Григорій Петрович Царук, Микола Федорович Прокоф’єв та Володимир Іванович Фіник різні за вдачею. Проте у всіх них є дуже багато спільного. Вони впродовж багатьох років очолюють сільгосппідприємства, які постійно домагаються найвищих в районі врожаїв. Кожен з них намагається вчасно розраховуватися із орендодавцями, допомагає в міру своїх можливостей розвитку соціальної сфери тих сіл, де живе і працює.
Де в чому в них і схожі методи ведення господарства. Для кожного першочерговим є не тільки одержання високих врожаїв, а ще й культура землеробства, дотримання сівозмін, освоєння новітніх технологій. За підсумками, що підбивалися за багатьма показниками наприкінці 2008 року, ТОВ «Нива», яке очолює Володимир Іванович Фіник, посіло перше місце в районі серед значних агроформувань. На другому місці – Савранський завод продтоварів, яким керує Юрій Миколайович Ружицький. Третє місце заслужено дісталося товариству імені Кірова, яке вже впродовж багатьох років очолює Григорій Петрович Царук. До речі, Григорій Петрович в 2008 році відзначений почесним званням «Заслужений працівник сільського господарства України». Напередодні 2009 року на урочистостях в обласній державній адміністрації цю високу державну нагороду йому особисто вручив губернатор Микола Сердюк. Не один рік серед лідерів знаходиться і приватне підприємство імені Котовського, яке очолює Микола Федорович Прокоф’єв.
В минулому році ніхто з них не міг поскаржитися, що одержав поганий врожай зернових та зернобобових культур.
Та, на жаль, як сказав нещодавно Володимир Іванович Фіник, зразу після жнив вдалось продати тільки трохи зерна, щоб одержати необхідну суму грошей для сплати податків та за користування земельними паями. Потім ціни на зерно впали, а можновладці закликали не продавати хліб заїжджим торгашам, запевняючи, що держава буде тримати під контролем ціни на сільгосппродукцію, і вони не падатимуть.
– А що вийшло? Якщо в жнива давали по тисячі гривень за тонну пшениці, потім ціна впала навіть до 500 гривень, – говорить Володимир Іванович, – а ціни на пальне, залишилися досить високими. Якби я тоді не слухав обіцянок, то сьогодні мав би запас палива, а так мало лише купу проблем.
До розмови долучається директор ПСП імені Котовського Микола Федорович Прокоф’єв:
– Останнім часом склалося таке враження, що в нашій державі робиться все для того, аби сільгосптоваровиробник не став заможним. Якщо у 2007 році був неврожай, то ціни на хліб були дещо вищі. Але ж через малий валовий збір більшість аграріїв ледве животіли. В минулому році, слава Богу, видався добрий врожай, то ціни на зерно зробили такими, що прибутки аж ніяк не стали більшими від попереднього року. До того ж оті наполегливі настанови не продавати хліб одразу ж після жнив, призвели нас до нових збитків. Я, наприклад, торік реалізував тільки ту частину зерна, яка була необхідна для термінових розрахунків. Основна кількість врожаю залишилась в складах та здана на зберігання на елеватор. А є такі, що взагалі все збіжжя зберігають у зерносховищах хлібоприймальних пунктів. А за це потрібно платити. Причому суми чималі. І виходить, що добрий врожай призвів господарників не до кращого матеріального становища, а до нових збитків. За такої політики нашої держави стосовно вітчизняних сільгосптоваровиробників виходить, що тим, хто нічого не робить, легше, у них не болять ні руки, ні голова.
Аби бути на плаву, аграріям справді доводиться не тільки старанно працювати, а ще й бути неабиякими стратегами, добрими спеціалістами. Саме про це веде мову директор ТОВ імені Кірова Григорій Петрович Царук. Він, як і більшість його колег, радів гарному врожаєві і сам думав, як ним розпорядитись. Щодо застережень про швидку реалізацію він сказав:
– А я вже давно нікому не вірю. Просто все прораховую, і роблю те, що вигідно для нашого господарства. Саме тому нині у нас є необхідний запас пально-мастильних матеріалів, нині інтенсивно готуємо техніку і насіння до весняної сівби. Осінній посів дав добрі сходи. За минулий рік повністю розрахувалися з усіма податками, з орендодавцями. Крім того, купили два трактори та дві сівалки. З добривами поки що зачекаємо. І на це є дві причини. По-перше, нас поставили в такі рамки, що яке б ми зерно не виростили, його зараховують тільки третім класом. Яка ж вигода вкладати в його собівартість значно більше? По-друге, власних коштів на придбання добрив у господарстві вже немає, а брати кредити в теперішній нестабільній ситуації дуже ризиковано. Адже нам потрібно не 20 тисяч гривень, а хоча б півмільйона, або й мільйон. За користування кредитом тепер потрібно заплатити 27 відсотків. А це вже буде досить велика сума. Так що не варто йти на такий ризик.
У розмові з іншими аграріями теж довелося почути чимало нарікань на ставлення держави до своїх вітчизняних товаровиробників. Один фермер сказав: «У мене складається враження, що наша держава хоче тримати нас, образно кажучи, на короткому повідку. Таке відчуття, що ми постійно стоїмо по коліна в багнюці і, як тільки почнемо вибиратися звідти, то нам так «підрегулюють» ціни, що ми знову грузнемо в те саме болото по коліна. Дуже важко зрозуміти таке ставлення керівників нашої держави до своїх годувальників. Невже вони забувають, що Україна – аграрна країна, і нас, сільських трудівників, вона має підтримувати насамперед».
Дуже важко сьогодні живеться дрібним землевласникам, і особливо тим, хто не має спеціальної освіти. Їм непросто не тільки вести документацію, дотримуватися технологій, та й просто розбиратися у всіх тонкощах аграрних відносин. Вже є чимало людей, які, попрацювавши кілька років на землі, зневірилися і покинули цю справу. В кращому разі, їхні наділи взяли в оренду більші агроформування. А є й такі, що залишилися просто пусткою. Коли дивишся на такі, зарослі бур’янами, шматки землі, – душа болить.
Якось один старий чоловік, який все життя пропрацював у колгоспі, сказав: «Для того, щоб у нас почали цінувати хліборобів, потрібно всіх членів уряду та Верховної Ради разом із Президентом хоча б на рік переселити до нас і не дати їм ніяких зарплат, а тільки по два чи три гектари землі, і нехай спробують вижити. Тоді б і закони приймали такі, як треба, і хоч трохи розуміли б людей праці. А то в мене складається враження, що наші можновладці взагалі не мають уявлення, як живе простий люд».
Як на мою думку, то до слів хлібороба, жителя сільської глибинки, в долонях якого вже можна сіяти зерно, настільки вони потріскані і зріднені з землею, додати нічого.
