Станіслав Артурович Айдинян – член Спілки російських письменників та Конгресу літераторів України, відомий московський мистецтвознавець, літературний та художній критик, науковий працівник та член вченої ради літературно-художнього музею Марини і Анастасії Цвєтаєвих, в Одесі відомий не лише у цих іпостасях, але і як упорядник та редактор «журналу в журналі», – «Одесские страницы», що виходить у складі альманаху «Меценат и мир». З Одесою пов'язаний із тримісячного віку. Зокрема, мешкав у дитинстві в особняку по вулиці Пироговській, потім, із 1966 року, приїжджав щороку до батька, відомого тенора 50-х років, народного артиста Вірменської РСР Артура Айдиняна, будинок якого розташовувався на Французькому бульварі. До речі, там же, раніше, у своєму будинку, мешкав і друг їхньої сім’ї, світило офтальмології академік В.П. Філатов.
– Таким чином, починаючи із раннього дитинства, мені пощастило бути причетним до того тонкого прошарку одеської інтелігенції, яка за тих часів була інтелектуальною аурою міста, – розповідає Станіслав Айдинян. – Звідси й моя пристрасть до літератури та мистецтва, які стали моєю професією та сенсом життя. Що стосується любові до міста, то можу сказати, що мені із моїм батьком, який гастролював свого часу по усьому СРСР, вдалося об'їздити безліч міст. Але такого поєднання культур, вражаючої архітектури, "південності" та "курортності" я ніде не зустрічав. Я б назвав це "повноцінністю" міста, яке вдало сполучає у собі всю величезну інфраструктуру із талановитістю людей, які в ньому живуть...
– Швидше за все, це передалося Вам від батька?
– Справді, Одеса була дуже близька моєму батькові, Артуру Айдиняну. Насамперед, тому, що він народився на півдні, у Греції, у місті Салоніки. І він хотів тут жити, провести свою старість і вмерти біля моря. І треба сказати, що йому почасти це вдалося. Щоліта він приїжджав сюди із Москви, мешкав у своєму будинку, де зустрічався із друзями та шанувальниками. В Одесі він помер у 1997 році і похований на Другому християнському цвинтарі.
– Тому й не дивно, що Ви щороку приїжджаєте до Південної Пальміри. Притому, як я знаю, не на день-два, нерідко Ви проводите тут до півроку.
– Так, це не можна назвати просто цікавістю або лише ностальгічними спогадами. Мені близьке й цікаве усе, що тут відбувається, насамперед, в галузі літератури та мистецтва. Тому я живу, як кажуть одесити, "на два будинки", один із яких розташований в Москві, другий – в Одесі. Я дуже ціную те, що, наприклад, робить літературознавець Валентина Ковач, журналісти Євген Голубовський, Олег Губар, краєзнавець Валерій Нетребський та багато інших. Мені здається, що далеко не усі уявляють повною мірою, наскільки Одеса цікава та невичерпна як джерело історичних та літературних фактів, подій та імен, на жаль, давно забутих, але які можна відкрити як у обласному архіві, так і в історико-краєзнавчому або літературному музеях, а також у приватних колекціях.
– Ваш тісний, я б сказав, родинний зв'язок із нашим містом, ймовірно, й спонукав на популяризацію одеської літератури та мистецтва?
– Справді, коли в мене з'явилася така можливість, я за неї з радістю вхопився. Насамперед, завдяки редакції альманаху "Меценат и мир" та його головному редактору Левону Осепяну. Перші "Одесские страницы" вийшли з друку у 2003 році, до речі, це відбулося на два роки раніше за відомі публікації одеських авторів у журналі "Октябрь".
– Оскільки Ви займаєтеся цією непростою, але шляхетною справою, хотілося б знати Вашу оцінку поетичного рівня Південної Пальміри.
– Поезія – вона нагадує піраміду. І для того, щоб могла на чомусь триматися вершина, класика, має бути ще й основа. Або, інакше кажучи, поетичне середовище, що є не лише основою будь-якої літератури, але й такою. що створює передумови для народження чогось якіснішого, яке виходить за межі даного середовища. Тобто таланту вищого рівня, а, можливо, й генія. Одеса у цьому розумінні має багаті традиції. Тут завжди існували й існують поетичні співтовариства. Скажімо, ще за радянської влади була літературна студія Юрія Михайлика. З відомих мені та діючих на сьогодні я міг би назвати Одеське відділення Конгресу літераторів України, яке очолює Сергій Главацький, і яке поєднує творчих особистостей різного віку та рівня обдарованості. Треба сказати, що я багатьох одеських авторів ставлю досить високо. А, наприклад, Ольга Ільницька ступила далеко за обрії Одеси. І її хист багатьох дивує та вражає. Як такому не потішитися!
– Які характерні риси Ви могли б відзначити у сучасній літературі і, зокрема, в поезії?
– Загальна тенденція поезії кінця двадцятого – початку двадцять першого сторіч полягає у тому, щоб виражати не свої духовні злети, а тіні власних відчуттів. До цього привчили Б. Пастернак, а пізніше Й. Бродський. Чимало подібного є й у М. Цвєтаєвої. Щоправда, ці "тіні відчуттів" не досягають часом загальнолюдського звучання. Я говорив про це окремим одеським авторам. У той же час естетика вірша, величезне культурне багатство ремінісценцій, велика кількість співвіднесень всередині самих віршів, та й загальна культура версифікації зараз досить високі. І не менша аніж десь високі саме в Одесі.
– Цікаво, чим Ви займалися останнім часом, у яких виданнях, крім альманаху "Меценат и мир", публікуються Ваші роботи?
– Останнім часом я регулярно друкуюся у таких московських журналах як "Новый мир" й "Литературная учеба". В останньому з них зовсім нещодавно вийшла велика стаття, присвячена 140-му ювілею Костянтина Бальмонта. Крім того, як Ви знаєте, я тривалий час працював літературним секретарем Анастасії Цвєтаєвої, і мені вдалося зробити невеличке відкриття – знайти в рукописах фрагменти нікому не відомого вірша її сестри Марини часів юності. А оскільки Марина Цвєтаєва, як і Бальмонт, класик російської літератури, публікація про це мала велике значення для вітчизняної культури. Як мистецтвознавець, у газеті образотворчих мистецтв "Галерея" веду рубрику, присвячену закордонним художникам та графікам. У зв'язку із цим я знайомий із великим колом цікавих художників, які жили на просторах колишнього Союзу, а зараз працюють за кордоном. Один з них – Тетяна Григорянц, її псевдонім – Танк-А. До речі, одну з її робіт я подарував Одеському музею західного та східного мистецтва. Як, втім, і інших майстрів. Що стосується власне України, то я написав вступну статтю до альбому робіт феодосійського художника-романтика Олександра Худченка. Тобто, іноді виступаю у несподіваній для себе ролі, наводжу мости між країнами та людьми, які мають безпосередній стосунок до мистецтва.
– Серед них і між Україною й Росією, а, зокрема, між Одесою та Москвою.
– Як Ви розумієте, для мене це цілком закономірно. Так, ще у 1997 році виникла ідея створити у Москві міжнародний творчий клуб, у якому можна було б організовувати зустрічі людей мистецтва. І такий клуб під назвою "Екатерининская площадь" таки засновано одеськими художниками Жанною та Віктором Богатирьовими. На його майданчику виставлялися такі відомі майстри пензля, як народний художник України Адольф Лоза, вражаючий графік Костянтин Скобцов, відоміший за кордоном, ніж в Одесі, Олег Недошитко та багато інших. І усі ці виставки одеситів справили гарне враження на москвичів, були помічені столичною пресою.
