Валентин Чемерис. Ольвія. Роман. Харків, 2008; Сини змієногої богині. Роман-есе. Київ, 2006
Скіфія… Вона зароджується в нашій уяві з недовгих мандрів одчайдушних мандрівників, сумнівних легенд античних істориків та ще сумнівніших хронік чужоземних хроністів.
Вкарбована у скрижалі сьогодення хіба що зрадливою енциклопедією розритих курганів, вона так і залишається для нас вічною і віщою терра інкогніта; безсумнівною «землею предків» наших, упродовж віків обживаною все ще чомусь «етнічно сумнівними» предками…
Постаючи на межі непізнанно спраглих степів і спраглої до пізнання греко-понтійської цивілізації, скіфи творили свій окремішній світ, свою духовну ауру, свої бойові традиції і кочівні звичаї, які продовжують вражати нас так само, як свого часу вражали греків, персів чи готів. Саме з цим і зіткнулася юна грекиня, якій випало стати дружиною кочівника:
«Грецьку дівчину, яку батьки віддавали заміж, везли у нову сімю в гарно вбраному, заквітчаному повозі. Та тільки молода переступала поріг чужого дому, як його спалювали за дверима. Спалювали на знак, що назад їй уже нема вороття, немає і не буде до склону її літ. Віднині вона переставала існувати для своїх батьків, для рідні, для всього світу білого. Бо повозка спалена за дверима, а попіл розвіяний вітром…».
Ясна річ, історія дивакуватого кохання вождя скіфів-«людоловів» Тапура юної, Ольвією нареченої, грекині з Ольвії, походить з набору давно знаних, до фольклорної банальності вичерпаних, а тому незаперечно класичних любовних сюжетів усіх часів і народів. І навряд чи вона становила б для нас, читачів історичного роману Валентина Чемериса «Ольвія», бодай якийсь там інтерес, якби ж то не осяйна здатність цього письменника витворювати тканину свого твору з глибинного пізнання характеру давніх племен і народів, із психологічних мазків їх духовного буття і прискіпливого аналізу їх криваво-гріховних діянь:
«Коли скіфський юнак, ставши воїном, вбиває першого у своєму житті ворога, він неодмінно п’є його кров. Прокусивши жили у шиї, він висмоктує гарячу, ще паруючу кров, аби стати відважним і хоробрим, аби воєнне щастя ніколи його не зраджувало, аби ворожа кров дала йому силу і звагу».
З особливим психологізмом виписано розділи, присвячені приходу Дарія до влади. Виявившись одним із семи змовників, що вбили правителя Персії Лжебардія, він зумів потім безкровно переграти своїх спільників і посісти жаданий трон. Вирішальна промова, з якою Дарій виступав перед аристократами-змовниками, визначаючи майбутню форму правління: необмежена монархія, «влада народу» на взірець грецької демократії, чи колективне правління гурту обраних, – заполонює своєю філософічністю, поєднаною з тонким знанням людської натури, життєвих поглядів перської еліти і мстивого, незалежно від походження свого, – некерованого та мстивого натовпу. Інтерес до цих сторінок продиктований ще й тим, що надто вже разюче події тих давніх літ проектуються на владні колізії сучасної України.
Разом з письменником ми заглиблюємося у підступну згубу випалених причорноморських степів та пізнаємо бойові і суто житейські премудрощі різноплемінного скіфського воїнства, що протистоїть не менш строкатому воїнству Дарія; ми романтично всолоджуємо власну душу по бучних пирах кочівників та супроводжуємо душі предків наших до міфічно висвяченого «світу мертвих». І в усіх цих історико-літературних світах та вимірах, в усіх мріях-мареннях та жорстоких реаліях буття своїх героїв, Валентин Чемерис постає перед нами в образі досвідченого, знаючого, достоту змудреного життям віщуна отого «скіфського світобачення», що ризиково накладається на таке ж своєрідне та загадкове світотворення еллінської епохи. Тож добре вчинило видавництво «Фоліо», що, незважаючи на всілякі там фінансово-видавничі і торговельні негаразди, втретє перевидало цей, до шкільних програм долучений, історичний роман, подаючи його спільно з творами: «Смерть Атея», «Фортеця на Бористені» та «Генерали імперії».
Роман-есе Чемериса «Сини змієногої богині» належить до іншого, у порівнянні з «Ольвією», стилістичного ряду, іншого просторово-часового обширу. Проте читати його найкраще одразу після «Ольвії», перебуваючи під її характеристичним впливом і чуттєвою харизмою.
Авантюрно інтригуючи свого читача магічною пектораллю Бориса Мозолевського, автор поступово перетворює неспішне повіствування на подорож у вікову глибінь, кожен розділ якої – своєрідний інформаційний вибух, завдяки якому між курганно-філософськими поезіями легендарного археолога Мозолевського та географічно-загадковими екскурсами Геродота, між провидницьки просвітленими «Кіммерійськими присмерками» Максиміліана Волошина й амбіційними затемнюваннями історії апологетами хрестоматійного шовінізму, кришталево викристалізовуються життєдайні ланки сотень і сотень поколінь пращурів наших, поєднання яких якраз і формує суспільне уявлення про те, звідки ж усе-таки «єсть пошла» благословенна богами Русь-Україна.
І дивна річ: в усіх цих літописних та етно-часових мандрах Валентин Чемерис примудряється залишатися не тільки глибинно правдивим, але й так само глибинно… переконливим. А це вже, погодьтеся, прояв не лише письменницького таланту, але й таланту дослідника і таланту – що в есеїстичній літературі нашій трапляться не так вже й часто – полеміста. Тож чи варто дивуватися, що десь посередині цього насиченого полемічними фактами, доказами та гіпотезами есея ми впадаємо в той самий пізнавально-патріотичний транс, в якому перебував свого часу провідний герой роману Борис Мозолевський:
Життя і смерті
спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я, скіфський цар,
лежу в Дніпровських
Геррах,
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку
звали Борисфеном,
А Скіфією – всі оці краї.
Як пахли по степах
тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..
«Сини змієногої богині» – не той твір, аналізуючи який хочеться вдаватись до якихось дрібних літературознавчо-критичних зауважень, але до одного з них вдатися все ж таки варто. Кожен, хто будь-коли брався за історичний роман, тим паче – есеїстичний, знає, що перевантаженість історичними фактами становить для письменника не меншу загрозу, ніж катастрофічна їх нестача. Так ось складається враження, що в окремих розділах автор буквально потопає в безмежжі «наритих» ним фактів.
Намагаючись докладно відтворити кожну, від «часів Бусових» до наших днів, цивілізаційну епоху, та ще й раз у раз впадаючи в полемічний азарт, автор чомусь не помічає, що місцями його роман перетворюється в такий собі, цитатами та посиланнями насичений, популярно-науковий трактат.
Та поза інформативну переобтяженість, останню сторінку твору все ж таки перегортаєш з усвідомленням, що, з волі письменника, тобою ще раз пройдено правдиво праведний шлях історичного пізнання: і коріння свого народу, і власного гніздівля. Одне слово, мудра книга, мудра!..

























