Олександр Олексійович Максимов належить до фахівців, якими цілком справедливо пишається ветеринарна служба Одещини, а Любашівський район – особливо. Працювати почав з 1968 року, на державній службі – з 1989-го.
Олександр Олексійович народився 1 листопада 1948 року в селі Бобрик-1 Любашівського району. І так йому судилося, що все своє життя, за винятком усього 9 місяців роботи після інституту головним ветеринарним лікарем у селі Цибулівці Великомихайлівського району, він працює на батьківщині. У цьому, напевно, один з головних секретів його успішної професійної кар'єри. Ветеринарному лікарю дуже важливо, щоб його знали і поважали. Так, як поважали батька. І йому цю довіру треба було виправдовувати. Адже Олексій Прокофійович Максимов, родом з Ленінградської області, був ветеринарним фельдшером кавалерійського дивізіону. Пройшов Фінську війну і Велику Вітчизняну.
– Мій батько дуже багато читав, збирав літературу з ветеринарії, – згадує Олександр Олексійович. – Він знав ветпрепарати, які застосовували ще в царській Росії. Я, щоправда, спочатку водієм хотів стати. Мріяв їздити на машині, тому що в часи мого дитинства машина сприймалася не інакше, як космічний корабель. Але потім довелося якось побачити плач корови. Тоді батько виїхав на два дні рятувати череду, яка зайшла на кукурудзяне поле і страждала від атонії. Наша корова на городі теж об'їлася кукурудзою. Я бачив, як вона в муках помирає, з очей у неї котяться сльози. Було так боляче дивитися, що, напевно, саме тоді я вирішив стати ветеринаром.
– А як мати поставилася до Вашого рішення?
– Вона в мене родом з Кіровоградської області, була вчителем, викладала історію в школі. Як батько ветеринарією, захоплювалася іноземними мовами. І потім викладала німецьку і англійську мови. Гадаю, вона бачила, що мене цікавить робота батька. Адже діти все всотують. І, напевно, десь у глибині це моє рішення про вибір професії ветеринарного лікаря зріло давно. Хоча, звичайно, батькові часом доводилося дуже нелегко.
Олександр Олексійович згадує ще і професора сільгоспінституту Івана Лукича Тараненка. У Сергіївці був падіж коней, Олексія Прокофійовича Максимова звинуватили в цьому. Втрутився райком партії, який міг передати матеріали справи до прокуратури. Олексій Прокофійович написав скаргу, за якою приїхала комісія, щоб розібратися. У ветеринарного лікаря на руках були всі необхідні документи: приписи, акти, рекомендації правлінню колгоспу змінити раціон харчування тварин. На ці рекомендації ніхто не звернув уваги, повважавши, що ветеринарний лікар перестраховується. А він був правий. Тільки обійшлося це загибеллю 30 коней. Іван Лукич Тараненко, який приїхав за скаргою, розібрався в усьому. І Олексія Прокофійовича виправдали.
До Одеського сільськогосподарського інституту Максимов-молодший вступив з першого разу, у 1966 році. Яскраве студентське життя захопило відразу. Там же Олександр Олексійович зустрів свою майбутню дружину. У ті часи деканом зоофаку був Володимир Петрович Коновалов, який згодом трагічно загинув на теплоході «Адмірал Нахімов». Він симпатизував обдарованому студенту.
– Володимир Петрович якось сказав, що двом ветеринарам в одному господарстві складно знайти роботу, – говорить Олександр Олексійович. – Ми порадилися, і моя майбутня дружина перейшла на зоофакультет, закінчила його.
Відповідаючи на запитання, чому серед ветеринарних лікарів так багато подружніх пар, Олександр Олексійович розумно припустив, що так відбувається із міркувань зручності в роботі. Адже двом фахівцям на селі працювати набагато простіше.
На посту директора лабораторії ветмедицини він пропрацював рік.
А потім перший секретар райкому партії Григорій Швець викликав Максимова і запропонував йому очолити ветеринарну службу району, підкресливши, що така точка зору райкому партії.
– Страшно було?
– Звичайно. Це ж відповідальність яка! Треба ухвалювати серйозні рішення, організовувати роботу, спрямовувати колективи, аналізувати зроблене, вносити корективи, навчитися належним чином репрезентувати свій район на обласному рівні. Я, щоправда, не дозволяв витирати об себе ноги, хоча ветеринара і вважали чорноробом, завжди крайнім у будь-яких неприємних ситуаціях.
– А не відчували до себе упередженого ставлення? Мовляв, хлопчисько, не слід сприймати його всерйоз.
– Не знаю, можливо, хтось так і ставився до мене. Але дуже допомагала підтримка обласного керівництва. На роботу мене приймав Володимир Іванович Оленченко. У районі головним лікарем працював Євген Анофрієвич Ступак. Він трагічно загинув у Саратському районі. Саме він, коли я ще працював лікарем, спрямував мене, допоміг зорієнтуватися в тім, на чому базується наша професія. Приємно було працювати, відчуваючи добре до себе ставлення. Коли після армії пішов у районну лабораторію ветмедицини, зіткнувся з Віктором Власовичем Купченком – він там тоді працював. Мені не раз доводилося з ним зустрічатися і пізніше.
Багато допомагали одесити, приїжджаючи в район. І Зубчевський, і Гнатченко, і Гажала. Тому я звик до доброго, людського ставлення до себе з боку колег, які працюють на міському і обласному рівнях. Ми завжди розуміли, що є частиною єдиної, важливої і значимої служби, працюємо заради єдиної мети – забезпечення епізоотичного благополуччя Одещини.
Треба сказати, що очоливши ветеринарну службу району, Максимов одержав шість неблагополучних господарств щодо захворювання на туберкульоз великої рогатої худоби. Потім їхня кількість зросла до 10. Якщо врахувати, що усього господарств було 24, отже, майже половина з них була уражена туберкульозом. Оздоровленню району передувала воістину титанічна праця. Туберкульоз не реєструється вже протягом майже 20 років. Благополучний Любашівський район і за лейкозом. Правда, відзначаються випадки сказу. Раніше прищеплювали лише кішок і собак. Але потім з'явилися випадки захворювання серед великої рогатої худоби. О.О. Максимов вирішив прищепити і усе поголів'я ВРХ. 46 тисяч гривень було витрачено на оснащення лабораторії ветмедицини. Все це дало свої позитивні результати.
Без сумніву, допомагало Максимову і тоді, і сьогодні те, що він – син Максимова. Людини, яка вміла просто, подивившись на тварину, сказати, що з нею трапилося, діагностувати перикардит, розмотати заворот кишок у коня і тим самим врятувати йому життя. Крім того, Олександр Олексійович – місцевий, знає всі лиха і проблеми сіл району. Гадаю, у сільській місцевості ці обставини багато в чому допомагають людині відбутися як авторитетному керівнику.
Говорячи про майбутнє служби ветеринарної медицини, Олександр Олексійович не бачить перспектив переходу на приватну практику. Тому що професіонали назавжди підуть із системи. І вона втратить їхній досвід, кваліфікацію і знання. Замінити цих людей не вдасться. Крім того, на законодавчому рівні не розроблено механізм оплати роботи приватного ветспеціаліста. В інших областях, у яких з'явилися приватні структури, накопичилися великі борги за виконані протиепізоотичні заходи. І ніхто не знає, чи будуть ці борги повернуті.
– Я не сумніваюся, що ситуація в нашій країні зміниться, – упевнений Олександр Максимов. – Керівництво країни зрозуміє, що майбутнє за великими молочнотоварними комплексами. Ми можемо всю Європу забезпечити продукцією тваринництва, якщо тільки селянину, ветеринарному фахівцю допоможуть, підтримають. Дуже перспективне свинарство – витрати набагато менші, ніж при вирощуванні великої рогатої худоби, свинину люблять у нас більше, ніж яловичину. Та й нові технології дозволяють налагодити ефективну роботу дуже швидко. У мене, наприклад, є товариш – фермер. Кілька років тому він теж говорив: навіщо мені ці свині? Тепер у нього вже до ста голів великої рогатої худоби на випасі, 223 голови свиней, і він хоче довести їхню кількість до 300. Ще і пташник збирається організувати. З такими людьми приємно працювати, тому що вони створюють додаткові робочі місця, сприяють розвитку району, а ветеринари одержують сучасну і цікаву роботу. Гадаю, у нас на півночі області перспективне і вівчарство.
Із труднощами, але декількох молодих фахівців Олександру Олексійовичу вдалося закріпити в районі – начальника райлікарні, терапевта, епізоотологів, ветлікарів. Пенсійного віку усього 3 фахівці. Кілька людей вступили до Петрівського державного аграрного технікуму. До аграрного університету, щоправда, вступають мало.
Методом народного будівництва побудували приміщення райдержлікарні і райдержлабораторії ветмедицини. Протягом двох років ветспеціалісти із усіх сіл району у вихідні будували нові приміщення. Тепер їх не соромно показати всім гостям. Та і водонапірна вежа на 45 кубометрів води вже зацікавила владу району як джерело забезпечення водою населення.
– Олександре Олексійовичу, хтось із ваших дітей продовжив династію ветеринарних фахівців?
– Поки що ні. У мене 2 доньки, обидві – юристи. Одна працює в податковій інспекції, друга – у суді. Надії я пов'язую з онуком. Він дуже любить тварин. Вдома живуть кіт, собака, черепаха, рибки, папуги. Щосуботи або неділі – він на Старокінці. Ходить рядами, спілкується. Хочеться, звичайно, щоб була династія. Але поки що із упевненістю сказати про його подальшу долю нічого не можу. Онука, гадаю, буде юристом: мати працює в суді, тато – прокурор, дитині подітися не буде куди...
