Будучи у селі Приозерному Кілійського району, я попросила сільського голову Валентину Пилипівну Муту познайомити мене з жінками, про яких можна сказати – берегині.
– У нашому селі чимало шанованих людей, – сказала Валентина Пилипівна. – Але я б хотіла, щоб Ви розповіли про наших медпрацівників – лікаря Олену Іванівну Кострову та медсестру Поліну Іллівну Балан. Вони приїхали до нашого села зовсім юними і тут пропрацювали все життя, ставши для приозерненців рідними. Тут і вийшли на заслужений відпочинок.
Вісімнадцять років тому Олена Іванівна Кострова назавжди зняла свій білий халат. Але досі у Приозерному розповідають про надзвичайний талант цього лікаря безпомилково ставити діагноз. У 1952 році, коли випускниця медінституту очолила сільську дільничну лікарню, у її розпорядженні не було діагностичної апаратури. Головними інструментами лікаря були неабиякі знання і чуйне до чужого болю серце.
– Коли я приїхала до Приозерного, у місцевому колгоспі була одна-єдина машина-водовоз та «уазик» у голови, – згадує колишній лікар. – Я очолила сільську лікарську дільницю, яка обслуговувала, крім Приозерного, ще кілька сіл – Муравлівку, Стару і Нову Покровки, Старі Трояни, Кирнички та станцію Дзинілор. У ті роки в нас на обліку було багато учасників Великої Вітчизняної війни та вдів. Ці люди не лише втратили здоров’я – вони морально постраждали. Багато вдів залишилися з дітьми на руках. Всі ці люди потребували не тільки лікування, але і співчуття, уваги, добрих слів. А скільки доводилося боротися з неосвіченістю! Адже жінки як міркували: «Бог дасть – дитина одужає». А спалахи епідемій та подвірні обходи щодня? Але ніколи я не чула, щоб наші сестрички скаржилися на важку роботу і на те, що мало одержують. Ми чекали і вірили, що буде краще. І справді, з кожним роком жити ставало легше – села розвивалися.
Легше ставало людям, але не лікареві. У молодості Олена Іванівна пережила велике горе – загинув її чоловік. Вона залишилася з двома малими дітьми на руках – старшому було сім років, молодшому – чотири роки. Спасибі свекрові та свекрусі, які взяли на себе всі турботи про дітей. Вони розуміли: їхня невістка – єдиний лікар на шість сіл. Якщо вночі за терміновим викликом лікаря викликали до важкохворого, наприклад, у Старі Трояни, то поверталася вона додому наступного дня вранці. За викликами їздила на підводі, а частіше – пішки, у гумових чоботях.
Крім лікування хворих у стаціонарі, крім пологового будинку, Олена Іванівна провадила профілактичні огляди трудівників на численних виробничих дільницях, диспансеризацію дітей – на весь район колись було всього три педіатри, які не могли охопити всі села. Але була молодість, були здоров’я і сили.
37 років пропрацювала поруч з Оленою Іванівною Поліна Іллівна Балан. Вона, випускниця медучилища, теж приїхала до Приозерного за розподілом. Згодом зустріла тут свою долю. З чоловіком спорудили будинок, виростили доньку.
Поліна Іллівна говорить, що немає у Приозерному оселі, до якої б вона, медична сестра, не заходила.
Часто можна було бачити поруч з нею маленьку онучку, вона дуже любила з бабусею ходити на роботу. Запах ліків, білі халати – все це зачаровувало уяву маленької Інги. Дівчинка не раз повторювала: «Я теж, як бабуся, хочу допомагати людям!» І ось результат: у минулому році Інга закінчила Кишинівський медінститут і нещодавно приступила до роботи як сімейний лікар.
У самої Поліни Іллівни хвіртка не зачиняється досі: ходять сусіди – кому тиск поміряти, кому укол зробити.
– Іноді мені так погано, що сама пластом лежу. Але якщо прийшла людина, встаю і допомагаю. Кожен, хто приходить, кілька разів вибачається за те, що потурбував. А я кажу: «Що ви! Я так рада, що комусь потрібна!..»
