Конфлікт, який розпалюється зараз між адміністрацією та колективними природокористувачами Дунайського біосферного заповідника, з одного боку, і Державною інспекцією України з охорони навколишнього природного середовища (Держекоінспецією) та Міністерством охорони навколишнього природного середовища (Мінприроди) – з другого, виходить далеко за відомчі межі, оскільки стосується долі майже тисячі жителів Придунайського краю, зайнятих у сфері промислів і туризму, а також заснованого розпорядженням ЮНЕСКО біосферного румуно-українського резервату «Дельта Дунаю». Саме про це й мовиться у звертанні керівництва Дунайського біосферного заповідника (директор – кандидат біологічних наук Олександр Волошкевич) до редакції.
Давня народна мудрість з приводу того, що «будь-який ювілей – це свято, яке ще треба пережити», на долі Дунайського біосферного заповідника проявилася найнесподіванішим чином. Для початку стежмо за датами. У серпні 1998 року урядовим рішенням, на базі природного заповідника «Дунайські плавні», створюється важливий, міжнародного значення, Дунайський біосферний заповідник НАН України. Причому про міжнародне значення я сказав не задля пафосу, а тому, що вже в лютому наступного року, рішенням Міжнародного координаційного комітету програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера», цей заповідник було включено до новоствореного біосферного румуно-українського резервату «Дельта Дунаю», про що свідчить відповідний міжнародний сертифікат, а також до світової мережі біосферних заповідників.
Як ви вже зрозуміли, саме в ці дні заповідник мав би готуватися до ювілею, проводити міжнародні конференції, підбивати підсумки природоохоронної, дослідницької і туристичної діяльності та запрошувати на свої урочистості провідних біологів світу. Чи знали про це чиновники з Мінприроди та Держекоінспекції? Звичайно ж, знали! Але, мабуть, така вже наша українська чиновницька планида, що в тих ситуаціях, за яких в усьому світі формують науковий і туристичний імідж країни і, даруйте за приземленість, заробляють на цьому чималі гроші, наше нездоланне чиновництво починає займатися державним самоїдством, породжувати конфлікти та заробляти на цьому всілякі болячки в пікантних, пардон, місцях.
Звичайно ж, співробітникам заповідника звітувати є про що. Завдяки їм, на належному природоохоронному рівні утримується понад п’ятдесят тисяч гектарів заповідної території, з унікальними колоніями птахів та інших представників тваринного і рослинного світу. Щороку в рамках зеленого туризму та всіляких наукових програм сюди навідується до 5 тисяч любителів природи, науковців та студентів, які, до речі, прибувають з 45 країн світу. Відомо, що в Придунайському краї зараз гостро постає проблема безробіття, а тут, на території заповідника, понад 600 рибалок займаються рибним промислом, понад 300 осіб задіяно в туристичному бізнесі, 320 сімей обробляють городні ділянки та понад 60 родин випасають свою худобу. Крім того, існують артілі, які, з дотриманням вимог та під контролем екологів, займаються заготівлею очерету.
Хтось із читачів може зауважити: почекай, ідеться ж про біосферний заповідник, а ти раптом заговорив про якихось там рибалок, артілі заготівельників та острівні городи!.. У тім-то й річ, що, створюючи будь-який заповідник, уряд та світова наукова спільнота завжди враховують всі аспекти його діяльності: наукові, природоохоронні, туристичні, пізнавально-виховні та соціально-економічні. Адже не можна взяти якусь величезну природну територію й ізолювати її від суспільства, від місцевого населення, яке тільки завдяки їй споконвіку існує.
Загалом, так, не можна, але ж існують чиновники, яким хочеться розчерком пера перекреслити весь цей світовий досвід. До чого це призводить? А до того, що дирекція заповідника та керівники 24 організацій природокористувачів змушені тепер звертатися зі скаргами до Президента і Прем’єр-міністра України, до міністра Мінприроди Георгія Філіпчука, Генпрокурора та в судові інстанції. Що ж сталося? Цитую з листа на ім’я міністра та Генпрокурора:
«Адміністрація Дунайського біосферного заповідника (ДБЗ) та ряд керівників підприємств м. Вилкове отримали рішення № 80 від 22 грудня 2008 р. заступника Головного держінспектора України з охорони навколишнього природного середовища Черевко В.М., яким з 1 січня 2009 р. забороняється використання природних ресурсів на території заповідника. Цим рішенням на площі понад 50 тис. га заборонені зимова заготівля очерету, рибальство, туризм, випас худоби, експлуатація піщаних кар’єрів, ведення лісового господарства тощо. Варто зазначити, що окремим рішенням було зупинено будівництво і добре відомого вам судноплавного шляху Дунай – Чорне море через гирло Бистре, про величезне значення якого для держави так багато говорилось останні п’ять років».
На підставі чого ж з’явилося це грізне рішення? Виявляється, на підставі даних позапланової перевірки, проведеної старшим держінспектором України з охорони навколишнього середовища В. Штогриним. Й ось з’ясовуються дивні речі. Ця позапланова перевірка була викликана листом до міністра Мінприроди трьох нардепів з фракції «Контрабанді-стоп». Та коли вражені співробітники заповідника ознайомилися з цим листом, то жодної згадки про заповідник, який жодного відношення до контрабанди, на щастя, не має, не знайшли. Тоді вони запросили для ознайомлення перелік питань, винесених на цю позапланову перевірку, проте в інспектора їх не виявилося.
Оскільки жодного стосунку до «контрабанди-стоп» наукові співробітники заповідника не мають, то основне зауваження щодо них стосувалося відсутності зонування. Саме воно й було покладено в основу заборони на використання природних ресурсів. Але ось що зазначається у звертанні в усі інстанції керівництва заповідника: «Ми пояснили, що зонування території ДБЗ встановлено Указом Президента України «Про розширення території Дунайського біосферного заповідника» від 2 лютого 2004 р. (див. додаток 1 до названого Указу). Зонування території є складовою частиною і Положення про ДБЗ, затвердженого наказом Мінприроди України від 22 жовтня 2008 р. Зонування, згідно з вимогами Закону України «Про природно-заповідний фонд України», є глибинною характеристикою біосферного заповідника. Без зонування заповідний об’єкт не може мати статус біосферного заповідника і з точки зору міжнародного законодавства… Хоча Штогрин В.М. чомусь наполягав, що як Указ Президента, так і затверджене вами положення є незаконним, але з кінцевого варіанту акта він ці твердження все-таки вилучив і ми підписали акт. Проте, без усіляких посилань і аргументів, твердження про відсутність зонування з’явилось у рішенні Черевко В.М.».
Повідомляється у листі й про низку інших порушень, які виявлені дирекцією заповідника під час оформлення цієї заборони, проте на них я зараз не зупинятимуся, бо не в них суть. Тривожить інше: конфлікт розпалюється, до тисячі осіб уже виявилися безробітними. Відбулося екстрене засідання Науково-технічної координаційної ради заповідника, на якому 24 керівники підприємств-природокористувачів ухвалили спільне рішення і вже вимагають компенсації завданих їм збитків, сума яких з кожним днем наростатиме і яка з’являтиметься тепер у судових позовах усіх цих організацій. Та й взагалі, можна лише уявити собі, скільки судових позовів від юридичних та фізичних осіб доведеться розглядати згодом судам. Мало того, дирекція заповідника з досвіду знає і застерігає, що поява нової тисячі безробітних призведе до спалаху браконьєрства, заборонених рубок та заготівель, на запобігання яким у неї нема ні коштів, ні людей, ні транспортно-технічних засобів.
Почекайте, скажете ви, але кому й навіщо знадобилося чинити весь цей абсурд? Певні припущення знаходимо в самому листі директора заповідника О. Волошкевича до міністра, цитую: «Перевірка ДБЗ здійснювалася відділом екологічного контролю рослинного світу та природно-заповідного фонду, який очолює С.С. Комарчук… Саме він відповідав за розробку проекту організації території заповідника, про який ідеться у рішенні заступника Головного держінспектора України з охорони навколишнього природного середовища Черевко В.М. Проте з виділених для цього ДП «Дельта-лоцман» 360 тисяч гривень розробнику проекту УкрНДІЕП у Харків не надійшло ні копійки, жоден його співробітник не зміг приїхати в заповідник. В результаті цього з’явився чисто описовий, а не управлінський документ, з величезною кількістю помилок, який не може бути погоджений...»
Зрештою, це справа міністра: з’ясовувати, кому з його чиновників і з якого дива дуже не хочеться, щоб міжнародний заповідник функціонував саме так, як йому й належить у відповідності до вітчизняного та міжнародного законодавств. Нас же з вами повинно цікавити зараз тільки одне: чому й досі ніхто з високопосадовців не втрутився у конфлікт, що назріває в Дунайському заповіднику, та не повернув до тями чиновників, які, здається, дбають про що завгодно, тільки не про долі людей і природи, та не про імідж нашої держави на світовій арені.
