рідної неньки словами, які ти захочеш написати, – сказав учитель.
А потім він дав учневі казки Пушкіна.
Так, день за днем, Ванько набирався грамоти. І казки із задоволенням став читати, і переповідати.
Якось прийшов з волі лист. Учитель повсадовлював довкола себе Ванькових друзів. І той повільно почав читати. Нікому з них не вірилося, що так швидко можна опанувати грамоту. А очі Ванька щоразу виблискували ще яскравіше.
Ванько почав хвалитися усім корешам, що навчився читати, писати. І книжки уже читає самостійно. І усе це завдяки учителю, який живе у їхньому бараку.
…Генов уже засинав, не звертаючи уваги, що десь в кутку когось духопелять. До цього він у табірному житті уже звик. Звик і до того, що політичні в’язні зобов’язані прати рецидивістам онучі, заправляти нари, інколи віддавати і свою пайку, куриво, отримані з дому посилки. А хто не слухався, перечив, того жорстоко карали.
Лише учителя не зачіпали – рятувала його професія.
Георгія розбудила важка рука ватажка бараку, Кольки.
– Вставай, папашо, – будеш відкривати школу, – хрипким голосом звернувся Колька.
Біля буржуйки уже зібралося чоловік п’ятнадцять.
– Нам набридло ходити по світу сліпими. Навчай, якщо ти вчитель, та пошвидше! Зрозумів?! – сказав Колька.
Генов зрадів, коли побачив за спинами майже шкільну дошку, збиту з фанери, шматок крейди.
З того зимового вечора і стала працювати школа.
Генерал авіації, такий же в’язень, жартома величав Генова директором.
Через школу Генова за кілька років пройшов не один десяток зеків. З часом вони і пісні навчилися самі переписувати, і навіть самі подавали клопотання про помилування.
Оцінки на уроках, зазвичай, не ставилися. Тут було обопільне бажання вчителя й учнів. А метод навчання єдиний – доброзичливість.
Якось після вечері, коли усі збиралися іти на урок, Генова викликали до адміністрації табору.
В кабінеті, де висіло кілька портретів Сталіна, на нього чекав сивуватий майор.
– Ви що, громадянине Генов, відкрили в бараку школу?
– Хіба це погано? Навчатися грамоти, навчати – завжди вважалося благородною справою.
– А вам не спало на думку, що вони потім почнуть писати скарги на адміністрацію, – у такому ж тоні продовжував майор, крутячи в руках окуляри.
– Я навчаю їх читати Пушкіна, від чого людина повинна ставати чистішою… А писати скарги я їх не навчаю… Це не входить у мої плани, – відповів Генов.
– Ти дивись мені… Якщо хтось із них напише на нас, додамо термін тобі, – пригрозив майор.
– Куди уже більше… Понад двадцять п’ять не дають, – огризнувся Генов.
– Головне, щоб там мені без політики було! А то… – надів окуляри і видворив ув’язненого з кабінету.
Георгій Генов, вкотре принижений, повертався до бараку. Холодний вітер обпалював лице. Переступаючи через замети, він поспішав до свого незвичайного класу. Йшов і розмірковував, що адміністрація табору може позбавити його єдиної радості. Згадав уроки, на яких він використовував вірші і казки Пушкіна, факти з давньої історії, античної літератури. Навчання грамоти, історія, література – у цьому й полягала незвичність школи Генова.
Нараз учителя покликав знайомий голос. Хтось засніжений з ніг до голови плівся йому назустріч. Це був Василь Шип, колишній лектор Ізмаїльського товариства “Знання”. Не бачилися вони давненько. 65-річний старий йшов до адміністрації, де щойно побував Генов. Старого теж викликали з профілактичною метою.
Старий за вдачею філософ. Захоплювався Гегелем. Писав свої філософські трактати, які потрапили до рук органів.
Маленький, висохлий, непристосований до табірного життя, він марив лише ідеями про майбутнє нашого суспільства, у нинішньому він розчарувався.
– Ви розумієте, – тоненьким голоском почав Василь Іванович, – у мене знову забрали мої записи. Ну хто, яка людина може примусити мене думати інакше? У мене свій погляд на світ і, згадаєте мої слова ви, ще порівняно молодий, людство прийде до єдиного братства. Я вірю в це, я доводжу це. Я… Я… жити без своєї філософії не можу.
Дивак… З нього часто насміхалися. Тюремники глузливо називали його мудрецем. Усім, у їдальні, в бараку, на прогулянках він намагався пропагувати свої філософські погляди. Одні, захоплюючись, його уважно слухали, другі, через повагу, мовчали, а треті – просто посилали куди подалі.
Коли його грубо зупиняли, він до сліз ображався і говорив:
– Черствий, некультурний народ пішов…
– Василю Івановичу, а, можливо, нікому не показувати те, що ви пишете, до пори до часу. Показати, коли уже можна буде надрукувати “Філософські трактати, народжені в таборі”.
– Як, як ви сказали? “Філософські трактати…” Так, так… Мій час, наш час настане… Вічного нічого немає, не вічний і сталінський режим. Ви ще згадаєте мої слова, ви ще доживете до тієї щасливої пори… А от у мене залишилося обмаль часу, – подав старий свою худеньку руку і попрямував до будинку, проклятого усіма, хто нидів за колючим дротом.
Учитель ішов, оглядаючись.
Ймовірно цілком, що хтось і підслуховував цю розмову. Усім відомо, що в кожному таборі є стукачі. Дійшов до найменшого бараку, де поселили відомих воєначальників, фронтовиків, із заслугами перед Батьківщиною, але які також здобули немилість Сталіна.
Їх звільнили від фізичної роботи. Це єдина перевага. А решта – злиденна їжа, суворий табірний режим, обмеження щодо листування з родичами – як у всіх. Хотів зайти до знайомого генерала-авіатора, але зупинився, аби краще роздивитися натовп, що йшов з правого боку табору.
Під конвоєм, на плечах несли мертвого в’язня, укутаного в мішок. Такому ніхто не дивується. Хто вмирає від цинги, хто від побиття, хто від виснаження організму. Чергову жертву несуть на так зване кладовище під колючим дротом. Ховають тут тихо, мовчки, без табличок і хрестів. У мерзлу землю кидають, мов худобу на скотомогильнику, швидко загортаючи могилу мерзлим груддям і камінням.
Настрій у Генова зовсім зіпсувався. Вирішив усе-таки пошвидше повернутися до свого бараку, просякнутого смородом поту і онуч. Але і до цього він звик. Як звик до лютої, 50-градусної, зими і заметілей, які, здається, тут ніколи не закінчуються.
Учні нетерпляче чекали на свого учителя. Доки він ходив до начальника табору, вони розповідали небилиці із свого власного життя, брудні анекдоти.
Але от Генов сів на табуретку біля дошки. І тільки-но хотів узяти крейду, як у голові запаморочилося. А в грудях відчув гострий біль, що перейшов у пах.
Блідого, спітнілого, його на ношах віднесли до санчастини. Коли несли, думав: завтра на нього чекає норма, а якщо не вийде на роботу – його норму виконуватиме бригада.
Опам’ятався в палаті. Над ним, нахилившись, стояв лікар, а поряд сиділи Ванько і ватажок зеків Колька. Перше, що він почув:
— Ти дивись мені, щоб учителя швидко на ноги поставив, – це Колька до лікаря.
– Нам усе одно, яка у нього професія, тут усі рівні, усі хворі. Від виснаження ми уже навчилися лікувати. Скоро бігатиме.
– Це не просто учитель, – продовжував Колька. – Він навчив нас, моїх багатьох корешів, читати і писати. Він дуже добрий. Так, як він нас розуміє, серед вашого брата мало…
Генов прислухався: “Отака, отже, оцінка його праці. Недарма, видать, навчав…”
На ранок лікар Томчук відхилив прохання хворого виписати його, щоб іти на роботу. Призначив лікування, сказав щось латиною. Генов одразу ж переклав.
– Я закінчив гімназію, а там латиною нас добряче напихали.
Так почалася дружба з лікарем Томчуком, якого забрали з останнього курсу інституту за анекдот. Смаглявий українець не встиг на волі одружитися. Потерпав, що не дочекається на нього однокурсниця:
– Щоб п’ятнадцять років чекати, потрібно мати вдачу дружин декабристів… Все одно її кохатиму!..
Увечері санітар приніс чорну звістку.
– Сьогодні серед дня загинула уся колона в’язнів. Рили тунель. До протилежного берега Єнісею залишалося зовсім небагато. Земля обвалилася на прохідників. Хлинула вода і усіх затопила…
У цій колоні працював би і він. Якби не серцевий напад, то не побачив би він більше білого світу. Усе-таки йому ще судилося бачити небо, дихати морозним повітрям, насолоджуватися заметіллю, читати листи з дому. А вони, його друзі по нещастю, уже нічого цього не матимуть. Відчуття якоїсь провини не полишало Георгія Генова.
В бараку ніхто нікого ніколи не чекав, не виглядав. Кожен в’язень жив своїм. Чи є людина на нарах, чи нема – нікого не обходило. А коли Генова побачили на своїй постелі, зеки подавали йому руки. Один з них, не знаючи діагнозу хвороби учителя, приніс четвертинку цибулини, щоб учитель змага цингу, другий – шматочок хліба з салом. Звичайно, усе це було украдено, або взято у політичних, і все-таки, подумав Генов, я цим хлопцям потрібен.
…Неділя… Після фільму, який крутили багато разів підряд, барак готувався до виснажливого робочого дня. Але інколи і тут співали. Ось і зараз хтось у кутку заспівав “Степь да степь кругом…” Поступово, ніби знехотя, її підхоплювали й інші в’язні. Співаючи, кожен думав про своє, але чи не кожний уявляв себе ямщиком, котрий помирає в далекому, незнайомому степу… Співав і учитель Генов, подумки згадуючи рідний буджацький степ, обвіяний вітрами, обпалений літнього спекотного дня яскравими променями сонця.
Співав і мріяв дожити, щоб побачити свій степ і свою рідню…
