Молодий сільський дільничний допізна сидів над книжками. Якось о другій годині ночі до нього нечутно підійшла мама:
– Афанасію, навіщо ти себе так терзаєш? Навіщо тобі ці книжки? Лягай спати, о шостій ранку вставати на роботу.
Мама, корінна жителька болгарського села Городнього, була дуже працьовитою й доброю жінкою, але слово «університет» їй ні про що не говорило – її покоління було неписьменним.
– Як тобі пояснити, мамо?.. Розумієш, я хочу ще одну зірочку на погони.
– Афанасію, коробочка із зірочками лежить у шафі – бери й чіпляй на погони, скільки хочеш!
Цей кумедний епізод майже сорокарічної давності Афанасій Афанасійович Константинов згадує часто. І він, і багато його однолітків, випускники Городненської сільської школи, самі ставили собі мету у житті, самі пробивали дорогу – працею, чесними вчинками, добрими помислами.
У свої 25 років Афанасій Константинов відчував, що робота інспектора у райфінвідділі (він закінчив фінансово-кредитний технікум) – не для нього. Енергійний, товариський, він хотів працювати не з паперами – з людьми. Його долю змінив випадок. Одного разу, сидячи з товаришами у кафе, він помітив, що за дальнім столиком троє молодиків напідпитку занадто розв'язно поводяться з дівчиною. Не витримав, втрутився, викинув негідників на вулицю (допомогло армійське загартування). Так вийшло, що свідком цієї сцени став заступник начальника Болградського райвідділу міліції, який одразу познайомився з юнаком і сказав: «Нам такі люди потрібні!». А незабаром його запросили на співбесіду і запропонували посаду сільського дільничного.
У віданні Константинова були чотири великі села: Городнє, Олександрівка, Нові Трояни, Дмитрівка – 22 тисячі жителів. Доводилося важко. Як встигав? Але юнак зрозумів головне: ця служба – для нього. Вдавалося до кожного знайти підхід, вселити повагу до закону, залагодити назріваючий конфлікт. По своїх чотирьох селах мотався з самого ранку до темна. А вночі штудіював підручники з юриспруденції – навчався заочно на юридичному факультеті Одеського університету імені Мечникова.
Диплом про вищу освіту дав можливість просування по службі. Потім була цікава робота в карному розшуку, слідчим – об'їздив усю країну. Проникливий розум, азарт і правило доводити будь-яку справу до кінця – ці якості вели А.А. Константинова службовими сходами. А товариші по службі знали Афанасія як неперевершеного гумориста. Жартував з товаришами сам, і не ображався, коли жартували з ним. Служба в органах – не цукор, треба було вміти іноді розслаблюватися.
Останні 15 років служби, аж до виходу на пенсію, Афанасій Афанасійович Константинов очолював дуже складну дільницю – лінійне відділення міліції на залізничній станції Рені, через яку йшли склади з вантажами за кордон. Це був форпост держави.
На пенсію Афанасій Афанасійович вийшов у званні підполковника і виїхав до свого рідного, улюбленого села Городнього. Але й тут, ось уже десять років, служба не залишає офіцера. Його знання, багатий досвід виявилися затребуваними. Сільські жителі не дуже розуміються на юриспруденції. Для сільського трудівника написати заяву – проблема. А вже в інстанціях розібратися – і зовсім не під силу. От і йдуть до Константинова по пораду й допомогу – хвіртка його будинку не зачиняється. Тільки цього року Афанасій Афанасійович допоміг написати своїм односільчанам понад вісімсот заяв, звертань, листів до всіляких служб і відомств. Голова Болградського районного суду вже називає Константинова «Городненським адвокатом».
За яке б питання не узявся підполковник у відставці, обов'язково доведе його до кінця. Як, наприклад, справу сільського коваля Миколи Степановича Мазліна, який дев'ять років через бюрократичні зволікання не міг одержати статус учасника бойових дій. Константинову вдалося домогтися справедливості (до цієї справи він залучив і «Одеські вісті»): цього року Микола Мазлін, який у молодості брав участь у чехословацьких подіях, здобув заслужений статус.
…Зірок на погони вже не додати. І не в зірках справа. Справа офіцерської честі – постояти за правду.
