СКОРБОТНА ПРАВДА ІСТОРІЇ
Цей скорботний День ми завжди відзначаємо цілою низкою всеукраїнських та регіональних заходів, присвячених пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій. Але нинішнього року він ще й співпав із 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні. Отож у комісії облради з питань відновлення прав реабілітованих роботи поки що вистачає. Подаємо роздуми з цього приводу нашого спеціального кореспондента.
Склалося так, що впродовж багатьох років я був членом комісії (спочатку Одеської міськради, а згодом й облради) з питань відновлення прав реабілітованих, яка, до речі, й досі існує. Й оскільки долі репресованих цікавили мене не лише як члена даної комісії, але й як письменника та журналіста, то через мою свідомість і душу пройшли сотні «справ» – не чуток, не припущень! – а саме отих незаперечних документів-свідчень, отих «розстрільних справ», зліплених так званими «особливими трійками», очолюваними секретарями обкомів Компартії.
У тих суддів не існувало такого поняття як слідство, докази, презумпція невинності, юридичний захист та оскарження вироку; і на тих процесах, звичайно ж, ніколи не ступала нога адвоката. Ці особливі обкомівські «трійки» тисячі й тисячі абсолютно безвинних людей засуджували за «спущеними зверху» рознарядками, і в абсолютній більшості – «до розстрілу». А розстрілювали невинно приречених подеколи вже впродовж двох годин після винесення вироку, з винятковим, злочинним цинізмом повідомляючи рідних (якщо тільки взагалі повідомляли), що їхні батьки, брати і сини засуджені «на десять років без права переписки»!
До «комісійних» справ додавалися й ті, з якими вдавалося познайомитись у в архівах КДБ-СБУ (ось і нещодавно в архіві СБУ я займався «справою» засуджених свого часу членів осередку «Просвіти» Одеського морського порту), інші матеріали, які з’являлися в пресі, або розкривалися в розповідях сотень репресованих. Ось переді мною копія протоколу № 48 від 5 квітня 1938 року засідання «Особой тройки НКВД», згідно з яким, без участі прокурора і адвоката, без права на оскарження було засуджено до розстрілу священика села Пасицели Балтського району, до речі, рідного села поета С. Олійника. За що ж це його?
Основне звинувачення, добуте, зверніть увагу, від неназваних у протоколі свідків, полягало у тому, що цей священик – цитую: «Старался при выходе детей из школы появиться с конфетками в руках и в этот момент, когда угощал, говорил о боге и вере христовой». Саме за це 15 квітня «трійка» на чолі з місцевим компартійним бонзою засудила його до розстрілу, а вже 18 квітня на світанку священика розстріляли. Так само були розстріляні архієпископ Балтський Гавриїл Рогута, архімандрит Ігнатій Малецький, священики Іустин Світличенко та Андрій Молдаван, церковні активісти Яків Беліксей, Олексій Бусуєв, Леонтій Чегарин і тисячі інших віруючих.
Пригадую, як перед членами комісії стояв чоловік, якому ще хлопчаком дивом вдалося (одному-єдиному з усієї багатодітної розкуркуленої родини) – вижити в потягу, що віз їх на Далекий Схід. У 41-му він попросився на фронт, пройшов через штрафбат, мав поранення і, «змивши кров’ю…», повернувся у переможному 45-му з кількома медалями, але знову ж, негайно, був засуджений комуністами на десять років «как враг народа и сын классового врага»!
Я мав з ним тривалі розмови і знаю: не реабілітації своєї він прагнув, ні, він прагнув збагнути, що це за режим такий звірячий; як і чому він сформувався і чому зумів так довго проіснувати? Він хотів поглянути у вічі тим, хто й досі бреше своєму народові, доводячи, що, ніяких репресій не було, що «все это вражеская пропаганда и переписывание истории!».
Подеколи ці «розстрільні» справи «особих троєк» налічували всього два-три аркушики. Там годі було шукати доказів, сумнівів чи хоча б співчуття. Пригадую коротесеньке «останнє слово» одного з засуджених «особливою трійкою» на розстріл – зовсім неграмотного селянина. Так от, цей мужній чоловік знав, що просити помилування у компартійної «трійки» нема сенсу. Він лише попросив пояснити, що це воно таке отой «лівотроцкістський уклонізм», за який його засуджено до страти. Він суто по-людськи хотів знати, за що ж він врешті-решт умирає!
І секретар суду набралася мужності написати, що жоден із «трійки» так і не зміг пояснити йому, що таке отой «лівотроцкістський уклонізм». Та в цьому й не було потреби, оскільки на обком компартії надійшла «рознарядка»: стільки-то осіб розстріляти за «лівий», а скільки-то за «правий» уклонізм. І цього виявилося досить. А далі – запис: «Приговор приведен в исполнение через час после его вынесения».
Нещодавно на сторінках нашої газети було опубліковано статтю голови комісії Одеської облради з питань відновлення прав реабілітованих Олексія Гурського «Обговорили насущні проблеми» («ОВ» від 16 жовтня), в якій докладно йшлося про роботу з реабілітованими та проблеми, які при цьому виникають. А, вже працюючи на статтею, я зустрівся з відповідальним секретарем комісії Валентиною Гребенюк і попросив нагадати, коли була створена ця організація та чим вона заклопотана в наші дні.
– Відомо, – сказала вона,– що комісія була створена на пікові перебудовних процесів, ще в 1989 році, але повноцінно, маючи достатні правові засади, діє з квітня 1991 року. Обсяг роботи тоді був величезним, адже нам доводилося не лише методично допомагати всім міським та районним комісіям, але й досить часто виправляти їхні помилки, вставати на захист реабілітованих, бачачи, що місцеві чиновники не бажають повертати незаконно конфісковане майно репресованих або виплачувати компенсацію за нього; не переймаються тими проблемами реабілітованих, якими мали б перейматися. Як і раніше, ми намагаємося всіляко пом’якшити удари долі, яка випала тій чи іншій репресованій людині. От тільки літа невблаганні, отож реабілітованих залишається все менше. Ще в 2001 році на обліку в районних та міських комісіях області перебувала майже тисяча осіб реабілітованих, а тепер їх залишилося лише 217. Та й то значна частина їх – діти тих, що були розстріляні в часи репресій, або народилися у в’язницях. Але й тут у нас чимало проблем, про які докладно говорив у своїй публікації Олексій Георгійович Гурський…
Й ось тут варто процитувати самого Олексія Георгійовича: «Діти засуджених з політичних мотивів до розстрілу, вдови, діти, які народилися в тюрмах під час відбування покарання матір’ю, або які виховувалися в дитячих будинках, будинках маляті, притулках та спецінтернатах, – сьогодні не захищені державою, що є дуже гострою проблемою, оскільки сьогодні всі вони отримують мінімальну пенсію. Хоча вже намітилася незначна тенденція по підвищенню уваги до репресованих громадян України, особливо до розкуркулених та репресованих народів, а також до членів їхніх родин».
Що ж, дай-то Бог! Пригадую, як під час відкриття пам’ятника жертвам Голодомору у Кодимі одразу кілька людей з обуренням розповідали, що, коли цілі села вимирали від голоду, місцевий спиртозавод на всю потужність гнав спирт із добірного зерна, якого підганяли до заводу ешелонами. Бачачи вагони з пшеницею, смертельно голодні люди благали енкаведистів, що охороняли цей хліб, – їхній, у них же відібраний хліб! – дозволити їм узяти з них хоча б жменьку зерна, яка могла б врятувати бодай одну спухлу дитину. Але в кожного, хто наважувався підійти до вагону, охоронники стріляли. Це був ще один вражаючий доказ того, що Голодомор комуністичним режимом було сплановано. Але як документально довести, що люди говорять правду?
Повернувшись із Кодими, я негайно попросив директора Держархіву в Одеській області Івана Ніточка підняти звіти про роботу цього та інших спиртозаводів у 1932-1933 роках. І вже за кілька днів ми мали достатньо фінансово-господарських свідчень того, що в дні Голодомору спиртозаводи справно переробляли хліб на спирт! Хоча навіть одного такого ешелону було б досить, щоб урятувати від голодної смерті жителів двох-трьох районів!
Зараз у кожній області ми видаємо обласні і районні книги, які стають окремими томами загальнонаціональної Книги Пам’яті. Ось і нещодавно, з ініціативи облдержадміністрації, Держархіву та кількох інших організацій, відбулася презентація такої – «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Одеська область» в обласному Центрі української культури. Завдяки цим трагічним книгам, розсекреченим архівах КДБ та спогадам багатьох тисяч очевидців, по всій Україні зібрано мільйони свідчень злочинів комуністичного режиму проти свого власного народу. Причому йдеться не про економічні та політичні помилки і прорахунки (на які так полюбляють посилатися сучасні комуністичні функціонери!), але які трапляються при всіх режимах, в усі часи і в усіх країнах, а саме про сплановані акції з винищення цілих верств, цілих національних, релігійних та політичних прошарків населення.
Що більше стає таких незаперечних свідчень, то запекліший пропагандистський опір чинять і прокомуністичні сили, які й досі діють на пострадянському просторі. Журналісти і коментатори, які висвітлювали недавні листопадові демонстрації комуністів у Москві, Києві та в багатьох інших містах, звернули увагу, що з їхніх колон майже зникли портрети Леніна, зате їх щедро було прикрашено портретами Сталіна та сталіністськими гаслами. Ось чому нам дуже й дуже потрібні такі Книги Пам’яті, які ми з вами кров’ю пам’яті своєї історичної пишемо; і такі Дні пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій, які ми оце з поминальними свічками в руках і душах відзначаємо.
Богдан СУШИНСЬКИЙ, спецкор «Одеських вістей»
ЩЕ Й СЬОГОДНІ БОЛЯТЬ НАШІ ДУШІ
ЗІ СПОГАДІВ МАРІЇ СЕМЕНІВНИ ЖАН – МЕШКАНКИ СЕЛА ЖОВТИЙ ЯР ТАТАРБУНАРСЬКОГО РАЙОНУ
Навіть через кілька років страшно згадувати ті трагічні часи. Жорстоке слово «голод» ми вперше почули від старих людей навесні 1946 року, коли над зеленіючими полями почали проноситися суховії. Довгоочікуваного дощу усе не було, земля вкривалася тріщинами, і до літа на ній не залишилося жодної травинки. Тому люди почали ховати зерно, а худобу поступово вирізувати на їжу, розуміючи: тварин не зберегти.
Можливо, жертви голоду не були б такі численні, якби не постачання зерна державі. Що рік видався неврожайним, нікого з начальства не цікавило. Спеціально створені бригади провадили подвірні обходи та відбирали знайдені запаси зерна продовольчого, фуражного, насіннєвого – за рахунок поставок за землю. Тому ті, хто в селі зумів і встиг надійно сховати зерно, пережили голод легше.
До осені – зими злиденні селянські запаси закінчилися, і люди почали вмирати. Пухли від голоду старі люди й діти. Рятуючись від смерті голодної, десятки мешканців Жовтого Яру ринулися до Західної України на заробітки. Дорога була далекою та важкою. Їхати доводилося на товарняках. По дорозі людей обкрадали, та й зима 1947 року видалася на рідкість холодною, із великими снігами. Багато хто обморожував ноги, руки, нещасні залишилися каліками. Але й це голодних не зупиняло. Наша односільчанка Ганна Опанасівна Давид залишила вдома тримісячну дитину на чоловіка і поїхала на заробітки: треба було рятувати попухлих від голоду дітей. Але додому вона більше не повернулася. Як і багато інших.
Несолодко було тим, хто залишився вдома. Люди, гнані голодом, зважувалися на усе. Пам’ятаю, як прийшла до нас материна кума із величезним животом від голоду і заявила:
– Що хочете робіть, але я з голими руками від вас не піду. Або помру у вас, або щось дайте, хоч трішки.
І мати виділила їй вже не пам’ятаю що. Тоді багато селян вдень спали, а вночі крали, варили і їли. Помирати нікому не хотілося. Доведені до відчаю люди їли трупи тварин. І тоді взимку 1947 року влада організовувала дворазове харчування у вигляді юшки та 100-грамового шматочка хліба. Були у нашому селі випадки, коли люди не зізнавалися про померлих членів сім’ї, одержуючи на них пайки. У Єфимії Кобзи, наприклад, було четверо дітей. Троє померло, а наймолодша ще трималася. І тоді мати сховала мертвих у дальній кімнаті, а одержаним на чотирьох пайком відгодовувала малу і сама харчувалася, доки про це не дізналися. Лише тому вони й вижили. Але оскільки випадок цей був не поодиноким, сільська рада організувала міцніших чоловіків, надавши їм підводу, на якій вони об’їжджали будинки, збирали мертвих і ховали у загальних ямах – могилах на околиці села. Так уточнювалися списки на пайок.
У ті часи люди, які мали якісь запаси, вдень сиділи замкнувшись, а їсти сідали вночі. І не за стіл, а на землю, щоб ніхто не піддивився. Ми теж так робили. А коли потеплішало, ми із сестрою Ніною та сусідкою Катериною ходили на лиман по сіль. Лиман обмілів, і уздовж берега залишилася смуга солі. Ми збирали її у мішки, відвозили додому, а потім відром носили до Татарбунар і обмінювали на продукти.
Жахливі часи ми пережили, але ще й сьогодні здригаємося від тих жахів. Ще й сьогодні болять наші душі.
Записала Світлана ОКОРОКОВА, Татарбунарський район
СТРАШНІ СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ
Подібних свідчень учнями шкіл Фрунзівського району, членами краєзнавчих гуртків, зібрано чимало. Ось одне з них.
Зі спогадів Бещенюк Надії Семенівни, нині покійної, розповідає її внучка Валентина Миколаївна Вахновська:
– Рік 1933... Страшний рік. Чорний рік. Чи є в Україні родина, яка б не постраждала протягом цього року. Не обминуло горе й мою родину.
...Жила дружна працьовита сім'я: чоловік – Байда Семен Спиридонович, дружина – Байда Фросина Іванівна та п’ятеро дітей. Мали хату, корівчину, коня, обробляли город. Батьки працювали в колгоспі, поралися вдома. Адже потрібно було всім дітям дати раду. Моя бабуся була найстаршою. Вона вже була заміжньою, тільки-но народила сина. Троє молодших (2 брати і сестра) були шкільного віку. Найменшому – Михайликові було всього 2 роки.
...Того року урожай був добрий на зерно, на овочі, на фрукти. Всього родина припасла на зиму. Вистачило б аж до весни. Але… Якби ж не оце «але». Якось, ніби грім з ясного неба, з району прийшло розпорядження – віддати всі запаси державі. Нічого не можна було залишити собі. Ні заховати, ні закопати – все знаходили і відбирали, ще й карали.
Забрали у Байдів корову, коня. Та й з клунь повимітали все: до останньої зернини змели. Старші діти бігали до лісу за жолудиками, грушками-дичками. Збирали бур'яни, корінці трави. Вдома мати з цього всього варила юшку, яку й їли. А якщо де розживеться на картопельку, то це було справжнє свято.
Першою не витримала моя прабабуся Фросина. Злягла, опухли ноги, руки, та не довго мучитися довелося. Перед смертю все бідкалась про найменшенького Михайлика, бо бачила: він теж не жилець на цьому світі.
Лишень поховали прабабусю, як у двір завітало нове лихо. Прадіда мого приїхали розкуркулювати. Кого вважали ворогом народу?! Вдівця з чотирма маленькими дітьми на руках?!
Сім'ю вигнали з хати, а прадіда вислали до Криму на примусові роботи. Як же бути з дітьми? Тринадцятирічного Василька забрала до себе в Київ тітка Мотря, сина Володю, дочку Олену прадід взяв з собою у висилку. А моя бабуся, Надія Семенівна, та дідусь Іван Хомич взяли свого синочка Володю, братика Михайлика та й пішли жити до родичів.
Не надовго пережив Михайлик свою матір. Худеньке, маленьке тіло поховали в тій самій могилі. Біля матері. Моя бабуся розповідала, що майже щоночі він їй снився, часто вона прокидалася від його плачу. Уже перед самою Великою Вітчизняною війною повернувся мій прадід з дітьми до рідного села. А жити нема де. З дозволу влади відремонтували уже непотрібну колгоспові свою хату. Син Володимир з початком війни пішов на фронт. Дочка Олена подалася в Одесу на завод. А Семен Спиридонович так і залишився жити у своєї старшої дочки (бабусі моєї).
Після смерті Сталіна прийшло повідомлення, що прадіда реабілітовано. Але жінку, сина ніхто повернути не зміг. Здоров'я, підірване на важких роботах, теж не повернулося.
А моя бабуся Надія до самої смерті не могла відучитися від звички сушити сухарі. Вони в неї завжди зберігалися в полотняних торбинках.
