В останні десятиріччя медики усе частіше говорять про розвиток епідемії аутизму – захворювання, причин якого ніхто поки що не знає, але жертвами якого стають усе більше малят. За різними оцінками, у тому чи іншому ступені, ним страждає кожна 170-та дитина в США, і приблизно кожне 150 – 180-те маля у Великій Британії. У нашій країні ситуація набагато гірша: багато лікарів навіть не знають, що це за захворювання, які його симптоми і наскільки важливо вчасно почати лікування, щоб дати хоча б деяким таким дітям шанс навчитися жити у суспільстві, а не на все життя залишатися на піклуванні батьків або неминуче опинитися в спецінтернаті.
АУТИЗМ – важка аномалія психічного розвитку дитини, що характеризується головним чином порушенням контакту з оточуючими, емоційною холодністю, стереотипністю діяльності. Одна з визначальних і діагностично важливих ознак захворювання – поява симптомів у віці до 2,5 року. Аутизм зустрічається у хлопчиків у три рази частіше, ніж у дівчаток. Він діагностується по усьому світі і у всіх соціальних групах. Ранній дитячий аутизм було вперше описано 1943 року американським дитячим психіатром Л. Каннером на прикладі 11 дітей, які своєю поведінкою нагадували дорослих, які відмежувалися від людей і реалій зовнішнього життя.
З часів досліджень Каннера пройшло 65 років. Але дотепер причини розвитку аутизму залишаються невідомими.
Існує декілька гіпотез, що намагаються пояснити його природу. Одна з найпоширеніших полягає в тому, що ця хвороба викликана генетичними порушеннями. Поступово медики і генетики знаходять окремі ділянки людських хромосом, чиї дефекти можуть призводити до цієї хвороби. Є теорії, що пов'язують аутизм із застосуванням комплексних вакцин, забрудненням навколишнього середовища пестицидами, цинком і ртуттю, а також з наслідками емоційної холодності матері, яка без захвату сприймає стан своєї вагітності, появу на світ дитини і не має особливого щиросердечного споріднення з нею потім.
Підозра про наявність цього захворювання повинна виникнути, якщо шестимісячна дитина не посміхається, не белькоче і не встановлює зорового контакту з оточуючими. Можна думати про аутизм і тоді, коли однорічне маля не вказує на предмет, який намагається дістати, не наслідує дорослим, не хоче спілкуватися з ними. Воно не притискається до матері, коли вона бере його на руки, не простягає руки і не тягнеться до неї, як це робить здорове маля, не дивиться в очі, уникаючи прямого погляду. У такої дитини часто переважає периферичний зір (дивиться краєм ока). Вона може також не реагувати на звуки, на своє ім'я, що часто змушує підозрювати у цих дітей порушення слуху, якого насправді немає.
Підростаючи, таке маля повинно обов'язково спілкуватися з однолітками. Як губка, воно однаково буде сприймати те, що відбувається навколо, набиратися такого необхідного досвіду. Не слід радіти захопленню дитини комп'ютером – це чудо техніки лише прискорить занурення дитини у хворобу. Та й гувернери і няньки не виручать. Не зможуть вони замінити різноликий і різноманітний світ навколо, частиною якого є підростаюча людина.
З віком половина аутичних дітей неминуче попадає в категорію розумово відсталих середнього чи важкого ступеню. Лише чверть із них досягають показників нижньої межі інтелектуальної норми, хоча деякі з аутичних дітей мають дуже високий інтелектуальний потенціал, а іноді і обдарованість в якійсь області – здатні в умі перемножувати трьох- і чотиризначні цифри, у дрібних нюансах відтворювати складні музичні твори, їм вдається одним дотиком руки знімати головний біль або миттєво втихомирювати собаку, який розлютився.
Деякі чудності, властиві дитині, – насамперед його існування як би окремо від усіх, батьки звичайно помічають, але не вважають за потрібне на них вірно реагувати. Вони заспокоюють себе: переросте, піде в дитсадок і навчиться спілкуватися з однолітками. Та і визначення індиго – людини майбутнього, таке популярне останніми роками, притупляє в них відчуття небезпеки. І аутизм за це жорстоко карає.
Найбільші проблеми випадають на долю мами аутичної дитини, оскільки із самого її народження вона не одержує позитивних емоцій, безпосередньої радості спілкування, з лишком покриваючих усі тяготи і втому, пов'язані із щоденними турботами і тривогами. Батьки, як правило, уникають щоденного стресу, пов'язаного з вихованням аутичної дитини, проводячи більше часу на роботі. Проте вони теж переживають почуття провини, розчарування, хоча і не завжди говорять про це так явно, як матері.
Досвід показує, що родинам з аутичними дітьми корисно спілкуватися між собою. Вони не лише добре розуміють один одного, але кожна з них має свій унікальний досвід переживання криз, подолання труднощів і досягнення успіхів, освоєння конкретних прийомів рішення численних побутових проблем.
За кордоном, прагнучи створити комфортний для таких дітей простір, навіть почали відкривати спеціальні школи з незвичайними архітектурними рішеннями. У них внутрішні дворики стилізовані, наприклад, під міську площу, а коридори – під міські вулиці. Поки що складно сказати, чи допоможе такий підхід до організації навчального процесу аутичним дітям легше побороти страх перед виходом у реальне місто, але пошук у цьому напрямі триває.
Педагоги і психологи відзначають також збільшення кількості м'яких форм аутизму, які не переходять межі патології. Їх все частіше називають «соціальним аутизмом». Такі люди можуть годинами, ні на що не відволікаючись, спілкуватися з комп'ютером або, надягши навушники і відгородившись від усього навколо, слухати музику. Що в цьому переважає – відхилення від норм або прагнення відгородитися від дійсності, яка не влаштовує людину, – сказати дуже складно. Проте людей, які зосереджені винятково на собі і своєму світі, стає усе більше. І дитячі, і підліткові, і соціальні служби в багатьох країнах світу виявилися не готовими до такої ситуації. Як будувати відносини з аутистами, шукати шляхи взаєморозуміння? На ці питання, як і на питання про причини настільки стрімкого зростання кількості аутистів, ще тільки необхідно знайти відповідь...
