Вітаючи його, як колегу-журналіста і доброго давнього товариша, з 70-річним ювілеєм, згадав епізод, коли ми познайомилися.
Далекий 1966-й. Група підлітків з Одеської обласної туристичної станції, серед яких і я, тодішній учень Татарбунарської середньої школи, пройшовши попередню підготовку на рідних чорноморських крутосхилах в районі Отради – Дельфіна, прибула до Криму, щоб здійснити сходження на Ай-Петрі.
Підіймалися, розтягнувшись ланцюгом метрів на сто п’ятдесят, звивистою туристичною стежиною підвищеної складності. Хоча рухалися східним схилом гори вже по обіді, щедре липневе кримське сонце добряче припікало. Старший інструктор, що мав за плечима такого ж двадцятикілограмового рюкзака, як і ми, невтомно сновигав з голови у хвіст ланцюга та навпаки. Підбадьорював тих, хто притомився, поправляв спорядження, сиплячи при цьому добрими жартами й анекдотами. А на нетривалих привалах, витягши ноги на рюкзака так, аби вони були вище рівня тулуба, під гітару співав туристських пісень. Звідки лише сили бралися?! Коли, після п’ятигодинного сходження, ступили на вершинне плато Ай-Петрі, він, привітавши всіх з першим підкоренням, запитав:
– У кого у флягах лишилася вода?
Виявилося, що лише у нього вісімсотграмова місткість була ще майже повною, та в мене булькало кілька ковтків.
– Ти, хлопче, відтепер – турист, решта поки-що «салажата», – резюмував старший спортінструктор. – Запам’ятайте: у людини завжди має бути резервний ковток води.
Тоді я сприйняв цю останню фразу як буквальну, як дружню настанову туристам-початківцям. Тепер же розумію її, як його життєву, філософську установку. Бо й надалі Анатолій Станчев (саме про нього мова), неодноразово піднімаючись на вершини Криму, Карпат, Кавказу, а чи спускаючись до одеських катакомб (не просто як дослідник, а й для порятунку людей), завжди мав про запас «ковток води». У прямому і переносному значенні. Для себе і для друзів. Не лише як турист і спелеолог (це просто його захоплення зі шкільних років), алі і як професійний журналіст.
Сходження до вершин та занурення до глибин обраної раз і назавжди професії розпочав у далекому 1958-му, під час проходження військової служби. Замітки юнака, його доволі вправне і легке перо помітили й оцінили у дивізіонці «Солдат Родины» (справа була на Кавказі). Там за три роки пройшов шлях від друкарського працівника до військового кореспондента. Як водиться, не хотіли відпускати, коли прийшов час демобілізовуватися. Пропонували донавчання, офіцерські погони, ріст по службі у військовій пресі.
Але романтичний і дещо скептичний, прямий і діяльний, незашорений і вільнолюбний, відкритий і комунікабельний, він до глибокого коріння лишився людиною цивільною. То ж невдовзі зустріли Анатолія рідна Одеса, філологічний факультет Одеського державного (тепер національного) університету імені І.І. Мечникова. Студентська газета «За наукові кадри», комінтернівська районна «Слава хлібороба», обласна «Знамя коммунизма» (нині «Юг»), Іллічівська міська «Чорноморський маяк», Одеське регіональне відділення всесвітньо відомої інформаційної агенції ТАРС-RATAY (нині Укрінформ), обласна організація Національної спілки журналістів України (голова правління), всеукраїнська громадсько-політична газета «Слово» – такі віхи його півстолітнього трудового шляху. Позначені вони сотнями кореспонденцій, репортажів, інтерв’ю, нарисів, тисячами зустрічей з людьми. Героями його газетних матеріалів, телевізійних і радіопрограм стали першобудівці Іллічівського і Южненського портів, міст Іллічівська та Южного, докери, робітники промислових підприємств, відомі свого часу далеко за межами Одещини та України кукурудзівники-стоцентнерники, льотчики-космонавти, артисти, письменники, художники, що уславили наш Причорноморський край і його столицю – Південну Пальміру. Творча праця журналіста (рука не піднімається через дефіс написати «ветерана») відзначена державними нагородами, професійними лауреатськими званнями. Він – делегат двох всесоюзних (за часів СРСР) і стількох же всеукраїнських журналістських з’їздів. Біля нього, кипучого, мов гейзер, невгамовного і непосидючого виховався добрий десяток відомих та шанованих сьогодні у засобах масової інформації регіону професіоналів.
Він і зараз лишається таким, як в часи нашого першого знайомства: згустком енергії, життєвим нервом, барометром, котрий тонко реагує на прояви людської підлості, безчесності, зрадливості. Працює керівником прес-служби територіального управління Державного промислового нагляду по Одеській області та Чорноморського експертно-технічного центру. Крім того, є головою громадської організації «Одеський прес-клуб реформ», репрезентуючи в місті міжнародну благодійну організацію «Український осві
