На початку 2007 року на сторінках «Одеських вістей» ми розповідали про мешканця села Полянецького Олексія Гаврилова, в долю якого, як завжди непередбачувано і непрохано, увірвалося горе, розшматувавши молоде життя на дві різні половини: ту, що була до трагедії, і ту, що після.
На другий день після одержання атестата про середню освіту юні футболісти, в складі яких був і Олексій, повертаючись додому з футбольного матчу, вирішили скупатися в Савранці. Досхочу наплававшись, наніжившись у річковій воді, Олексій вирішив ще стрибнути із «вишки», яку замінило колесо трактора, що хлопці підняли над водою. Той стрибок виявився останнім. В результаті – перелом трьох шийних хребців і нерухомість. Впало небо у річку. Вибухнув всесвіт. Зойком невидимих струн обірвалися для Олексія всі дороги. Замість них – балансування між життям і смертю, реабілітаційний центр.
Дізнавшись, що після тривалого лікування Олексія сім’я опинилася в скрутному матеріальному становищі, ми через районну газету «Сільські новини» та через «Одеські вісті» звернулися до людей з проханням допомогти юнакові коштами для придбання путівки в санаторій міста Саки. Й понині рідні хлопця зі сльозами на очах пригадують вчинок своїх односельців, жителів району і області, які відгукнулися на чужий біль. Зібрані гроші стали суттєвою підтримкою – і не лише матеріальною. Саме тоді, змучений фізичним болем, душевними стражданнями від усвідомлення свого становища і розпачем, що від нього пішла кохана дівчина, для якої готовий був зібрати в оберемок всі зірки з неба, Олексій зрозумів, що на світі є й добро. Є милосердя і чуйність. Це допомогло вистояти, не зламатися.
А ще тоді, при розмові з Олексієм, мене вразили і запам’яталися його слова: «Найбільше, чого мені хочеться, – це одружитися». Спочатку не могла цього збагнути, бо очікувала почути зовсім інше. Лише потім зрозуміла: то була не просто мрія мати поруч із собою жінку, то було щось набагато більше – прагнення мати власну сім’ю, свій дім, де тебе завжди зрозуміють, то було бажання самоутвердитися у суспільстві як повноцінний його громадянин. Але наскільки це реально?
...Минув час. Скільки води пронесла Савранка між своїми берегами з того фатального дня, що дурманив липою і манив річковою прохолодою, нічим не виміряєш. Хіба що зболеними Олексійовими ночами і материнськими тривогами. І ось до редакції долетіла нова звістка: у Олексія є дружина. Приїхала до нього десь здалеку. Вони розписалися і живуть душа в душу.
Попередньо зателефонувавши і попросивши згоди, ми вирушаємо в Полянецьке. Причаївшись в глибокому яру, між вербами зблиснув сільський ставок. Звідси недалеко й до хати Гаврилових. Вона вихопилася на пагорб і стомлено присіла між своїми сусідами, впершись двором у «колгоспний» садок. Біля хвіртки нас зустрічає струнка, симпатична, з гарною зачіскою дівчина.
– Ти і є Оля? – запитую.
– Так, – відповідає і, трохи ніяковіючи, запрошує до хати.
У кімнаті Олексія нічого не змінилося. От тільки щось нове з’явилося у ньому самому – у виразі обличчя, в очах.
– Приємно, що гості до нас завітали, – виходить з другої половини хати Ніна – мати Олексія. – Сідайте, радістю своєю з вами поділюся. Ось бачите, яку гарну невістку маю, – золота дитина. Сваха нещодавно була – вже поїхала назад до себе на Житомирщину. Дуже сподобалося їй наше село. Природа ж у нас он яка. Ліс під боком, свіже повітря, – усміхнено продовжує жінка.
Є в родини ще одна приємна новина – в сім’ю повернувся батько Олексія. Він порається по господарству, з дітьми спільну мову знайшов. Пригадалося, як при першій зустрічі з Олексієм і Ніною до глибини душі була вражена тим, що почула. Здавалось, ніби все горе збіглося до них.
Олексію було півроку, коли рідна мати покинула його і пішла десь у світи. Тоді Ніна і стала для малюка матір’ю – справжньою і назавжди. А коли батько Олексія через деякий час пішов до іншої жінки і забрав до себе сина, Олексій повернувся назад, до найріднішої і найдорожчої мами Ніни. І весь тягар страшної біди, що трапилася із сином, Ніна теж взяла на свої плечі. Про себе не думала, що теж має групу інвалідності, що не витримують навантажень хворі ноги. Найголовніше було – врятувати сина. Допомагали старш
