Розкривши навмання книжку, прочитав: «Особенно трудной была зима 1947 года. Все было засыпано снегом. Дули снежные метели, и морозы стояли – под 200С. Природа испытывала людей на прочность, которые и без того были голодными, полураздетыми. Одеждой служили немецкие шинели, перешитые на гражданский манер, и трофейные одеяла. Такую одежду носили не только в Раздельной…». Читання протривало декілька годин, тому що автор писав про те, що довелося пережити і мені разом з тисячами земляків у рідному селі Борисівці, в якому після тривалої фашистської окупації ніяк не могло налагодитися хоч якоюсь мірою нормальне життя. Убогий урожай 1946 року у нас, як і у роздільнянських селян, держава забрала, залишивши крихти. А вже на початку 1947 р. люди ходили опухлими від голоду. І, що дивно, у селах, де вирощували хліб, овочі і фрукти, було більше голодуючих, ніж у містах. Податки на селян накладали непомірні. Їх мало хто міг сплатити, і тому причепливі фінагенти описували все майно. Родини залишалися без корів-годувальниць, без інвентарю. Навіть курей не залишали у спокої. Постраждала тоді і моя і без того бідна родина із семи осіб. Мені пощастило – поклали в лікарню, і там я одержував шматочок чорного, невідомо із чого спеченого, хліба і декілька макаронин з кухлем окропу. З одинадцяти дітлахів, які лежали в нашій палаті, вижили четверо – до нас ніхто не приходив за хлібцем для молодших сестричок і братиків...
Важко про це згадувати, але і забувати не можна, щоб подібне горе не повторилося. І лише почуття вдячності відчував я до автора чималенької письменницької праці Володимира Яковича Буковського, яку він назвав «Горькая правда» і опублікував у трьох чудово виданих книжках.
Гадалося, що це глибоке, засноване на документах і свідченнях очевидців історичне дослідження, плід копіткої роботи вченого чоловіка. І яким же було моє здивування, коли я дізнався, що воно належить людині, як прийнято говорити, далекій від науки, яка не оволоділа філфаківськими і істфаківськими премудрощами, а серцем і душею приросла до селянської праці.
Охоче прийнявши запрошення відвідати редакцію, Володимир Якович, високий, широкоплечий, не за роками енергійний, розповів, що він свідомо присвятив тринадцять років життя написанню правдивого документально-історичного нарису про події, що відбувалися на півдні України за 200 останніх років. А почав оповідати з історії села Біцилово Роздільнянського району, яке засноване у 1814 р. колишнім командиром Грецького піхотного полку майором Костянтином Біцилі.
– Що Вас, Володимире Яковичу, спонукало до такої нелегкої і відповідальної роботи? Адже Ви не мали до цього досвіду написання книжок, дослідження архівних документів, інтерв’юера.
– Так, я не мав такого досвіду. Мені довелося мати справу з технікою. Орав землю на тракторах. На шахті в Донбасі був бригадиром. Бульдозером управляв. З кілочка починав будувати запасний командний пункт Одеського військового округу.
– А техніку коли опанували?
– До призову в армію. Після війни призвався, фронтовиків тоді ми змінювали в строю. У Котовську закінчив школу молодших авіаційних механіків. Обслуговував «ПО-2», «Міг-15», «Міг-17», «Яки», і «Іл-2». І з американською «Коброю» справу мав. Звільнився старшим сержантом.
– У книзі є фотографія, де Ви зняті із братом Григорієм. Він в офіцерській формі, а Ви в курсантській.
– Так я ж мріяв льотчиком стати, офіцером. У Кременчуцькому військовому льотному училищі до неба прилучився. Тридцять п’ять годин без інструктора на «Як-18» налітав. Так сталося, що отруївся парами етилованого бензину, і довелося сказати авіації – прощавай. Наслідки – крововилив у мозок. А у 1990 році інфаркт схопив... – Володимир Якович замовк, наморщив чоло, махнув рукою. – Та не буду я про болячки, ну їх до біса, давайте краще про гарне.
– Наприклад?
– Про бджіл. Я після першого інсульту, ще у 1963 році, з ними подружився. За порадою професора Соколянського. З науково-дослідними інститутами в Одесі і Кишиневі листувався, з Москви посилки з літературою про бджіл одержував. І що більше читав, то сильніше переконувався в тому, як мало знаю про них. Сьогодні 25 бджолиних сімей – мій головний стимул у житті. Вони, чудодійні чарівники, лікують і душу, і тіло, піднімають над буденністю.
– А хто або що надихнуло на написання документально-історичного нарису?
– Не надихнуло, а підштовхнуло. Одного разу на районній конференції ветеранів виступив колишній працівник ДПУ і сказав, що не слід нагнітати пристрасті навколо того, що хтось колись голодував, тим більше, що пайки-то давали. Мене це обурило, адже від правди в тумані не сховаєшся. Моя родина, а нас було семеро у матері на руках, як і інші, страждала від голоду. Все село було голодним. Прийшов я додому тоді і, як тепер жартую, вперше став письменником. До четвертої ночі не встав із-за столу. Вранці відніс написане до районної газети і попросив, щоб надрукували все як є, до одного слова. Редактор Василь Вікторович Колпаков сказав: «Погуляйте, доки прочитаю». Прочитав і сказав: «Краще ми не напишемо. Друкуємо. У двох номерах». Газета передавалася з рук у руки. А Колпаков порадив: «Сідай, Яковичу, і пиши книжку». Не відразу зважився я на цю справу. Та недоброзичливці, які жовчно відреагували на гірку правду про радянський час життя моїх односільчан, описану мною в газеті, підштовхнули. Мені заявили: пиши, та лише знай – об твою книжку будуть ноги витирати. Порадився я тоді з мудрим земляком, Сергієм Рафаїловичем Гриневецьким, і він схвалив мій задум, та ще й пообіцяв і фінансово підтримати видання книжки.
1200 архівних документів довелося вивчити Буківському, серед них і ті, що зберігалися в архівах 3-го рейху. Велику допомогу надавали працівники обласного архіву. Лілія Георгіївна Бєлоусова і Ольга Володимирівна Коновалова взяли на себе роль наукових консультантів. Рецензентом першої частини книжки «Горькая правда» виступив доктор історичних наук, професор О.М. Дзиговський. Другу і третю частини рецензував доктор історичних наук, професор Є.А. Бачинська. А науковим редактором книжки став кандидат історичних наук, доцент Ф.А. Самойлов. Саме такі люди, прихильники справжньої історичної правди, котра для них, як і для В.Я. Буковського, святая святих, щось таке найдорожче, заповітне, підтримували автора у творчому пошуку. У той же час знайшлися люди, які вимагали припинити «бруднити папір», «сипати сіль на рани» і лякали погрозами. Дійшло до того, що у Буковського двічі стріляли, і він дивом залишився живий. Після цього Володимир Якович залишив будинок на чужих людей і перебрався в Тарутине, де продовжив роботу над книжкою.
– А як Ваші рідні реагували на всі складнощі?
– Підтримували мене. І син Геннадій, і донька Лариса розуміли, що я роблю корисну справу не особисто для себе, а для суспільства. Загалом, терпіння проявляли, як і я.
– Завершена праця. Який підсумок?
– Книжку прочитали не лише земляки, але і в Америці, у Франції, у Канаді. У бібліотеці Берлінського університету читають її, я навіть і про німців-колоністів написав. Із Франції приїжджала гостя сліди предків шукати. Її батьки виїхали у 1919 році, коли Врангель зазнав поразки. Ми знайшли могилу її прадіда, якого поховано біля церкви в селі Єгорівці.
Ще багато про що говорили ми з гостем редакції. І я переконався, що в основі його громадянської позиції, безупинної боротьби за об’єктивну, нехай для когось і гірку, правду лежить людинолюбство. І, мабуть, не випадково саме йому судилося стати володарем почесного диплома про присвоєння звання «Праведник України». Вручаючи його від імені Єврейської Ради України і фонду «Пам’ять жертв фашизму в Україні», Ілля Михайлович Левітас прочитав такі слова: «Ми високо цінуємо Ваш подвиг і висловлюємо вічну вдячність за те, що у страшні часи минулої війни Ви проявили християнське милосердя, доброту і, незважаючи на ризик втратити власне життя і позбавити життя членів Вашої родини, рятували євреїв, які були приречені на загибель». П’ятнадцятирічний Володя Буковський разом з батьком і матір’ю, ризикую життям, сховали єврея – старшого лейтенанта, який втік з Дарницького табору радянських військовополонених, де звірствували фашисти. Він залишився живий і з приходом наших військ знову пішов на фронт.
– Володимире Яковичу, я знаю, що Вас нагородили грамотами за активну життєву позицію і голова районної ради Ігор Борисович Сікачин, і Щербанський сільський голова Анатолій Васильович Вітюк.
– Для мене особливо важливо те, що Анатолій Васильович, вручаючи грамоту, сказав: до книжок Буковського я справжню історію рідного краю не знав. Отже, я недарма йшов через терни до успіху. А писав книжку пам’ятаючи, що сьогодні історію України кожен намагається трактувати так, як це йому вигідно. Мені, за суттю своєю, робочій людині, не зацикленій на якійсь ідеології, дуже хотілося відобразити справжню, без прикрас і недомовок, історію свого краю. Гірка вона чи солодка, але ми повинні знати її такою, якою вона була насправді. При цьому пам’ятав мудру настанову Олександра Герцена про те, що книжки – духовний заповіт одного покоління другому, порада старого юнакові, котрий починає жити, наказ, що передається вартовим, який вирушає на відпочинок, вартовому, який заступає на його місце.
Безперечно, що О. Герцен, видавець «Колокола», який розбурхав прояснені уми, мав на увазі не книжки детективного штибу, а ті, що просвітлюють голови і очищають душу, спонукують читачів думати про те, що справедливо, прекрасно і корисно для людей, виховують доброту, повагу до людини, осуджуючи при цьому зло і насильство, несправедливість. До таких книжок справедливо можна віднести і «Горькую правду» Володимира Буковського, написанню якої він віддав багато років свого неспокійного життя.
